Ось і пролунав останній дзвоник
Ось і пролунав останній дзвоник.
Пролунав дзвоник і усі розбіглися. Стало якось тихо і порожньо, немовби час зупинився. Біля вхідних дверей ніхто не вітає тебе і не перевіряє змінне взуття. Вестибюль потьмянів і став ще більш непривітним, ніж завжди. По праву руку ми бачимо «меморіальну дошку» - «ліцейний Олімп», знаходимо свою фотографію. Здається, з 9го класу її не змінювали. А через три місяці вона зникне, і ніхто не згадає наші імена. Подумати лише, за 4 роки це місце перетворилося в звичку. Кожного дня, з понеділка до суботи, ми йшли сюди, щоб поспілкуватися, поглузувати з усіх, виховати у собі ненависть до системи.. га? Що ви кажете? Отримати знання? Сумнівно, але, все ж таки, можливо.
Чи жалкую я, що залишаю школу? Аніскільки. Майже усе, що мені було тут дорого, випустилося ще за рік до мене. Перші два роки я ненавидів школу, своїх однокласників, систему. Я намагався втекти звідти, так швидко, як можливо. В десятому класі я змирився і почав спілкуватися з «одинадцятими». Я почав засиджуватися, грати на гітарі, пити чай, слухати спецкурси, готуватися до олімпіад... А мафія! Яка була мафія…. Мої очі почали сміятися, а ходіння до школи перетворилося з кари на щось приємне. Останній рік не був найгіршим жахом в моєму житті. Постійна псевдозайнятість, разом з музикою не залишала мені часу задуматися з приводу школи. Увесь 11ий клас проходить під егідою вступу до університету - більше нікого ніщо не турбує. Чи існує в нашому колективі взагалі поняття моральності? Тільки не один до одного.
Маленька затримка, але повернемо ліворуч і продовжимо шлях пустими коридорами. Кабінет директора. Ця людина відкрила нам дивовижний світ контурних карт. Годинами ми малювали їх: ми жартували, ми кидалися прокляттями, але жили у них. Сиділи на уроках - малювали карти, приходили додому - малювали карти, їхали у транспорті - малювали карти, ходили на прогулянку - малювали карти, лягали спати - малювали карти, їли - малювали карти і це можна продовжувати довіку. Але зараз я дістаю намальовані карти і на очах навертаються сльози. Я дивлюся на них і хочу, щоб вони залишилися зі мною на все життя, щоб відбиток цих карт залишився на моїй сітківці ока.
Піднімаюся на другий поверх - бачу хімічний кабінет. Наш хімічний кабінет. Наш класний кабінет. Не хочу зупинятися, краще піти далі. Кабінет Математики. Віталій Борисович Полонський - наш батько, мати і гуру. Які в нього уроки! Він єдиний, хто тримає клас зацікавленим, хто жартує з нами і адекватно реагує на жарти, хто вважає нас своєю сім’єю. Ми завжди слухали його і ретельно виконували усі його завдання. Усі учні Полонського назавжди залишаться його «слониками», яких він виховав і пустив у життя.
Дивлюся на пусті коридори, бачу місця до болі знайомі. З кожним пов’язані якісь спогади. Але нічого мене тут не тримає, я бачу школу, і розумію, що мої часи тут закінчилися, і шкодувати нічого. Я продовжив свій шлях, але хтось покликав мене ззовні. Ще багато міг би я розповісти: про пригоди наші, про вчителів і однокласників, про друзів і ворогів, але час йти. Прощавай, Лідере, сподіваюсь, що ми більше не зустрінемося.
Пролунав дзвоник і усі розбіглися. Стало якось тихо і порожньо, немовби час зупинився. Біля вхідних дверей ніхто не вітає тебе і не перевіряє змінне взуття. Вестибюль потьмянів і став ще більш непривітним, ніж завжди. По праву руку ми бачимо «меморіальну дошку» - «ліцейний Олімп», знаходимо свою фотографію. Здається, з 9го класу її не змінювали. А через три місяці вона зникне, і ніхто не згадає наші імена. Подумати лише, за 4 роки це місце перетворилося в звичку. Кожного дня, з понеділка до суботи, ми йшли сюди, щоб поспілкуватися, поглузувати з усіх, виховати у собі ненависть до системи.. га? Що ви кажете? Отримати знання? Сумнівно, але, все ж таки, можливо.
Чи жалкую я, що залишаю школу? Аніскільки. Майже усе, що мені було тут дорого, випустилося ще за рік до мене. Перші два роки я ненавидів школу, своїх однокласників, систему. Я намагався втекти звідти, так швидко, як можливо. В десятому класі я змирився і почав спілкуватися з «одинадцятими». Я почав засиджуватися, грати на гітарі, пити чай, слухати спецкурси, готуватися до олімпіад... А мафія! Яка була мафія…. Мої очі почали сміятися, а ходіння до школи перетворилося з кари на щось приємне. Останній рік не був найгіршим жахом в моєму житті. Постійна псевдозайнятість, разом з музикою не залишала мені часу задуматися з приводу школи. Увесь 11ий клас проходить під егідою вступу до університету - більше нікого ніщо не турбує. Чи існує в нашому колективі взагалі поняття моральності? Тільки не один до одного.
Маленька затримка, але повернемо ліворуч і продовжимо шлях пустими коридорами. Кабінет директора. Ця людина відкрила нам дивовижний світ контурних карт. Годинами ми малювали їх: ми жартували, ми кидалися прокляттями, але жили у них. Сиділи на уроках - малювали карти, приходили додому - малювали карти, їхали у транспорті - малювали карти, ходили на прогулянку - малювали карти, лягали спати - малювали карти, їли - малювали карти і це можна продовжувати довіку. Але зараз я дістаю намальовані карти і на очах навертаються сльози. Я дивлюся на них і хочу, щоб вони залишилися зі мною на все життя, щоб відбиток цих карт залишився на моїй сітківці ока.
Піднімаюся на другий поверх - бачу хімічний кабінет. Наш хімічний кабінет. Наш класний кабінет. Не хочу зупинятися, краще піти далі. Кабінет Математики. Віталій Борисович Полонський - наш батько, мати і гуру. Які в нього уроки! Він єдиний, хто тримає клас зацікавленим, хто жартує з нами і адекватно реагує на жарти, хто вважає нас своєю сім’єю. Ми завжди слухали його і ретельно виконували усі його завдання. Усі учні Полонського назавжди залишаться його «слониками», яких він виховав і пустив у життя.
Дивлюся на пусті коридори, бачу місця до болі знайомі. З кожним пов’язані якісь спогади. Але нічого мене тут не тримає, я бачу школу, і розумію, що мої часи тут закінчилися, і шкодувати нічого. Я продовжив свій шлях, але хтось покликав мене ззовні. Ще багато міг би я розповісти: про пригоди наші, про вчителів і однокласників, про друзів і ворогів, але час йти. Прощавай, Лідере, сподіваюсь, що ми більше не зустрінемося.