Краків - Закопане
Ми так їхали, як Кузьма читав свою “Я, побєда і Берлін” : практично без зупинок і на одному диханні. Флешбеки ранніх 90х, речі з гуманітарки, емігрантська тема і ця загублена borderland, де ще в диковинку супермаркети і автобани - в контексті розвинутої і цивілізованої, але вже такої нечутливої Європи, виглядає дуже колоритно. Колорит закінчується там, де починається взаємодія людини маленької і державних інституцій типу ментів, дорожників чи митників.
Здається, ми ще не вбили в собі романтику постсовкової Європи, ще живемо в тому часі реальніше, ніж будь-коли; макарони на вухах можна назвати вишуканим словом “лазанья”, а наша гуманітарка просунулась на щабель вище і відгукується в гуглі під кодовою назвою “ Ebay”.
Ми ж активно сміємось над спогадами Скрябіна, бо в наших паспортах є універсальний пропуск і ми можемо їхати без страху, що нашу конячку трафить шляк на півдорозі від Албанії до Португалії. На нас вже не видно того грифу, штампу чи “шарму”, який так чітко і непомильно відрізняє наших від їхніх- ми виглядаємо майже так само, як наші ровесники по ту сторону митниці - коротко стрижені, спортивно вдягнуті, в арсеналі кілька іноземних мов і готові тези до безкінечної, як собача пісня, полеміки на тему глобальних проблем геополітики, історії та гендерної дискримінації по Канту і Гете.
В моїх дитячих спогадах різниця по обидві сторони кордону виглядала куди менш драматично. Зрештою, ніколи не сприймала Польщу як закордон - от же ж вона, поруч, рукою подати. Десятки польських туристів на вулицях рідного міста вихідного дня. Але різниця тепер починається безпосередньо на кордоні. Наші і далі штурмом беруть польський перехід - люди з торбами, валізами, чемоданами, холодильниками, сотнями пакетів нараз намагаються зробити якомога більше “ходок” і я на власні очі бачила, як людей затоптував натовп, коли запускали чергову порцію до турнікету. Ви би чули, який стогін, виття стояло, коли людей розмазувало по металевій сітці, але вони зубами тримали свій товар, а ліктями - місце над головами інших. Зараз навіть тиждень там - і повернення рівноцінне катастрофі. Можете сміятись, але фраза “Мета вашого повернення в Україну?” цілком може бути поставлена і вам- дійсно, нетренована вразлива психіка відразу впадає в кому і потребує пити, спати і вити за комунальників на весняний армагедон як мінімум три дні після перетину кордону...
Тому, напевно треба привітати сусідів з таким галопом змін - тепер закордон починається прямо на демаркаційній лінії.
...Їх чекали далекі засніжені і, мабуть, прекрасні Альпи, нас - зимний вогкий побратим Львова - Краків.
Тільки столиця Західної Галичини- місце, де життя дійсно лупить фонтаном. Наші ж декорації обмежуються десятком центральних вуличок, де дівчата з карамельками в чепцях створюють конкуренцію продавцям магнітів, а на променаді шановне панство гуляє з клябуками від кабака до кабака; весь шик і блєск закінчується десь на початку вулиці Шпитальної і Магнусу, де звичним символом культури стає мити взуття в найближчій калюжі - перед тим, як ступити до міста в районі Оперного театру. Куди, до речі, ходять переважно не львівяни - як і в бібліотеки, музеї, катедру та інші заклади та інституції з пащекатими динозаврами в ролі обслуговуючого персоналу.
