Пнів
Ця ж історія на сайті Тут був Я.
Попри свою багату історію, Прикарпаття не надто багате на вцілілі замки. Тут би обласній владі схаменутись, мобілізувати зусилля і кинути податкову копійку на реставрацію. Це ж не Тернопілля, де замками можна загатити кілька гребель, не кажучи вже про будівництво суспільно корисних свинарників і ферм. Але... Івано-Франківські фортеці доживають вік у традиційному для всієї України стані.
Пнівський замок - не виняток. (Якщо не вважати за реставрацію ті потуги, про які нижче).
Замок збудували в XVI столітті родина Куропатвів, угорсьці за походженням. Ці землі рід отримав у якості подарунку від Владислава Опольського (як я розумію, останнього галицького князя чи його нащадка). На той час гостро стояла потреба захисту межі польських земель, тож умовою подарунку було зведення фортеці. Куропатви з задачею справились.
Пнівський замок спорудили у самому передгір'ї Карпат. Поруч проходив шлях на Закарпаття й далі - до Угорщини. Власне сам шлях навряд чи повторював сучасну дорогу Івано-Франківськ-Яремче-Хуст, неподалік від якої і стоїть фортеця. Скоріше за все мова про іншу, покинуту нині торгову дорогу в напрямку села Бистриця.
Куропатви вигідно "відбили" свої інвестиції - на базі фортеці було створено митний пост. Чималі надходження дозволили феодалам послуговуватись величезною прислугою, котра селилася навколо замку. Так виникло місто Надвірна.
Пнівський замок відігравав не лише декоративну функцію. Взагалі-то міждержавні військові баталії оминули ці місця. Є згадка про те, що внаслідок нападу татарів на Галичину було знищено документи (!) про власність Куропатвів на Пнів, Битків і Надвірну. Проте за прямим призначенням твердиня прислужилася полякам як форпост в часи опришівського руху і української визвольної війни XVII століття.
Невдоволені своїм становищем селяни, та й надвірнянські міщани охоче допомагали руху опришків. В 1621 році Степан Буклашко, дворовий слуга і за сумісництвом пнівський опришківський ватаг спланував і здійснив напад на замок. Чоловік його сестри показав місце, де можна було зробити підкоп під муром. На допомогу він закликав опришків з Буковини під проводом Гриня Кардаша. Партизанам дісталася чимала здобич, з якої ті й втекли, перед тим завдавши деякі руйнування фортеці. Злочинна влада не пробачила злодійства і за недовгий час половину учасників нападу було страчено.
Чи то вдалося, чи то не вдалося здобути замок війську Семена Височана в 1648-му році. Два тижні тримав він в облозі твердиню, добряче її понищив, а згодом пішов на з'єднання з армією Богдана Хмельницького. Певні і явно не реставраційні плани щодо замку мав і легендарний Олекса Довбуш.
Варто описати сам замок, котрий до побудови потужної, але вже точно не потрібної Станіславівської фортеці був найпотужнішим на Прикарпатті. Будували його з великих тесаних брил гірського сірого каменю; здебільшого на внутрішніх боках стін використовували також червону цеглу. Мури зводились, перш за все, як оборонний об'єкт, а тому не дивно, що їх товщина сягала одного метра і більше. Зовнішні стіни ще масивніші і неприступніші - товщиною до 1,8 м. Твірних стін п'ять - замок у плані п'ятикутний і укріплений вежами, розміщеними по всьому периметру зовнішніх стін. Веж п'ять, всі вони різні за висотою, формою і призначенням. Кутових веж чотири: східна - кругла, північна і південна - шестигранні, на захід дивиться напівкругла.
На стику східної і південної стін - трикутний виступ з двома ярусами бійниць. Бійниці є також уздовж усіх стін та у вежах. Така кількість веж, а також їх помітний виступ за твірну лінію замку, дозволяла добре проглядати й обстрілювати простір вздовж усіх зовнішніх стін.
