“Політична критика” (Krytyka Polityczna) - перший міжнародний видавничий проект однойменного інтелектуального середовища, яке виникло в Польщі на початку 2000-х. Українська версія “Політичної критики” з’явилась в рамках діяльності Центру візуальної культури, що діє в Києві під гаслом “Мистецтво - Знання - Політика”. Маючи на меті переозначення поняття політики в українському контексті, часопис працює на перетинах політичного, наукового та мистецького полів, представляючи критичний аналіз соціальної дійсності.
Останній випуск “Політичної критики” присвячено мистецтву як знаряддю боротьби, соціальної критики та способу політичного висловлювання.
Науково-дослідний центр візуальної культури - це платформа співпраці митців, активістів та дослідників заснована 2008 року у Києво-Могилянський Академії. З того часу ЦВК організував більш ніж 100 лекцій, семінарів і конференцій, близька 20 виставок і серій вуличних протестів. Починаючи з квітня 2012 року Науково-дослідний центр візуальної культури працює як автономна інституція у приміщенні кінотеатру «Жовтень».
Презентація проходила в рамках Днів політичної критики в Харкові.
Центральними темами четвертого випуску журналу "Політична критика" ("П К") були: справа про Pussy Riot та проведення чемпіонату з футболу Euro-2012 в Україні та Польщі. Саме на цих темах і загострився погляд сьогоднішньої дискусії. Актуальність цих тем з часом вже послабшала, але влітку про Pussy Riot не говорили чи не коментували, хіба що ліниві, а ось Euro-2012 - зачипило кожного, ще задовго до самого початку чемпіонату, будучи в першу чергу політичним та комерційним проектом.
Тому примірник "П К" має дещо історичну цінність, аби не забути про чемпіонат, та все ж таки для того аби зробити раз і назавжди правильні висновки щодо яскравого перфоменсу, але в недоречному місці Pussy Riot.
Учасники презентації:
Сергій Жадан - поет, письменник, публіцист.
Чесно кажучи, після цієї презентації, моє особисте ставлення до цього діяча дещо змінилося, і нажаль не в позитивний бік,
Сергій коментував чемпіонат Європи з футболу, при цьому згадуючи, лише те що вже опісля чемпіонату сьогоднішня влада присвоїла собі усі "покращення" завдяки чемпіонату. Саме дійство чемпіонату - "оглалолил" як марне та жахливе за своїм змістом.
Це дещо не правильно, коли люди заангажовані настроєм проти влади, паплюжать те що зроблено в першу чергу зусиллями звичайних людей і для таких самих звичайних європейців, звичайних вболівальників, ставлячи якісь теоритичні негаразди на перший план.
Леся Кульчинська - куратор, культуролог, співредакторка часопису «Політична критика»
Назарій Совсун - культуролог, активіст Центру візуальної культури, журналіст часопису «Політична критика».
Микола Рідний - художник, куратор, засновник харківської групи SOSka
В останньому випуску "П К" містяться фоторобити Рідного, котрі стосуються демонтування пам"ятника робітникам Соціалістичної України (або троє несуть холодильник до ломбарду) в Харкові. Микола розповідав, як в процесі демонтування пам"ятника приходив мало не щодня і знімав демонтування кам"яних робітників комуністичної доби - сьогоднішніми живими робітниками, частково матеріали роботи Рідного можна знайти в журналі, а повний обсяг - вже подивитися у січні, в Науково-дослідному центрі візуальної культури.
Іґор Стокфішевський - драматург, літературний критик, публіцист.
Іґор говрив також про Pussy Riot, про неможливість дещо подібного у польському Костелі, про повну непричетність політиків до священників в Польші, як наслідок репресій у минулому столітті, зачепив також Euro-2012, як це було у Варшаві, наслідки, і у кінці задав риторичне питання "Як ви пережили Євро, бо для мене, перебуваючи у Варшаві, це здалося якимось жахом!"
Але найцікаіше все ж таки було навіть не те що не останні люди двох приймаючих країн Євро-12 - невдоволені чемпіонатом, а те що Іґор говорив з нами польською, а його перекладачем на українську був сам Місько Барбара ("Мертвий Півень").
Місько - мені здався якимсь незвичайним, давно мала бажання його побачити, а тут якось впізнала з першого погляду, без жодних анонсів. В ньому є атмосфера, яка мені здалася більшою за нього самого, великий подив - що його пізнали, нестерпне бажання палити, тримтіння рук, і не спокійні очі. Взагалі не маю звички брати автографи, якою б визначною людина не була, бо нащо псувати папір (якщо можна долучитися до друзів у fb), але все ж таки хотілося переконатися що це саме він, хоча й не сумнівалася, адже його голос важко сплутати з кимось іншим. Пісні МП, для мене дещо більше за звичайний текст, є цілим період життя, хоч вже й минулий, тому бути байдужим до самого автора - не вистачає сил.
Подякувала Місько за пісню "Ми помремо не в Парижі", розповіла, як жила разом з надіями та його піснями, мало не три роки, а потім - все розлетілося вщент. Він сказав, щиро, все заради того аби у вашому житті сталося щось краще, аніж було.