***
Маленька цукерка в долонях Бога
https://picasaweb.google.com/108483683056926289416/ArmeniaHayastan
За шо я люблю Вірменію - тут можна вилізти на будь-який більш-менш пристойний горбик і побачити все найважливіше- Севан, Арарат, Арагоц і півкраїни як бонус.
Марципанова країна з нарядними вершинами, які тримають над нею синьо-голубе аквамаринове небо. Накрохмалені до сліпучого блиску мякі горби, ріки прорізають в схилах гір здалеку дрібні канавки, а зблизка - справжні каньйони.
Вірменію можна любити тільки за гори, які тут всюди.
“Когда-то мы жили в горах. Эти горы косматыми псами лежали у ног.
Эти горы давно уже стали ручными, таская беспокойную кладь наших жилищ, наших войн, наших песен. Наши костры опалили им шерсть.
Когда-то мы жили в горах. Тучи овец покрывали цветущие склоны. Ручьи - стремительные, пенистые, белые, как нож и ярость, - огибали тяжелые, мокрые валуны. Солнце плавилось на крепких армянских затылках.
Шли годы, взвалив на плечи тяжесть расплавленного солнца, ..Шли годы...
Когда-то мы жили в горах. Теперь мы населяем кооперативы... ”
Вірменія - це марципанова цукерка в руках бога, спробувавши яку, дуже важко відірватись. З від”їздом чуєшся, як дитина, в якої цукерку відбирають- інстинктивно за неї хапаєшся.
Набиваєш кишені обсидіаном ( чорні застиглі шматки магми), торбу - коньяком (навіть, якщо до цього ніколи не любив). Хочеш привезти додому їстівні каштани, горіхи, фотошопні за кольором овочі і фрукти, солодощі (пахлава, чурчхелла) і табак; виноград і вино. Грушеве і абрикосове варення. Запакуйте!
Вірменія - це свого роду прикордоння, borderland. Перехідний рубіж між примарною Європою (куди так тягнуться Туреччина чи та ж Грузія) і конкретною Азією. Але дуже інтелектуальна границя. Справжня така, оригінальна- аж до самої правдивості відомих анегдотів і стереотипів.
“За столом было шумно. Винные пятна уподобляли скатерть географической карте. Оползни тарелок грозили катастрофой. В дрожащих руинах студня белели окурки.
Дядя Ашот поднял бокал и воскликнул:
- Выпьем за нашего отца! Помните, какой это был мудрый человек?! Помните, как он бил нас вожжами?! ”
Вірменія- це країна, в якій дуже важко розминутись з сонцем (особливо актуальним це стає в період львівської сірості) , а осінь справді стає золотою- у винограді, хурмі, гранатах; в кольорі неба і контрастах листя. В блідо-рожевому туфі будівель, в кольорах каньйонів і води.
Вірменія - це країна , трохи більша за Львівську область. Тут живе трохи менше 3 мільйонів людей - як в Києві, припустимо. Більшість визначних і цікавих туристичних об”єктів відновлені або збудовані за гроші діаспори(ЄС, США, Канада). Навіть міжнародний аеропорт Зварнотц, який є повітряними воротами країни, перебуває в приватній власності аргентинського бізнесмена - вірменина.
Ідеальне (до наших) покриття доріг, навіть на висоті більше 2,5 кілометра над рівнем моря.
(2800 метрів нрм. Асфальт тримається!:))
Дуже красива столиця, відбудована за єдиним планом геніального Архітектора.
З нещасної руїни початку 20 століття місто стало ультрасучасним, але водночас втратило майже всі старі історичні будівлі - вони якось не вписувались в поняття сталінського ампіру. Дітище Таманьяна дуже схоже на ідеальне місто -за плануванням розвязок, широкими проспектами, будівлями з білого, рожевого і зефірного кольору туфу. Тепле і наповнене світлом.
(Вікі)
З каменей фортеці і старих мечетей вимощена набережна- тому про вік його дуже важко здогадатись: так одразу і не даси 2795 років... Місто не стало спотвореним від такого планування, напевно архітектор справді знав свою справу...Бо, сплановане за вивченням рози вітрів, має досконалу кільцеву структуру, лежить на висоті 1000 метрів над морем і з трьох боків оточене горами. Кожен день воно зустрічає і проводжає сонце над Араратами - Великими і Малим. Гора Арагац захищає його західний тил. В цьому місті дуже затишно і надзвичайно безпечно- навіть для мене, яка боїться великих міст.