Остання, п'ята вежа - в'їзна. В'їзд у замок здійснювали через підйомний міст, перекинутий через спеціальний рів, який наповнювався водою. Рів - штучний, він тягнувся вздовж всієї південної стіни. Зі сходу обороноздатність замку посилювалася глибоким яром, на дні якого протікав потік. На захід природна височина обривається круто сама.
Після Височана замок ще раз відбудували, причому кошти виділив і Галицький сейм - 1000 золотих. Але власне оборонне значення Пнівського замку поступово втрачалось. В 1745-му році помирає останній з Куропатвів, їх майно викуповують Сенявські (власники численних земель й маєтків, зокрема Бережанів). Останнім власником цих земель був Ігнатій Цетнер. Щоправда не надто довго - наприкінці XVIII століття Надвірна і Пнів переходять у власність держави.
Навіть за Австро-Угорщини держава - фіговий власник. Окремі спроби реставрації були здійснені в кінці XIX століття. Порушували це питання і перед вже польським урядом, після першої світової війни. За радянської влади в 70-х роках було розроблено проект реконструкції Пнівського замку з облаштуванням тут кемпінгу. На почин проклали дорогу, підвели електрику, розчистили кілька підземель і "забили".
Реставраційний ентузіазм повернувся в 1996-му році. Спеціалісти стверджують, що та спроба лише погіршила стан споруди. Нова спроба була в 2005-му, причому спроба скандальна. Державним бюджетом на реконструкцію Пнівського замку було виділено загалом 400 тис. грн. З яких значна частина пішла через класичні бюджетодерибанні схеми наліво.
Окремі сліди діяльності реставраторів видно й досі. Частина стін, веж, бійниць дійсно оновлено і укріплено. Змуровано якийсь дивний камін. Проте загалом реставрація завмерла.
Більше того. Під час липневої повені Пнівський замок був на загрозі нового руйнування. Зазвичай сухий потічок - притока Бистриці Надвірнянської - підмив одну з наразі вцілілих веж.
Кажуть, що хід вів із замку підземний аж до центру Надвірної, до тамтешніх фортечних укріплень. До наших днів вони майже не збереглися...
...Посередині чималого замкового подвір'я стояв будинок власників. Тепер тут грають у футбол.
Попри свою багату історію, Прикарпаття не надто багате на вцілілі замки. Тут би обласній владі схаменутись, мобілізувати зусилля і кинути податкову копійку на реставрацію. Це ж не Тернопілля, де замками можна загатити кілька гребель, не кажучи вже про будівництво суспільно корисних свинарників і ферм. Але... Івано-Франківські фортеці доживають вік у традиційному для всієї України стані.
Пнівський замок - не виняток. (Якщо не вважати за реставрацію ті потуги, про які нижче).
Замок збудували в XVI столітті родина Куропатвів, угорсьці за походженням. Ці землі рід отримав у якості подарунку від Владислава Опольського (як я розумію, останнього галицького князя чи його нащадка). На той час гостро стояла потреба захисту межі польських земель, тож умовою подарунку було зведення фортеці. Куропатви з задачею справились.
Пнівський замок спорудили у самому передгір'ї Карпат. Поруч проходив шлях на Закарпаття й далі - до Угорщини. Власне сам шлях навряд чи повторював сучасну дорогу Івано-Франківськ-Яремче-Хуст, неподалік від якої і стоїть фортеця. Скоріше за все мова про іншу, покинуту нині торгову дорогу в напрямку села Бистриця.
Куропатви вигідно "відбили" свої інвестиції - на базі фортеці було створено митний пост. Чималі надходження дозволили феодалам послуговуватись величезною прислугою, котра селилася навколо замку. Так виникло місто Надвірна.
Пнівський замок відігравав не лише декоративну функцію. Взагалі-то міждержавні військові баталії оминули ці місця. Є згадка про те, що внаслідок нападу татарів на Галичину було знищено документи (!) про власність Куропатвів на Пнів, Битків і Надвірну. Проте за прямим призначенням твердиня прислужилася полякам як форпост в часи опришівського руху і української визвольної війни XVII століття.
