...
"що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз'їдала імла,
як іржа роз'їдає старі есмінці?
курила бельгійський тютюн, міцніший, ніж зазвичай.
сварилася з поліцейськими - п'яна і грізна.
брала сухе вино, пила у фаст-фудах чай -
індійький, мов океан, чорний, як власна білизна.
й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,
за те, що проймається спокоєм душі золота матерія.
лежала на теплому спальнику - оголена, мов дроти,
тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.
що по ній залишилось? якісь борги,
які я поволі сплачував, киги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав, хоч насправді мав би.
лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,
календарик із її місячними, щоби я не міг помилитись.
лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,
і завжди різав обличчя,
намагаючись поголитись."
[сергій жадан, /лесбійки/, зб. лілі марлен]
"...вона постійно зникає, у неї свої ключі.
вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
і я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій..."
[сергій жадан, "жінки", /лесбійки/, зб. лілі марлен]
"прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
відстань? що таке, зрештою, відстань..."
[сергій жадай, /лесбійки/, зб. лілі марлен]
"перечекавши останні сніги,
вихопившись за сезонні межі,
він зняв готівку, віддав борги,
і опинився на узбережжі.
з легенями, повними тютюну,
з кишенями, повними алкоголю,
він ніби пробив заслону міцну,
не відчуваючи зовсім болю.
крізь теплий туман прослизнувши вужем,
щоб гнати похмілля легку химеру,
голився краденим фінським ножем
і зранку пив солодку мадеру.
братався, ніби останній раз,
з напарником із смішним поганялом
про вартість справжніх жіночих прикрас,
втираючи картярам і мінялам.
з кишень витрушуючи пісок,
просив сигарети й давав поради,
і плакався їм про своїх жінок
та бізнес, який забрали араби.
ці довгі розповіді уночі,
мов чорне сяйво морів полярних,
з ручною мавпою на плечі
в прокурених і порожніх більярдних.
й жінки в далеких північних містах,
втрачаючи спокій в терпкій жалобі,
писали в довгих і тихих листах
свої зізнання сумні й розлогі,
просили сказати, що ця печаль
відійде так, як відходить море,
що він скоро вернеться, або хоча б,
що в нього все добре."
[сергій жадан, /лесбійки/, зб. лілі марлен]
"...тоді проситимеш трохи ласки,
щоби було не надто жорстоко,
щоб не забули тобі покласти
по срібній монеті на кожне око.
потім пітьма набіжить звідусюди.
потім зірки перестануть снитись.
а потім і серце змушене буде
спинитись."
[сергій жадан, /ефіопія/, зб. лілі марлен]
"фабрики в дощі, ніби в жалобі.
дощ над мостами летить, минаючи.
сама потім вирішиш - зізнатись у хворобі,
чи хай собі живуть, нічого не знаючи.
сама потім повернешся, якщо захочеш,
якщо забудеш про заборони.
сидиш і спомини перекочуєш,
як перекочують порожні вагони.
і кожна розмокла рама віконна,
наче схованка спорожніла,
і дим виходить із високого комина,
мов душа із померлого тіла.
і дивишся довго, мовби востаннє,
на чорні коридори й верстати,
маючи відповіді на всі питання,
які ніхто не захотів поставити."
[сергій жадан, /ефіопія/, зб. лілі марлен]
"...а це ось я
кожної ночі
вві сні
вантажу свій пароплав зорями і пшеницею..."
[сергій жадан, /ефіопія/, зб. лілі марлен]
"...і ось вони сиділи над його тілом
і ділили його між собою,
тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,
тому що так чи інакше любов - це командна гра,
тому, врештірешт, що більше за смерть
кожен із нас боїться
опинитися
сам на сам
зі своїм
життям."
[сергій жадан, "михаил свелов", /марадона/, зб. лілі марлен]
"...не плач, моє серце, не плач,
не муч душу свою картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.
з того боку життя,
з того боку державної митниці.
ми ще побачимось
де-небудь в районі вінниці.
я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.
кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег дунаю,
там і сконаю."
[сергій жадан, "mercedes-benz", /марадона/, зб. лілі марлен]
"...шкіра стає особливо чутливою від безсоння,
і голос стає особливо глибоким від недоїдання,
коли ти нарешті перестаєш говорити,
коли тебе нарешті починають слухати."
[сергій жадан, "рахуючи проституток щоп'ятниці в парку розваг", /марадона/, зб. лілі марлен]
"і згадувати, як почалась зима в вашому місті,
як кожен, хто зважився лишитись і жити,
жити, чіпляючись за сніг і повітря,
жити, роблячи зусилля, щоб жити;
як кожен з твоїх знайомих
прагнув відвести від тебе потоки часу
і як їх всіх накривало першими ж хвилями,
випікало зсередини, мотало світом,
як кожному перебивало хребет ранковим промінням
і кожен хотів робити так, як він хотів,
хоч і не знав іще як.
