...
"я щаслива мешкати в місті, де стримано, величаво
збуваються сподівання вже, здавалося б, марні,
де мандрівний філософ свою першу ранкову каву
п’є під власним балконом, біля дверей кав’ярні.
я щаслива пірнати зранку в потоки вулиць,
перлини поглядів помічаючи в їх глибинах
й не збираючи їх. я рада, що все це збулось:
весна у місті дощів, неповторні вина
днів, що в погребах вічності очікували на мене,
золотава протяжність липової алеї
у вересні. і моє вміння - дивне і незбагненне -
в архівах пам’яті зберігати лише привілеї."
галина петросаняк
"...як в руслах наших тіл зростає рівень часу,
й громадиться у межиріччі камінь,
який не позбирати. й не збудувати вежі,
щоб досягнути неба - земля тримає.
навіть обов’язок вийти за власні межі
стає непосильним, бо за ними - тебе немає..."
галина петросаняк, "послання"
"...це рідкісний випадок щастя, коли безпритульне серце
б’ється у ритм ландшафту."
галина петросаняк
"ти виводиш мене з оточення зайвих думок, поза коло,
з якого і птаху не вибратись - на льоту замерзають крила.
де мене не рятують найліпші комбінації знаків кирила.
мов музика мого примирення з світом звучить твій голос.
ти мене захищаєш від спогадів, змушуєш мріяти. сниться -
сніг байдужості в високогір’ях душі розтанув,
божевільні іриси цвітуть в сухих степах пакистану.
погляд твій реставрує світло в моїх зіницях."
галина петросаняк
"...течія буднів в тутешньому стилі шліфує
риси мого обличчя непомітно і вперто.
і, прокинувшись раз уранці, я ризикую
не впізнати себе у дзеркалі. тут не варто
залишатись надовго, хоч сни не пускають й стіною
ліс стоїть на єдиній дорозі прощання.
та час вирушати, бо землі, покинуті мною,
заростають диким зіллям мовчання."
галина петросаняк
"сни в кінці листопада несподівано і незримо
перетнуть кордони дійсності і покорять
мого існування пустельні сумні простори
в гирлі холоду, де осінь впадає в зиму.
ера їх панування почнеться словом,
втомлено, упівголосу вимовленим тобою.
не противлячись буде дійсність складати зброю,
і я уперше побачу цей ландшафт кольоровим."
галина петросаняк
"вдихаючи запах хвої у тих краях,
де суворість гір перевершує силу й щирість
їх краси і шляхетності, я - перелітний птах -
забуваю дорогу в вирій.
гірська місцевість - пастка для часу. він
тут безсило, у відчаї опускає руки.
тому померлі, воскреснувши, не побачать ніяких змін,
крім сивин у волоссі внуків.
холод, тутешній пастир отари днів,
заважає життя тут вважати безцінним даром..."
галина петросаняк
"це життя приємне на запах, на смак, на дотик:
постільна білизна із монограмами, музика в залі з каміном.
та вранці, підносячи каву до уст, у губі відчуваєш дротик
і пригадуєш, хто ти, і що тримає тебе в цих стінах.
і не те, щоб цей дротик ранив - шкіра того, хто в часі
перетнув не менш півстоліття, долаючи простір, власне,
загрубіла до нечутливості, й не важко не помічати,
наприклад, що шрифт монограм - латинський..."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"
"...мандри - найліпший спосіб звикання до тимчасовості."
галина петросаняк, "одіссей", з циклу "улюблені боги та герої"
"ті часи, коли я втрачала хіба що рівновагу,
а набувала запаморочення, невагомість,
віддалилися, як шкільні приятелі, а натомість
приходять ініші часи, коли перевагу
отримують втрати й здобутки іншого типу:
простори моїх маєтностей, як виявилось, не безкрайні,
мої числа досі не кратні двом, отже принаймні
мені поки що не загрожує слава ксантипи.
меншає затишку в стінах бібліотек, кав’ярень,
світ готовий редукуватись до кімнати з домашнім крамом,
кожен день починатись готовий давидовим псалмом,
хоч стверділа душа все рідше прагне самовдосконалень.
життя нагадує спалення марнот, яке залишає
по собі лиш предмети домашнього вжитку й на шкірі сліди ледь вловимі.
