(no subject)
Якесь важке і легке повернення водночас. Важке, мабуть, тому, що два дні в дорозі з ночівлею в полі, перетином трьох кордонів і цілоденним добиранням з-під Ізмаїлу до Києва. Легке, тому що якось навіть скучила за домом, за рідною мовою на вивісках і дорожних знаках, за звичним смаком страв і продуктів в супермаркеті.
Піснею першого кордону стала Сіртакі. З нетерпінням і радістю ми під"їхали до молдовського (як ми думали) кордону. Але нє тут-та била. Нам всунули заповнювати якісь страшні декларації, в яких нічого не зрозуміло (хоч і написано російською), потім ми купили якусь міграційну карту, аби уникнути цих папірців. Андрій, хлопець сестри, переживав, шо нас не впустять, бо машина ще в кредиті, або й просто так не впустять. А в моїй валізі була сокира для дров - холодна зброя)) Андрій мусив викинути з машини бейсбольну біту, яку завжди з собою просто так возить. Словом, ми всі перелякані і шоковані в"їжджаємо як ми думали в Молдову, і буквально через кількасот метрів нас зупиняє їхнє даі - мовляв, там був знак обмеження швидкості - 50, а ми їхали 63, штраф, і так кожну (!) машину - ласе місце, всіх встигаєш зловити, бо той знак нііхто нафіг не бачить плюс машини виїжджають з кордону з інтервалом. Ми потім жартували, шо ці даїшники єдині, хто в цій країні працює і приносить гроші державі. Ще на кордоні в моє серце закралися якісь підозри, і вони виправдалися. Ми в"їхали не в Молдову, а в грьобану Придністровську молдовську республіку!! В країну, яка існує 20 років, має своє даі, митницю, грошову одиницю, навіть поля засіяні, але її немає на карті!! на карті це - Молдова, блін! У нас був капітальний шок від того даїшного теплого прийомчику і вже подумалося, шо так буде весь час, але коли ми з тої зони відчуження таки виїхали (на кордоні ПМР-Молдова стояли танки і грізні вояки з автоматами), все стало ок. В Молдові ми були на вихідних, тож людей загалом було мало, всі відпочивали. Першу ніч ми заночували в палатках на пагорбі на дубовому узліссі над озером, неподалік села - сестра боялася, шо на ранок машина буде стояти на цеглинах)) Потім побували в Орхеї - місцині, де річка огинає скелю, в якій в якихось далеких століттях переховувалися монахи і повидовбували собі келії. Гарненько, словом. У винні льохи ми не потрапили, бо у вихідні вони не працюють, а другу ніч заночували у теж дуже гарніцй місцині, біля озера. Але те озеро було ше гіршим за ставок в моєму селі, я зайшла туди по коліно і зрозуміла, шо я не те що голову в цій воді мити не буду, а й навіть не зайду в неї далі. Водойм в Молдові загалом мало - що річок, що озер, натомість криниці вздовж дороги через кожні кількасот метрів. Природа там класна - пагорби, всі в маленьких різнобарвних клаптиках полів, лісочках, кущиках і поодиноких деревцях, в будиночках - словом, справлі гарна природа, чепурна. Ще запам"ятався лелека, який біг просто вздовж дороги і щось там в траві ловив. я ніколи не бачила, щоб лелека був так близько до людей і навіть не зважав на це. В Румінії, як і в Молдові, лелек теж дуже багато, по 3-4 в гнізді.
Взагалі, ця поїздка капітально розсіяла мої міфи про Молдову і особливо про Румунію як занедбаний край, де живуть страшні люди, цигани, шо до тебе чіпляються на кожному кроці і хочуть у тебе шось вкрасти. Румунія мені бачилася крізь призму гіршого за наш рівень життя, смаглявих жінок з чорнувато-жорстким волоссям, зібраним у негарний хвіст і скуйовдженим, в кислотних китайських халатах і з золотими зубами Насправді це не Румунія, це циганки. А от Румунія - це справді Євросоюз. Це ідеальні дороги, дорожні знаки на кожному кроці, квіти в містах, черепиця на дахах, контейнери для сміття в селах, пристойний вигляд будівель навіть в смт, гарні будинки і церкви в нічим не відомих містечках, привітні люди, череда , що спокійно переходить трасу, віслюки, стада овець, купа фір на трасі і коні в місті. Це веселий дядько в Карпатах і милий симпатичний офіціант в Сігішоарі, це бабця в сиром над божественно гарною долиною між гір з будинками і ночівля просто на викошеному полі на трасі до Бухареста.