з важкої зими, з затяжної депресії вибиратись
в довгих вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що - говоритиму - що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути..."
[сергій жадан, /у.р.с.р./, зб. лілі марлен]
"...і тепер, коли сонце тихо підіймається над
угорською кукурудзою, і я дивлюсь, як прикордонники
роздирають старий фіат, тепле циганське гніздо,
виймають похмільними страшними факірами
з його глибин тютюн і алкоголь, чиїсь
надії, чийсь бізнес, так завжди - чим уважніше
дивишся на світ, тим більше чийогось розпачу
доводиться бачити..."
[сергій жадан, "оптовики", /у.р.с.р./, зб. лілі марлен]
" ...і навіть не зателефонуєш їй при нагоді;
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки, щоб побачити,
з якого боку совидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск,
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров,
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,
ані варити кави."
[сергій жадан, "внутрішній колір очей", /історія культури початку століття/, зб. лілі марлен]
"...життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями -
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні,
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо, саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного - без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці..."
[сергій жадан, "жінка за тридцять доларів", /історія культури початку століття/, зб. лілі марлен]
"пітьма
вертається у штольні.
я впізнаю
і полишаю
твій ранок - довгий і коштовний,
немов збирання урожаю.
такий
кінець оповідання,
і вже патруль
сурмить побудку
на теплих дюнах прокидання,
на жовтих побережжях смутку.
від приступів
мовчання, тиші,
від пилу
по нічних лаштунках
все вищі тіні, все скупіші
деталі у твоїх малюнках.
але чуттям,
яке осіло,
орнаментом
в старих тканинах
ти вмієш розрізняти світло
в деревах, друзях, і тваринах.
так само
рік важка протяжність -
заповнена дбайливо
ніша -
стає чим глибша, тим тихіша."
[сергій жадан, /балади про війну і відбудову/, зб. лілі марлен]
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз'їдала імла,
як іржа роз'їдає старі есмінці?
курила бельгійський тютюн, міцніший, ніж зазвичай.
сварилася з поліцейськими - п'яна і грізна.
брала сухе вино, пила у фаст-фудах чай -
індійький, мов океан, чорний, як власна білизна.
й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,
за те, що проймається спокоєм душі золота матерія.
лежала на теплому спальнику - оголена, мов дроти,
тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.
що по ній залишилось? якісь борги,
які я поволі сплачував, киги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав, хоч насправді мав би.
лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,
календарик із її місячними, щоби я не міг помилитись.
лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,
і завжди різав обличчя,
намагаючись поголитись."
[сергій жадан, /лесбійки/, зб. лілі марлен]
"...вона постійно зникає, у неї свої ключі.
вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
і я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій..."
[сергій жадан, "жінки", /лесбійки/, зб. лілі марлен]
"прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
відстань? що таке, зрештою, відстань..."
[сергій жадай, /лесбійки/, зб. лілі марлен]
"перечекавши останні сніги,
вихопившись за сезонні межі,
він зняв готівку, віддав борги,
і опинився на узбережжі.
з легенями, повними тютюну,
з кишенями, повними алкоголю,
він ніби пробив заслону міцну,
не відчуваючи зовсім болю.
крізь теплий туман прослизнувши вужем,
щоб гнати похмілля легку химеру,
голився краденим фінським ножем
і зранку пив солодку мадеру.
братався, ніби останній раз,
з напарником із смішним поганялом
про вартість справжніх жіночих прикрас,
втираючи картярам і мінялам.
з кишень витрушуючи пісок,
просив сигарети й давав поради,
і плакався їм про своїх жінок
та бізнес, який забрали араби.
ці довгі розповіді уночі,
мов чорне сяйво морів полярних,
з ручною мавпою на плечі
в прокурених і порожніх більярдних.
й жінки в далеких північних містах,
втрачаючи спокій в терпкій жалобі,
писали в довгих і тихих листах
свої зізнання сумні й розлогі,
просили сказати, що ця печаль
відійде так, як відходить море,
що він скоро вернеться, або хоча б,
що в нього все добре."
[сергій жадан, /лесбійки/, зб. лілі марлен]
"...тоді проситимеш трохи ласки,
щоби було не надто жорстоко,
щоб не забули тобі покласти
по срібній монеті на кожне око.
потім пітьма набіжить звідусюди.
потім зірки перестануть снитись.
а потім і серце змушене буде
спинитись."
[сергій жадан, /ефіопія/, зб. лілі марлен]
"фабрики в дощі, ніби в жалобі.
дощ над мостами летить, минаючи.