знання про те, що опіки найліпше холодить глина,
більше уже не лякає, - та ще не втішає."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"
"вслухайся в голос, що вторить тобі, нарцисе.
так шелестить трава, що лягає під ноги наші.
(зрештою, це порівняння непереконливе, адже
ніхто оцінити не в змозі жертви її). подивися
в очі тієї, від ласки якої так вперто втікаєш:
в їх глибині, окрім ніжності, туги, печалі,
ти, нерозумний хлопче, побачиш найбільш досконалі
відображення того, кого безмірно кохаєш."
галина петросаняк, "нарцис", з циклу "улюблені боги та герої"
"величне минуле заледве витримує гніт
вульгарного сьогодення, у сіті його впіймане..."
галина петросаняк, "галич"
"...чим далі від берега, тим менше зважається на деталі,
й тіло, звільнившись від тяжіння землі по горизонталі,
ще відчуває вертикальне її тяжіння,
низько нахиляючись над гладінню,
тоді, як вода, підіймаючись назустріч йому все вище,
проникає через неодмінну діру у днищі."
галина петросаняк
"ми перейшли кордон. ми рвали квіти в чужих полях,
вимовляючи стиха слова почутої вперше мови,
ночували під голим небом, і батьківщина у наших снах
з’являлась все рідше, і майже завжди зимові
її ландшафти - суворі, величні місця,
печаттю незмінності затавровані. ми забували
скупі голоси її птахів, запах домівки, і ця
здатність швидше здавалась доречною, ніж заважала.
обрана нами країна сприймалась уже як своя.
захоплення від буття тут сягало свого апогею.
та часом в невинних розмовах нас знічувало ім’я
дивного старця з ітаки, незбагненного одіссея."
галина петросаняк
"...й прибульцеві випадковому, що трохи втомився вже,
ідучи не стільки з нового, як з ніким не знаного світу..."
галина петросаняк
"я впадаю в залежність від твоєї присутності. втеча
туди, де тебе немає, лиш розширює межі
впливу недуги, що окуповує свідомість мою під вечір,
ніби темна хвиля морська покинуте узбережжя..."
галина петросаняк
"о мій метелику, зима іще триває,
і мед на штучних квітах замерзає,
всі кольори стеклися в білий, в’януть крильця.
о мій метелику, чого тобі не спиться?
як світло в закамарках днів опальних
від барв твоїх згасаючих, прощальних,
як розцвітають ці зимові стіни
від обрисів легких твоєї тіні.
не відгадає жоден ентомолог,
що вабило тебе у цих просторах,
чиїх долонь тендітні білі квіти
своїм теплом ти прилетів зігріти.
піднісши над землею легке тіло,
на твій вогонь моя душа злетіла,
так нерозважливо, довірливо, щасливо.
о мій метелику, ти видиво чи диво?"
галина петросаняк, "зимова колискова для метелика"
"...і наступає тиша, в якій мені,
чиясь пристрасть до змін декорацій відсуває падіння завіси,
чути, як той, до кого нерівно дихаю, рівно дихає в сні
за тисячу кілометрів звідси."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"
"нещасна свідомість б’ється, мов риба на узбережжі -
останні потуги руху у бік відпливу.
визначеність нестерпна, лиш невідомість щаслива.
падає зір. а може, речі втрачають межі? -
питаєш себе, бо більше нікого в кімнаті немає,
торкаєшся пальцями лампи, книги, картини
і відчуваєш, як під доторком швидко стине
форма. як слухняно лягає
лінія там, де ковзнули пальці. поривиста, гонориста:
кривизна, протяжність - усе залежить від тебе.
у страсі зводиш короткозорий погляд до неба
і стрічаєшся з поглядом зверху, повним сирітства."
галина петросаняк
"я люблю цю дорогу о півсьомій годині ранку, коли
прокидається вітер-самітник на лавці в сквері,
в пору життя, коли спати твердо, як не стели,
коли хочеться відчиняти вже не всі існуючі двері..."
галина петросаняк
"з цими доторками здригались повіки, і напливали
на покинутий берег тіла хвилі забуті.
сказані всує слова несподівано набували
сенсу. довкола речей з’являлося сяйво суті..."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"
"...так народжується світило раз у трильйони
років, як порох відчує, що не сам у пустелі."