“Тридцать лет назад Арменак похитил ее из дома старого Беглара. Вот как было дело.
Арменак подъехал к дому Терматеузовых на рыжем скакуне. Там он прислонил скакуна к забору и воскликнул:
- Беглар Фомич! У меня есть дело к тебе! Был звонкий июньский полдень. Беглар Фомич вышел на крыльцо и гневно спросил:
- Не собираешься ли ты похитить мою единственную дочь?
- Я не против, - согласился дядя.
- Кто ее тебе рекомендовал?
- Саркис рекомендовал.
- И ты решил ее украсть? Дядя кивнул.
- Твердо решил?
- Твердо.
Старик хлопнул в ладоши. Немедленно появилась Сирануш Бегларовна Терматеузова. Она подняла лицо, и в мире сразу же утвердилось ненастье ее темных глаз. Неудержимо хлынул ливень ее волос. Побежденное солнце отступило в заросли ежевики.
- Желаю вам счастья, - произнес Беглар, - не задерживайтесь. Погоню вышлю минут через сорок. ”
Тут можна видертись на сам верх Каскаду і, сидячи на 555 сходинці цього сучасного арт-центру (поруч з яким пінчуківське дітище відпочиває), прилягти на теплий білий камінь, пригрітий сонцем, і зрозуміти одну дуже просту річ: є міста, в яких треба спішити щось побачити, встигнути на якийсь показ чи розпродаж, на виставу чи перформенс;
В Єреван треба просто - встигнути. І все, що ти побачиш, відчуєш і пропустиш через себе (навіть не мотаючи крос в 10 кілометрів) - і буде тим найважливішим. Світ буде входити в тебе через пори і легені; через очі і пучки пальців. Ти - дома.. Слухай, це таке класне відчуття!
(Арарат справа в куточку)
А знаєш,знаєш, коли ти сидиш де-небудь на найвищому ряді цього міста- амфітеатру, звідки видно як хмари шпортаються пузатими боками за вершину згаслого вулкану, дійсно віриш, що тут бував Ной; що десь оно там на великій вершині пришвартувався його човен, зачіпившись носом за кратер; і то справді він крикнув: “Єревац!!” (“вона показалась”), коли побачив клапоть землі в морі потопу.
Вірмени друкуються вже 500 років, тому Юнеско дало їм статус всесвітньої столиці книги, а музей древніх рукописів вважається їхнім “козирним” музеєм,
хоча для мене Параджанов - на першому місці;) Такого стьобу в колажах, аплікаціях, хенд-мейді, кіно- і фотосправі, як дозволяв собі цей дядько, треба ще пошукати:)
(С.Параджанов. Автопортрет, Карпати, 1962р.)
Місто постійно будується і розширюється, старі будівлі реставруються, але зі смаком (без фанатизму євроремонту), і , завдяки великій клопіткій роботі ландшафтників початку століття навіть не відчувається, що ви у напівпустелі:)
(Гехард - монастир, вирізьблений в скелі. ВИРІЗБЬЛЕНИЙ!)
Не знаю, де ще при паспортному контролі в аеропорту вам скажуть: “Як долетіли? Так шкода, що ви не прибули вчора - якраз закінчився День міста. Ви взагалі ж маєте, де переночувати? ”
“Вчера позвонил мой дядя Арменак:
- Приходи ко мне на день рождения. Я родился - завтра. Не придешь - обижусь и ударю... К моему приходу гости были в сборе.
- Четыре года тебя не видел, - обрадовался дядя Арменак, - прямо соскучился!
- Одиннадцать лет тебя не видел, - подхватил дядя Ашот, - ужасно соскучился!
- Первый раз тебя вижу, - шагнул ко мне дядя Хорен, - безумно соскучился. ”
Найдавніше християнство і маленька геополітична проблемка: троє з чотирьох сусідів - мусульманські країни. Двоє з цих трьох перебувають із сусідкою в стані прихованої війни, яка офіційно завершилась в 1994. Хочете зіпсувати їм настрій, спитайте, які у них стосунки з турками і айзерами. Вони чітко знають свою історію (геноциду) і в трактуванні її єдині. Там немає ніяких “може”, “напевно”.