А Болгарія мені сподобалася менше. Нічого особливого в природі, хіба що узбережжя з пагорбами симпатичне, типове курортне містечко - готель на готелі вздовж лінії моря і більше нічого. Клуби, ресторани, аквапарк, люди в купальниках, різноманітні забавлянки, купа росіян, трохи менше німців та українців, не сказати щоб гарна мова і при звучанні абсолютно незрозуміла, тіла на пляжі, включно з оголеними жіночими цицьками від молодого до старого. Сподобалося в Несебарі - півострові поблизу нашого місця, там такі вузесенькі вулички, між балконами протилежних будинків відстань подекуди сантиметівр сорок, затишно і мило, купа руїн церков візантійського стилю, купа забігайлівок і чайки, які щомиті можуть тебе обісрати - клас)
Піснею першого кордону стала Сіртакі. З нетерпінням і радістю ми під"їхали до молдовського (як ми думали) кордону. Але нє тут-та била. Нам всунули заповнювати якісь страшні декларації, в яких нічого не зрозуміло (хоч і написано російською), потім ми купили якусь міграційну карту, аби уникнути цих папірців. Андрій, хлопець сестри, переживав, шо нас не впустять, бо машина ще в кредиті, або й просто так не впустять. А в моїй валізі була сокира для дров - холодна зброя)) Андрій мусив викинути з машини бейсбольну біту, яку завжди з собою просто так возить. Словом, ми всі перелякані і шоковані в"їжджаємо як ми думали в Молдову, і буквально через кількасот метрів нас зупиняє їхнє даі - мовляв, там був знак обмеження швидкості - 50, а ми їхали 63, штраф, і так кожну (!) машину - ласе місце, всіх встигаєш зловити, бо той знак нііхто нафіг не бачить плюс машини виїжджають з кордону з інтервалом. Ми потім жартували, шо ці даїшники єдині, хто в цій країні працює і приносить гроші державі. Ще на кордоні в моє серце закралися якісь підозри, і вони виправдалися. Ми в"їхали не в Молдову, а в грьобану Придністровську молдовську республіку!! В країну, яка існує 20 років, має своє даі, митницю, грошову одиницю, навіть поля засіяні, але її немає на карті!! на карті це - Молдова, блін! У нас був капітальний шок від того даїшного теплого прийомчику і вже подумалося, шо так буде весь час, але коли ми з тої зони відчуження таки виїхали (на кордоні ПМР-Молдова стояли танки і грізні вояки з автоматами), все стало ок. В Молдові ми були на вихідних, тож людей загалом було мало, всі відпочивали. Першу ніч ми заночували в палатках на пагорбі на дубовому узліссі над озером, неподалік села - сестра боялася, шо на ранок машина буде стояти на цеглинах)) Потім побували в Орхеї - місцині, де річка огинає скелю, в якій в якихось далеких століттях переховувалися монахи і повидовбували собі келії. Гарненько, словом. У винні льохи ми не потрапили, бо у вихідні вони не працюють, а другу ніч заночували у теж дуже гарніцй місцині, біля озера. Але те озеро було ше гіршим за ставок в моєму селі, я зайшла туди по коліно і зрозуміла, шо я не те що голову в цій воді мити не буду, а й навіть не зайду в неї далі. Водойм в Молдові загалом мало - що річок, що озер, натомість криниці вздовж дороги через кожні кількасот метрів. Природа там класна - пагорби, всі в маленьких різнобарвних клаптиках полів, лісочках, кущиках і поодиноких деревцях, в будиночках - словом, справлі гарна природа, чепурна. Ще запам"ятався лелека, який біг просто вздовж дороги і щось там в траві ловив. я ніколи не бачила, щоб лелека був так близько до людей і навіть не зважав на це. В Румінії, як і в Молдові, лелек теж дуже багато, по 3-4 в гнізді.
Взагалі, ця поїздка капітально розсіяла мої міфи про Молдову і особливо про Румунію як занедбаний край, де живуть страшні люди, цигани, шо до тебе чіпляються на кожному кроці і хочуть у тебе шось вкрасти. Румунія мені бачилася крізь призму гіршого за наш рівень життя, смаглявих жінок з чорнувато-жорстким волоссям, зібраним у негарний хвіст і скуйовдженим, в кислотних китайських халатах і з золотими зубами Насправді це не Румунія, це циганки. А от Румунія - це справді Євросоюз. Це ідеальні дороги, дорожні знаки на кожному кроці, квіти в містах, черепиця на дахах, контейнери для сміття в селах, пристойний вигляд будівель навіть в смт, гарні будинки і церкви в нічим не відомих містечках, привітні люди, череда , що спокійно переходить трасу, віслюки, стада овець, купа фір на трасі і коні в місті. Це веселий дядько в Карпатах і милий симпатичний офіціант в Сігішоарі, це бабця в сиром над божественно гарною долиною між гір з будинками і ночівля просто на викошеному полі на трасі до Бухареста.
А Болгарія мені сподобалася менше. Нічого особливого в природі, хіба що узбережжя з пагорбами симпатичне, типове курортне містечко - готель на готелі вздовж лінії моря і більше нічого. Клуби, ресторани, аквапарк, люди в купальниках, різноманітні забавлянки, купа росіян, трохи менше німців та українців, не сказати щоб гарна мова і при звучанні абсолютно незрозуміла, тіла на пляжі, включно з оголеними жіночими цицьками від молодого до старого. Сподобалося в Несебарі - півострові поблизу нашого місця, там такі вузесенькі вулички, між балконами протилежних будинків відстань подекуди сантиметівр сорок, затишно і мило, купа руїн церков візантійського стилю, купа забігайлівок і чайки, які щомиті можуть тебе обісрати - клас)