галина петросаняк,з циклу "монологи марії форно"
збуваються сподівання вже, здавалося б, марні,
де мандрівний філософ свою першу ранкову каву
п’є під власним балконом, біля дверей кав’ярні.
я щаслива пірнати зранку в потоки вулиць,
перлини поглядів помічаючи в їх глибинах
й не збираючи їх. я рада, що все це збулось:
весна у місті дощів, неповторні вина
днів, що в погребах вічності очікували на мене,
золотава протяжність липової алеї
у вересні. і моє вміння - дивне і незбагненне -
в архівах пам’яті зберігати лише привілеї."
галина петросаняк
"...як в руслах наших тіл зростає рівень часу,
й громадиться у межиріччі камінь,
який не позбирати. й не збудувати вежі,
щоб досягнути неба - земля тримає.
навіть обов’язок вийти за власні межі
стає непосильним, бо за ними - тебе немає..."
галина петросаняк, "послання"
"...це рідкісний випадок щастя, коли безпритульне серце
б’ється у ритм ландшафту."
галина петросаняк
"ти виводиш мене з оточення зайвих думок, поза коло,
з якого і птаху не вибратись - на льоту замерзають крила.
де мене не рятують найліпші комбінації знаків кирила.
мов музика мого примирення з світом звучить твій голос.
ти мене захищаєш від спогадів, змушуєш мріяти. сниться -
сніг байдужості в високогір’ях душі розтанув,
божевільні іриси цвітуть в сухих степах пакистану.
погляд твій реставрує світло в моїх зіницях."
галина петросаняк
"...течія буднів в тутешньому стилі шліфує
риси мого обличчя непомітно і вперто.
і, прокинувшись раз уранці, я ризикую
не впізнати себе у дзеркалі. тут не варто
залишатись надовго, хоч сни не пускають й стіною
ліс стоїть на єдиній дорозі прощання.
та час вирушати, бо землі, покинуті мною,
заростають диким зіллям мовчання."
галина петросаняк
"сни в кінці листопада несподівано і незримо
перетнуть кордони дійсності і покорять
мого існування пустельні сумні простори
в гирлі холоду, де осінь впадає в зиму.
ера їх панування почнеться словом,
втомлено, упівголосу вимовленим тобою.
не противлячись буде дійсність складати зброю,
і я уперше побачу цей ландшафт кольоровим."
галина петросаняк
"вдихаючи запах хвої у тих краях,
де суворість гір перевершує силу й щирість
їх краси і шляхетності, я - перелітний птах -
забуваю дорогу в вирій.
гірська місцевість - пастка для часу. він
тут безсило, у відчаї опускає руки.
тому померлі, воскреснувши, не побачать ніяких змін,
крім сивин у волоссі внуків.
холод, тутешній пастир отари днів,
заважає життя тут вважати безцінним даром..."
галина петросаняк
"це життя приємне на запах, на смак, на дотик:
постільна білизна із монограмами, музика в залі з каміном.
та вранці, підносячи каву до уст, у губі відчуваєш дротик
і пригадуєш, хто ти, і що тримає тебе в цих стінах.
і не те, щоб цей дротик ранив - шкіра того, хто в часі
перетнув не менш півстоліття, долаючи простір, власне,
загрубіла до нечутливості, й не важко не помічати,
наприклад, що шрифт монограм - латинський..."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"
"...мандри - найліпший спосіб звикання до тимчасовості."
галина петросаняк, "одіссей", з циклу "улюблені боги та герої"
"ті часи, коли я втрачала хіба що рівновагу,
а набувала запаморочення, невагомість,
віддалилися, як шкільні приятелі, а натомість
приходять ініші часи, коли перевагу
отримують втрати й здобутки іншого типу:
простори моїх маєтностей, як виявилось, не безкрайні,
мої числа досі не кратні двом, отже принаймні
мені поки що не загрожує слава ксантипи.
меншає затишку в стінах бібліотек, кав’ярень,
світ готовий редукуватись до кімнати з домашнім крамом,
кожен день починатись готовий давидовим псалмом,
хоч стверділа душа все рідше прагне самовдосконалень.
життя нагадує спалення марнот, яке залишає
по собі лиш предмети домашнього вжитку й на шкірі сліди ледь вловимі.
знання про те, що опіки найліпше холодить глина,
більше уже не лякає, - та ще не втішає."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"
"вслухайся в голос, що вторить тобі, нарцисе.