Заблоковані кордони і заміновані поля, а також відсутність моря не сприяють вільному розвитку торгівлі. Легке напруження зі сторони грузин за лояльність до російської сторони в питанні невизнаних республік. Необхідність “дружити” з великим сусідом. Гас замість бензину на заправках- і в комплексі з низьким рівнем зарплат - найзручнішим видом транспорту (окрім автостопу) безсумнівно вважається таксі (25 центів за км, можна сторгуватись і на день взяти машину за 300-400 грн з кілометражем в 100-120 км)
Більше того (чи то - наперекір всьому), тут живуть люди, які вірять в те, що їхня країна поступово, потрошки, нехай легенько, але КОЖНОГО дня змінюється на КРАЩЕ. І ця віра, як німб, світиться легеньким флуорисцентом - аурою навколо голови. Вони люблять і вірять в свою країну, навіть, якщо вірменська діаспора за масовістю/чисельність поступаються хіба що українській (російській).
“Между тем гости уселись за стол. В центре мерцало хоккейное поле студня. Алою розой цвела ветчина. Замысловатый узор винегрета опровергал геометрическую простоту сыров и масел. Напластования колбас внушали мысль об их зловещей предыстории. Доспехи селедок тускло отражали лучи немецких бра.
Дядя Хорен поднял бокал. Все затихли.
- Я рад, что мы вместе, - сказал он, - это прекрасно! Армянам давно уже пора сплотиться. Конечно, все народы равны. И белые, и желтые, и краснокожие... И эти... Как их? Ну? Помесь белого с негром?
- Мулы, мулы, - подсказал грамотей Ашот.
- Да, и мулы, - продолжал Хорен, - и мулы. И все-таки армяне - особый народ! Если мы сплотимся, все будут уважать нас, даже грузины. Так выпьем же за нашу родину! За наши горы!..”
Вони пишаються своїм клаптем землі, затиснутим між горами і пустелею; кожним метром; вони пишаються своїм ранньохристиянством, своїми церквами-фортецями, своїм унікальним алфавітом і мега-складною мовою.
(Вірменські традиційні хрести - хачкари)
Хочете відчути Вірменію - послухайте, як співає їхній хор на службі. Вишукані львівські музико-гурмани не даремно ходять до Вірменки на службу - але то раптом 15 чоловік співають. А знаєте, як вібрує камінь (вже мовчу про тіло слухача), коли з 50 жіночих і чоловічих тіл одночасно виривається оксамитового- глибока октава? І де в них береться та сила звуку?
“Дядя Хорен повернулся ко мне и сказал:
- Мало водки. Ты самый юный. Иди в гастроном.
- А далеко? - спрашиваю.
- Туда - два квартала и обратно - примерно столько же.
Я вышел на улицу, оставляя за спиной раскаты хорового пения и танцевальный гул. Ощущение было такое, словно двести человек разом примеряют галоши... ”
Вони відрізняються від грузинів, а ще тут відчувається величезний вплив давніх персів, османів й іранців - у піснях, килимах, їжі, поведінці. Тут дуже тонкий схід, дуже крихка грань. Тут всім є до тебе діло - навіть, якщо ти не просиш про допомогу. А коли просиш - тим паче.
Одного разу в магазині мені не вистачило кілька монет до необхідної суми (3-4 гривні на наші гроші). То були всі мої кошти і міняти не було сенсу -і якийсь випадковий чоловік просто дав свої гроші продавщиці, жартівливою мімікою давши зрозуміти, що нема чого робити стільки галасу з такої дрібниці, одразу за тим повернувшись до перерваної розмови.
Коли в літаку розплакалась маленька дитина, всі по черзі її бавили, жаліли і гойдали. Я подумала, що набитий по самі ілюмінатори салон літака - одна велика родина. Ні, випадкові.
“Через пятнадцать минут я вернулся. К дядиному жилищу съезжались пожарные машины. На балконах стояли любопытные.
Из окон четвертого этажа шел дым, растворяясь в голубом пространстве неба.
Распахнулась парадная дверь. Милиционеры вывели под руки дядю Арменака.
Заметив меня, дядя оживился.
- Армянам давно пора сплотиться! - воскликнул дядя.
Тетушка Сирануш рассказала мне, что произошло. Оказывается, дядя предложил развести костер и зажарить шашлык.
- Ты изгадишь паркет, - остановила его Сирануш.