Між Україною та Індією є певна схожість. І ми, і вони щиро віримо у кармічну призначеність - бідні мусять бідувати, голодні - голодувати. І нема чого жалітись, з картонної коробки теж буває видно чудові сходи і заходи сонця. Так часто в нас людина може лежати на вулиці - її будуть переступати. Ну вона ж сама вибрала собі таку долю! Машини будуть застрявати, а ви - відвертати голову, щоб не допомагати, руки не вимазувати. Не моя біда! Наша карма гне нас до землі, і чим нижче - тим менше в нас виникає бажання щось змінювати. Нам зручно в тій позі, до якої нас схилили - в цьому ми прявляємо чудеса гнучкості древнього мистецва йоги. Зате за кухонноми розмовами після доброї півлітри через одного будуть посилатись на “незаперечні” докази походження Ісуса Христа де-небудь з-під Рогатина. Але те, що різнить нас від тих же індусів- вони не вміють так безкінечно прибіднятись і жалітись на своє вище призначення і неоцінену гідність прародителів населення континенту. В нас це поки що виходить найкраще.
В Краків приїхала “без карти, без компаса, без проводніка” (с). Треба було дістатись з пункту А в пункти Б, скориставшись транспортом, ногами і підказками людей. Спершу мені було навіть незручно розпитуватись, але потім згадала про те, що мета моя - досліджувати, спілкуватись і спостерігати. Тому я питала про все на світі: де і як купити квиток, як компостувати, куди їхати, чим їхати, як швидше, як коротше, де менше корків, а де - гарніші місця, скільки коштують вхідні квитки і де - найцікавіші музеї, коли буде концерт, і де найкраща в місті кава. Цікаво було питати старших, молодших, респектабельних середнього віку, просто студентів, мам з колясками, тих хто просив гроші, тих, хто продавав щось на вулицях, арабів, китайців і навіть мене тричі питали, як пройти на якусь- там вулицю. За півдня я вже могла б пояснити і навіть провести:). Простіше кажучи - мені сподобалось бути іноземкою.
Щоб зрозуміти, треба пожити трохи там. Походити в магазини, де продавці не розівчились усміхатись і спілкуватись з клієнтами, поїздити міським транспортом в час пік, разок загубитись, кілька разів не туди звернути, пережити якийсь природний катаклізм- і повернутися додому...
Поляки підтвердили свою (в моїх очах) репутацію відкритих і небайдужих, позитивних і дуже щирих. Коли ти відкриваєшся, світ відкривається у відповідь.
Будете в Кракові - наполегливо рекомендую красиві єврейські квартали Казимєжа, де хасиди так органічно вписуються в автентику мистецьких кварталів!
фабрику Шиндлера (того самого зі “Списку Шиндлера”, фабрика якого, власне і була в Кракові) або музей сучасного мистецтва з вільним доступом до бібліотеки і компів (якшо потрібно скористатись). Так, як вони вміють робити музеї - на це варто потратити кілька годин свого життя.
Не важливо, як ви ставитеся до єврейського питання чи 1939 року в історії Польщі, але те, скільки фантазії і натхнення вкладено в музей Шиндлера, де все рухається, шумить, вібрує, гримить; де все можна помацати руками, де купа сенсорних екранів і залів, де на обмеженій площі відтворені атмосфери вокзалу, цирульні, гетто, концтабору, тої ж фабрики, тюрми, довоєнної Європи- must see!
В Кракові можна навіть розважити себе екскурсією в стилі “homo sovieticus”, де під сільодку і стопочку вас покатають на ретро-машинках пацики в шкірянках до спальних кварталів і навіть покажуть комуналку з повним обмундируванням у вигляді стєнкі-торшерів-хрусталю-килимів. Наче б то зараз так не живуть більшість українців:)
Бути в Кракові- означає бути близько до гір. Не хотілось впускати шансів, а шанси обіцяли бути мізерні - сильні сніги замітали всю східну Європу...
Пятниця рано- і я на зупинці. Мій автобус на Закопане запізнюється і в мені вже теплиться надія повернутись і додивитись сни, перервані будильником. Але він приїхав і я сіла, налаштувавшись на дві години дороги - саме стільки займають 100 кілометрів до гір. Їхалось довше, бо через сильні снігопади той неоплан(!!) дещо довше вирулював на серпантинах- тільки і всього.