так шелестить трава, що лягає під ноги наші.
(зрештою, це порівняння непереконливе, адже
ніхто оцінити не в змозі жертви її). подивися
в очі тієї, від ласки якої так вперто втікаєш:
в їх глибині, окрім ніжності, туги, печалі,
ти, нерозумний хлопче, побачиш найбільш досконалі
відображення того, кого безмірно кохаєш."
галина петросаняк, "нарцис", з циклу "улюблені боги та герої"
"величне минуле заледве витримує гніт
вульгарного сьогодення, у сіті його впіймане..."
галина петросаняк, "галич"
"...чим далі від берега, тим менше зважається на деталі,
й тіло, звільнившись від тяжіння землі по горизонталі,
ще відчуває вертикальне її тяжіння,
низько нахиляючись над гладінню,
тоді, як вода, підіймаючись назустріч йому все вище,
проникає через неодмінну діру у днищі."
галина петросаняк
"ми перейшли кордон. ми рвали квіти в чужих полях,
вимовляючи стиха слова почутої вперше мови,
ночували під голим небом, і батьківщина у наших снах
з’являлась все рідше, і майже завжди зимові
її ландшафти - суворі, величні місця,
печаттю незмінності затавровані. ми забували
скупі голоси її птахів, запах домівки, і ця
здатність швидше здавалась доречною, ніж заважала.
обрана нами країна сприймалась уже як своя.
захоплення від буття тут сягало свого апогею.
та часом в невинних розмовах нас знічувало ім’я
дивного старця з ітаки, незбагненного одіссея."
галина петросаняк
"...й прибульцеві випадковому, що трохи втомився вже,
ідучи не стільки з нового, як з ніким не знаного світу..."
галина петросаняк
"я впадаю в залежність від твоєї присутності. втеча
туди, де тебе немає, лиш розширює межі
впливу недуги, що окуповує свідомість мою під вечір,
ніби темна хвиля морська покинуте узбережжя..."
галина петросаняк
"о мій метелику, зима іще триває,
і мед на штучних квітах замерзає,
всі кольори стеклися в білий, в’януть крильця.
о мій метелику, чого тобі не спиться?
як світло в закамарках днів опальних
від барв твоїх згасаючих, прощальних,
як розцвітають ці зимові стіни
від обрисів легких твоєї тіні.
не відгадає жоден ентомолог,
що вабило тебе у цих просторах,
чиїх долонь тендітні білі квіти
своїм теплом ти прилетів зігріти.
піднісши над землею легке тіло,
на твій вогонь моя душа злетіла,
так нерозважливо, довірливо, щасливо.
о мій метелику, ти видиво чи диво?"
галина петросаняк, "зимова колискова для метелика"
"...і наступає тиша, в якій мені,
чиясь пристрасть до змін декорацій відсуває падіння завіси,
чути, як той, до кого нерівно дихаю, рівно дихає в сні
за тисячу кілометрів звідси."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"
"нещасна свідомість б’ється, мов риба на узбережжі -
останні потуги руху у бік відпливу.
визначеність нестерпна, лиш невідомість щаслива.
падає зір. а може, речі втрачають межі? -
питаєш себе, бо більше нікого в кімнаті немає,
торкаєшся пальцями лампи, книги, картини
і відчуваєш, як під доторком швидко стине
форма. як слухняно лягає
лінія там, де ковзнули пальці. поривиста, гонориста:
кривизна, протяжність - усе залежить від тебе.
у страсі зводиш короткозорий погляд до неба
і стрічаєшся з поглядом зверху, повним сирітства."
галина петросаняк
"я люблю цю дорогу о півсьомій годині ранку, коли
прокидається вітер-самітник на лавці в сквері,
в пору життя, коли спати твердо, як не стели,
коли хочеться відчиняти вже не всі існуючі двері..."
галина петросаняк
"з цими доторками здригались повіки, і напливали
на покинутий берег тіла хвилі забуті.
сказані всує слова несподівано набували
сенсу. довкола речей з’являлося сяйво суті..."
галина петросаняк, з циклу "монологи марії форно"
"...так народжується світило раз у трильйони
років, як порох відчує, що не сам у пустелі."
галина петросаняк,з циклу "монологи марії форно"