- У меня есть в портфеле немного кровельного железа, - сказал дядя Хорен.
- Неси его сюда, - приказал мой дядя, оглядывая финский гарнитур... ”
Ми мали дійсно гарний час і я рада, що потрапила туди, навіть нехай на короткий час. Не часто потрапляєш в одну компанію з чудакуватими румунами, кумедними іспанцями, гарячими італійками та італійцями (привіт сицилійській мафії!), запальними грузинами і грузинками, колоритними кустуріцовськими хорватами і боснійцями, турками і вірменами. Нехай навіть поміж тренінгами було дуже мало часу, але навіть ті майже 3 дні, які були відносно вільними, вийшло прожити на всі 220. І кожен день в мене починався в горах,бо жили ми в містечку на висоті 1800м- і з 5ї ранку до 10 я мала час підніматись в гори,
(Севан - край моря справа під сонцем)
і кожного разу бачити якийсь інший шматок Вірменії- і ніде так гарно вона не дивитися, як з висоти пташиного польоту.
(Вгорі - Севан з космосу. Дякую Вікі)
Одного ранку пробіжка перетворилась в маленьке сходження на 2800 з прекрасним вітро-снігом на вершині - але, коли на горизонті сіра димка перетворилась у берег Севану, я побачила, як він близько і “всьо не зря”. Дуже скоро ми поїхали на Севан, просто взяли машину і виїхали в 6 ранку. І все встигли, і змерзнути теж:). Ми бачили, як сіріє, набирає обертів новий день, як вітер з гір ганяє хвилі на бездоганній гладі води; як біліє свіжий сніг на протилежному березі затоки; як рибалки виходять човнами на “роботу”. Як нема нікого і нічого зайвого. Як лягають перші сонячні промені на обличчя і як від того запалюється в очах спостерігачів захват. В такі моменти відчуваєш цінність кожної години і хочеться кожного дня вставати в 6ій, а то й не лягати зовсім:)
Мало побачити Севан (до речі, найбільше прісноводне озеро Кавказу, де в золотої рибки можна замовити сокровенне бажання:)), мало побачити Арарат, який 5ти кілометровою стіною нависає з будь-якої точки Єревану, зустрічає з прильотом і проводжає з відльотом; мало пройтись містами і базарами; мало зайти в 2-3 монастирі; мало послухати дудук і притулитись до каменів, яким більше 2 тисяч років. Мало!
Вірменія за характером, як її гори - величезні мякі горби, порізані канавами річок, біля підніжжя покриті золотистою травою (як наш Боржавський хребет, тільки на кілометр - два вище). І, уяви, стартувавши в 6 ранку літаком додому, мене плющить від виду світанкового Арарату ліворуч, Севану і Арагацу - праворуч;
бо, коли пролітаєш цю тепло-жовту, дуже плавну країну з озерами і пустельними каньйонами, а потім виринає гострий щит Кавказької стіни і видно всю панораму Головного Хребта і навіть шматочок Ушби і лопату Донгозоруна;
і перевали, де я точно була, і вершини, з яких бачила точно такі ж залізні пташки, які везли кудись пасажирів (може, на море, або в теплі екзотичні краї) , але ті пасажири з їхніми плановими обідами і дорогою оргтехнікою на борту здавались пришельцями з іншого виміру, побічними ефектами чорної діри-
ми завмирали на хвилю, задерши голову, і не вірилось, що ось там летять люди, вони навіть не здогадуються про нас, про те, що ми бачимо їх або, принаймі, припускаємо їх існування там, всередині цих теплих і комфортних небесних ешелонів...
але от літак мало не зачіпає крилом двоголовий Ельбрус - вся стенограма мого життя складається в ті 15 хвилин польоту- гори переходять в плоскогір”я і нівелюються в перспективі. І тут хочеться цілком всерйоз спитатись: “Ну можна я отут вийду?!”
“Когда-то мы были чернее. Целыми днями валялись мы на берегу Севана. А завидев красивую девушку, писали щепкой на животе слова любви.
Когда-то мы скакали верхом. А сейчас плещемся в троллейбусных заводях. И спим на ходу.
Когда-то мы спускались в погреб. А сейчас бежим в гастроном.
Мы предпочли горам - крутые склоны новостроек.
НО КОГДА-ТО МЫ ЖИЛИ В ГОРАХ! “ (с)Довлатов