Знаєш, я була так близько до “ну його нафіг”, що навіть закриті підйомники не зіпсували мені враження - і я почала топати в єдиному відомому мені напрямку - в сторону Кондратової поляни. По вказівниках, по дорозі можна було навіть бігти. На щастя, 35л рюкзак з спальником, фотіком, кішками і батоном хліба дозволяв:) Каска на голові робила з мене атважну лижницю, а вираз обличчя, напевно, був такий “атчаяний”, що тьотя на вході до національного парку проявила милосердя вищого рівня - взяла з мене по студетському. Мдаа, раніше я собі для солідності рочків докидала, а тепер - віднімаю......
До першого притулку - хвилин 25 ратраченою дорогою. Біжу. Далі - лісовою стежкою ще з півгодини до притулку на Галі Кондратовій. Такий начебто легкий підйомчик, а гребти грейдером- можна і зігрітись. Виходжу на поляну, там мете, сипе і якісь фігурки шастають в суцільному тумані, намагаючись знайти вихід вниз- а он і притулок. Минаю, йду далі ще з півгодини, на відкритих ділянках ще так собі, сніг рівномірно розмело, а далі починається підйом на Giewont, треба звернути в кулуар і траверсом взяти схил. Якісь приблизно натопттані треки петляють по схилу і, впираючись у чергову ялинку, розумію, що далі навіть при великому бажанні - хіба повзком. Згортаю ласти і повертаю до притулку на вогник.
Там тепло і вікна запотіли. При столі сидить велика компанія і, видно, не напрягається з приводу погоди. Сідаю, втикаю з півгодинки, помічаю електрочайник, заливаю чай, відтанула трохи, навіть починають рухатись щелепи - йду наводити контакт “на рецепцію”. Все закрито, підйомники не працюють, лавинна небезпека 4 з 5 можливих і завтра погода (можливо) трохи покращиться. Ну і куди піти, куди податись - автобус на Краків теж нині вже не поїде - закрили дорогу....Прошу про нічліг, дєвучка робить звиняльний жест плечами - все забито... Упс..
Але за секунду цікавиться, чи є в мене щось почитати - є, звісно, в мене з собою Ремарк мій, в автобусі недобитий. Сідай, каже, почитай собі до десятої вечора, а там гляди, і місце на підлозі найдеться.
За якихось кілька хвилин стає так холодно, що починаю по тій кімнатці кола мотати - поки не залажу в спальник і вмощуюсь в куточку на лавці - компанія тим часом розійшлась по покоях, зігрівшись достатньо гуральським напоєм. Якийсь час так тихо і спокійно, що я в же майже змиралась з думкою назавтра спускатись вниз. Щоб стало тепліше, залажу в спальник з головою і згортаюсь в позі зю між лавкою і столом - і тут починається...Хата наповнюється гамором. Якісь люди починають сходиться, збігатись, шумно і бурно виявляти свій захват - виявляється, то мають бути ювілейні, 30ті збори якоїсь великої тусовки любителів гірських розваг, які, від молодості починаючи, кожен рік збираються в Татрах - як на зустріч однокласників.
Відчуття, ніби потрапила на весілля - всіх, хто приходить, в снігу, в масках-окулярах, мало не до стелі підкидають в обіймах. Їм по 50, всі яскраві, кольорові, в патагоніях і норс фейсах, зі скі-турами, з дня катання; спортивні, або колись такими були.
До мене одразу підкочуються з пропозицією на 100 грам, січуть, що я не місцева. Слово за слово, познайомились, при словах "Україна, Львів" - шквал бурних емоцій. За столом - розмови про Альпи, Гімалаї, Грузію, Ушбу, про подвиги колишні і майбутні. Про Карпати, Мармароси, Горгани, про походи пішки і на лижах. В нас стільки тем для розмов, що навіть дивно, як вечір ак швидко проминув. Зате тепер я знаю багато про Татри, про місця, куди варто заглянути і куди я навряд потраплю зимою, ще й сама. Коли ти сам, світ якось по-іншому до тебе звертається, більше всього помічаєш, не закриваєшся компанією, а навпаки здобуваєш певну незалежність і залежність водночас. Але твої плани і відповідальність за дії - це тільки твоя проблема чи заслуга. До речі, так добре, що я поїхала все- таки.
