вот так я тоже люблю искать новые идеи: ехать по зову сердца, делать то, что просит душа и брать то, что дает жизнь.
потом все выходит чудесным образом.
просто нужно настроиться на изобилие, на то, что возможно все!
Originally posted by
staburetom at
новий проект Леоніда Кантера
Ця зима видалась особливо суворою, ще в грудні влупивши по Обирку двадцятиградусним морозом. Я намагався топити економно, спалюючи не більше кошика дров на день, від чого у кота в мисці по ранках з’являлась крига, а мені довелось писати книжку в рукавицях.
Зігрівався ранковою гімнастикою, вибігав голим на сніг і обливався. До кінця 2012 року основна частина книжки була готова, але я відчув що вже не зможу втримати її на власних плечах. На допомогу прийшов мій добрий друг, письменник і журналіст Павло Солодько. Ми сиділи в засніженій хаті, топили піч і читали рукопис. Паша лишився задоволеним, сказав що це треба публікувати. Порадив, щоб я не здавався і продовжував в тому ж дусі. Але після його від’їзду я відчув що більше не можу. Що мені негайно, просто зараз треба виходити з хати і їхати світ за очі, в Африку. Так я і зробив.
Знайшов в інтернеті дешевий квиток Москва - Тель-Авів. Взяв в рюкзак спальник, бритву і москітну сітку, яка виглядала кумедно в такий собачий холод, вийшов на трасу і поїхав до Москви і далі, «на далекий Схід з власним гаремом» - влучно зауважила колега з МЗС. Цього разу зі мною були самі лише дівчата: двоє дорослих і двоє маленьких.
Ми провідували старих друзів, купалися в морі і засмагали на пляжах Ізраїля і Єгипта. Але все це було не те. Не те, що змусило мене залишити рідний хутір з повним погребом картоплі і смачнючої консервації. Ця пустеля і вічно солона вода почали мене обтяжувати. Тоді ми поїхали далі, в бік Судану.
Містечко на березі Нілу називалось Асуан. Ми кинули речі в кімнату замурзаного готелю і вийшли на вулицю. Довкола носились запряжені кіньми карети, візничі звідусіль гукали покататись, або бодай купити гашишу, сигналили наполегливі таксисти не даючи ступити і кроку.
По обидва боки вулиці розташувались кофі-шопи у яких місцеві, переважно чорношкірі чоловіки у сукнях, сьорбали чай і потягували каль’яни. Нам хотілось скоріше заховатись від вуличного гаміру, сісти за встелений брудною клейонкою столик і випити солодкого чаю.
- Один долар за каль’ян і один за кожну чашку чаю! - зухвало заявив офіціант.
Дивно, як ці люди, що в більшості перебувають за межою бідності повально можуть дозволити собі пити такий дорогущий чай! Ми не хотіли знову виходити на вулицю. Тому замовили один каль’ян для дорослих і один чай для дітей.
- Лише один? - невдоволено фиркнув офіціант.
Що ж привело мене в це непривітне містечко? Куди їхати тепер? Мені хотілось зануритись у зелені джунглі кокосових і бананових пальм, рвати манго і гуаяву просто з гілок. Треба шукати корабель!
Ми допили чай і вийшли на вулицю. Майже відразу до нас підійшов Міго і запропонував подорож на кораблі. Ми не вагаючись пішли за ним у порт. Човен виявився вітрильником нубійського типу фалука. Міго не дуже добре говорив англійською, тому зателефонував своєму приятелю Мустафі.
Поки ми чекали капітан пригостив нас омріяним солодким чаєм.
Переговори були короткі і за гуманну ціну ми домовились про тижневу подорож по не туристичній частині Нілу. Корабель оснащено газовою плитою, тому готувати ми вирішили самі.
Я думав, що Ніл брудна, повна крокодилів річка. Але виявилось що з 1970 року біля Асуану збудували дамбу і бруд з крокодилами лишився по той бій стіни. Ми цілий час просили зупинитись на білосніжних пляжах безлюдних островів і купались у прозорій воді. Вночі розводили вогнище з пальмового гілля і запікали свіжопійману рибу і овочі у фальзі.
Провідали село, де живе родина капітана Міго і познайомились з його симпатичною, трохи косоокою дружиною та маленькими чорношкірими дітками.
Мої малиші освоїлись і вже сміливо бігали по трапу на берег і назад. Магда навчилась мити руки звішуючись з корабля на ходу, від чого моє серце завжди завмирало, але я не наважувався їй заборонити.
Наприкінці мандрівки мали справжнє шоу: капітан пришвартував човен і повів нас до «кемел-маркету» - базару де місцеві торгують верблюдами, коровами, вівцями і віслюками. Це було кльове місце. Жодного туристичного сервісу, під ногами гори лайна, з усіх боків мекають, бекають та іржуть тварини. Місцеві чоловіки і підлітки поголівно одягнені у плаття показують на нас пальцями, сміються.
Ми теж показуємо пальцями: «О, дивись, у верблюдів передні ноги зв’язані!», «О! дивись як малий на віслюку поскакав!!»
Наші дітки накатались на всьому чому можна і ми повернулись на човен. По дорозі назад мені дозволили керувати кораблем. Тоді я згадав, що відколи я ходжу з табуретом по материках цілий час мріяв про яхту. Вона коштує дорого та й поводитись з нею я не вмію, а вчитись, маючи двох діток, вже ніби і пізно. Але ось фалука, невеличкий річковий човен - саме те що мені треба!
Я написав лист другові, він позичив мені гроші і я купив фалуку. Купив в долях з капітаном Міго. Той теж не мав грошей. За нього заніс Мустафа. Магда сказала, що допоможе зробити з човна будинок принцеси і я подумав, що це гарна ідея!
Оформлення документів забрало тиждень. Цей час ми жили в нубійському селі, в домі Міго і встигли потрапити на справжнісіньке сільське весілля. Народ тут дуже віруючий, а Коран суворо забороняє алкоголь. Тож всі пили чай!
А ще в державній установі, де ми оформлювали човен, типу нашого МРЕУ, я побачив як всі чиновники вишли в коридор, лягли на килим і молились. Це викликало суперечливе враження. З одного боку: «фанатики!» А з другого, - чиновник після молитви, навіть промовленої механічно, зовсім по іншому поводиться з відвідувачами.
Перед від’їздом витягли фалуку на берег, почистили і пофарбували дно, борти, нутрощі. І я вивів на борту нову назву «Шукранія», що складається з двох арабських слів «шукран» (дякую) і «Укранія» (Україна). Наступної осені я планую знову летіти до Єгипту, а тим часом капітан Міго чекає всіх на борту вдячної України!
http://www.shukrania.com Щиро вдячний за поширення та рекомендації, ваш невтомний мандрівник, капітан Леон ))
PS Магда намалювали ескіз і я вибив собі ось таку гарненьку феєчку