сама потім вирішиш - зізнатись у хворобі,
чи хай собі живуть, нічого не знаючи.
сама потім повернешся, якщо захочеш,
якщо забудеш про заборони.
сидиш і спомини перекочуєш,
як перекочують порожні вагони.
і кожна розмокла рама віконна,
наче схованка спорожніла,
і дим виходить із високого комина,
мов душа із померлого тіла.
і дивишся довго, мовби востаннє,
на чорні коридори й верстати,
маючи відповіді на всі питання,
які ніхто не захотів поставити."
[сергій жадан, /ефіопія/, зб. лілі марлен]
"...а це ось я
кожної ночі
вві сні
вантажу свій пароплав зорями і пшеницею..."
[сергій жадан, /ефіопія/, зб. лілі марлен]
"...і ось вони сиділи над його тілом
і ділили його між собою,
тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,
тому що так чи інакше любов - це командна гра,
тому, врештірешт, що більше за смерть
кожен із нас боїться
опинитися
сам на сам
зі своїм
життям."
[сергій жадан, "михаил свелов", /марадона/, зб. лілі марлен]
"...не плач, моє серце, не плач,
не муч душу свою картонну,
ми ще зустрінемось
з того боку кордону.
з того боку життя,
з того боку державної митниці.
ми ще побачимось
де-небудь в районі вінниці.
я люблю цю країну
навіть без кокаїну,
небо це березневе,
без тебе, серце, без тебе.
кину все, що виніс,
перепродам свій бізнес,
вийду на берег дунаю,
там і сконаю."
[сергій жадан, "mercedes-benz", /марадона/, зб. лілі марлен]
"...шкіра стає особливо чутливою від безсоння,
і голос стає особливо глибоким від недоїдання,
коли ти нарешті перестаєш говорити,
коли тебе нарешті починають слухати."
[сергій жадан, "рахуючи проституток щоп'ятниці в парку розваг", /марадона/, зб. лілі марлен]
"і згадувати, як почалась зима в вашому місті,
як кожен, хто зважився лишитись і жити,
жити, чіпляючись за сніг і повітря,
жити, роблячи зусилля, щоб жити;
як кожен з твоїх знайомих
прагнув відвести від тебе потоки часу
і як їх всіх накривало першими ж хвилями,
випікало зсередини, мотало світом,
як кожному перебивало хребет ранковим промінням
і кожен хотів робити так, як він хотів,
хоч і не знав іще як.
з важкої зими, з затяжної депресії вибиратись
в довгих вагонах;
історії, з яких ніколи не виплутаєшся,
любов, до якої ніколи не звикнеш;
між летючих сутінків, між тунелів, каналів,
станційних складів, ешелонів з нафтою,
що - говоритиму - що мені робити без тебе
в цій пустоті, яка наповнена
твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,
ненаговореними розмовами, невидимими небесами,
нечутним теплом, неіснуючим богом;
в мене і звичок, як виявилось, немає,
у нас всі звички були спільні;
і які можуть бути звички серед такого снігу,
до якого ніяк не можна звикнути..."
[сергій жадан, /у.р.с.р./, зб. лілі марлен]
"...і тепер, коли сонце тихо підіймається над
угорською кукурудзою, і я дивлюсь, як прикордонники
роздирають старий фіат, тепле циганське гніздо,
виймають похмільними страшними факірами
з його глибин тютюн і алкоголь, чиїсь
надії, чийсь бізнес, так завжди - чим уважніше
дивишся на світ, тим більше чийогось розпачу
доводиться бачити..."
[сергій жадан, "оптовики", /у.р.с.р./, зб. лілі марлен]
" ...і навіть не зателефонуєш їй при нагоді;
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки, щоб побачити,
з якого боку совидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск,
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров,
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,
ані варити кави."
[сергій жадан, "внутрішній колір очей", /історія культури початку століття/, зб. лілі марлен]
"...життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями -
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні,
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо, саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного - без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці..."
[сергій жадан, "жінка за тридцять доларів", /історія культури початку століття/, зб. лілі марлен]
"пітьма
вертається у штольні.
я впізнаю
і полишаю
твій ранок - довгий і коштовний,
немов збирання урожаю.
такий
кінець оповідання,
і вже патруль
сурмить побудку
на теплих дюнах прокидання,
на жовтих побережжях смутку.
від приступів
мовчання, тиші,
від пилу
по нічних лаштунках
все вищі тіні, все скупіші
деталі у твоїх малюнках.
але чуттям,
яке осіло,
орнаментом
в старих тканинах
ти вмієш розрізняти світло
в деревах, друзях, і тваринах.
так само
рік важка протяжність -
заповнена дбайливо
ніша -
стає чим глибша, тим тихіша."
[сергій жадан, /балади про війну і відбудову/, зб. лілі марлен]