Невдоволені своїм становищем селяни, та й надвірнянські міщани охоче допомагали руху опришків. В 1621 році Степан Буклашко, дворовий слуга і за сумісництвом пнівський опришківський ватаг спланував і здійснив напад на замок. Чоловік його сестри показав місце, де можна було зробити підкоп під муром. На допомогу він закликав опришків з Буковини під проводом Гриня Кардаша. Партизанам дісталася чимала здобич, з якої ті й втекли, перед тим завдавши деякі руйнування фортеці. Злочинна влада не пробачила злодійства і за недовгий час половину учасників нападу було страчено.
Чи то вдалося, чи то не вдалося здобути замок війську Семена Височана в 1648-му році. Два тижні тримав він в облозі твердиню, добряче її понищив, а згодом пішов на з'єднання з армією Богдана Хмельницького. Певні і явно не реставраційні плани щодо замку мав і легендарний Олекса Довбуш.
Варто описати сам замок, котрий до побудови потужної, але вже точно не потрібної Станіславівської фортеці був найпотужнішим на Прикарпатті. Будували його з великих тесаних брил гірського сірого каменю; здебільшого на внутрішніх боках стін використовували також червону цеглу. Мури зводились, перш за все, як оборонний об'єкт, а тому не дивно, що їх товщина сягала одного метра і більше. Зовнішні стіни ще масивніші і неприступніші - товщиною до 1,8 м. Твірних стін п'ять - замок у плані п'ятикутний і укріплений вежами, розміщеними по всьому периметру зовнішніх стін. Веж п'ять, всі вони різні за висотою, формою і призначенням. Кутових веж чотири: східна - кругла, північна і південна - шестигранні, на захід дивиться напівкругла.
На стику східної і південної стін - трикутний виступ з двома ярусами бійниць. Бійниці є також уздовж усіх стін та у вежах. Така кількість веж, а також їх помітний виступ за твірну лінію замку, дозволяла добре проглядати й обстрілювати простір вздовж усіх зовнішніх стін.
Остання, п'ята вежа - в'їзна. В'їзд у замок здійснювали через підйомний міст, перекинутий через спеціальний рів, який наповнювався водою. Рів - штучний, він тягнувся вздовж всієї південної стіни. Зі сходу обороноздатність замку посилювалася глибоким яром, на дні якого протікав потік. На захід природна височина обривається круто сама.
Після Височана замок ще раз відбудували, причому кошти виділив і Галицький сейм - 1000 золотих. Але власне оборонне значення Пнівського замку поступово втрачалось. В 1745-му році помирає останній з Куропатвів, їх майно викуповують Сенявські (власники численних земель й маєтків, зокрема Бережанів). Останнім власником цих земель був Ігнатій Цетнер. Щоправда не надто довго - наприкінці XVIII століття Надвірна і Пнів переходять у власність держави.
Навіть за Австро-Угорщини держава - фіговий власник. Окремі спроби реставрації були здійснені в кінці XIX століття. Порушували це питання і перед вже польським урядом, після першої світової війни. За радянської влади в 70-х роках було розроблено проект реконструкції Пнівського замку з облаштуванням тут кемпінгу. На почин проклали дорогу, підвели електрику, розчистили кілька підземель і "забили".
Реставраційний ентузіазм повернувся в 1996-му році. Спеціалісти стверджують, що та спроба лише погіршила стан споруди. Нова спроба була в 2005-му, причому спроба скандальна. Державним бюджетом на реконструкцію Пнівського замку було виділено загалом 400 тис. грн. З яких значна частина пішла через класичні бюджетодерибанні схеми наліво.
Окремі сліди діяльності реставраторів видно й досі. Частина стін, веж, бійниць дійсно оновлено і укріплено. Змуровано якийсь дивний камін. Проте загалом реставрація завмерла.
Більше того. Під час липневої повені Пнівський замок був на загрозі нового руйнування. Зазвичай сухий потічок - притока Бистриці Надвірнянської - підмив одну з наразі вцілілих веж.
Кажуть, що хід вів із замку підземний аж до центру Надвірної, до тамтешніх фортечних укріплень. До наших днів вони майже не збереглися...
...Посередині чималого замкового подвір'я стояв будинок власників. Тепер тут грають у футбол.