Потім я не раз бачила, як популярно там кататись сім"єю, з дітьми, ходити на скі-тур чи фрі-райд, який там підхід до гір, як багато курсів і шкіл лавинної безпеки...мені навіть з собою дали біпер наступного дня, коли я вийшла з прокату з парою скі-турів.
Бо наступного дня розпогодилось і я чимдуж почесала вниз, взяла на прокат лижі і потопала на Каспровий верх. Снігу багато, але можна було рухатись по лісі і там було дійсно круто і так безлюдно! Так я можна сказати, покаталась на лижах в Татрах - піднімалась на хребет і на вершину. Зверху на хребті все зализане вітром і в льоді, але коли випрямляєшся після підйому, то бачиш панораму, заради якої, певно і ломилася сюди:)
Там є кулуари, де любителі екстріму пробують своє щастя - коли сніг свіжий, щастя їм посміхається, поки не приходить страж парку народового і не надає по касці:) Зі стражом ми теж мило поспілкувались, а також я постаралась якомога емоційніше донести французам, які рвались теж шуганути з того кулуару, чому так робити не треба. Короче, міжнародний конфлікт ми залагодили, а тим часом вдалося зробити фотку альпініста за півметра до вершини:) Страж стояв коло мене і пильнував, шоб я не поїхала йому помагати)))
Потім на вершині була чудова видимість на словацькі Татри. А ще була купа туристів, які піднімались на вершину на підйомнику - як на Буковелі. Зустріла там пару зі Львова, дуже мило...
Напевно, найкраще, що було у моїй останній спонтанності - це Татри. Гори завжди рятують, дають відчуття сконцентрованості на меті, на виживанні, на прориві. Я належу до тих людей, які страждають від багатонаправленості. Багатовекторність - моя біда. Часом протилежні цілі стають моїм ярмом... Гори вчать мене фокусуватись на меті.
Присіла на стовбчик, милуюсь. Повертаю голову - на Giewont видніються свіжі сліди, значить, хтось був там нині!
Гори дають відчуття масштабу і водночас стабільності. Масштаб притискає і ти, дрібна комаха землі, розумієш ху із ху. Ти борешся за своє виживання, а всілякі зайві думки відкидаєш як такі, що заважають твоєму виживанню. Ти борешся за вдох, бо за секунду тебе притисне до землі вітром. Ти граєш ва-банк, і тільки тоді виграєш - годину, момент чи вершину.
Відкидаєш жах і страх, бо вони такі ненадійні союзники; натомість мужність - це вміння прийняти і оцінити небезпеку; безрозсудність - ігнорування очевидності тієї ж небезпеки. Так приблизно казав Ремарк і з ним не можна не погодитись...
Якби я слухала всіх тих, хто пророкував мені невдачі, я б стала дрібним параноїком. Давним - давно. Обережненько живеш, щоб не простудитись, не натерти ноги і не помічаєш, в принципі, що дні твої стають схожі на штамповані заводські вареники.
А так - вириваєш у життя ще один яскравий момент, бо тільки надто самовпевнені вірять, що житимуть вічність.
Моя вічність - це момент.
Спускаюсь вниз, ноги вже понатирала і мороз прихопив розплавлений за дня схил. Внизу вітаюсь з компанією, якою разом ночували - вони вранці були на Giewonti і збираються, зараз, на вечір їхати в сусідню долину і ще зо три години підніматись до притулку під Kozie Wierch - для мене це класна нагода спробувати сходити на класну гору в класній компанії. Дякую і відмовляюсь.
Коли я повернула позичене на прокат, сил вистачило якраз, щоб піднятись до притулка вже поночі, з зірками. Тепла атмосфера і знайома компанія не дають мені розслабитись, я знову чекаю на вільне місце на підлозі. Тим часом отримую ще одну корисну тонну інформації щодо Татр і маршрутів. Завтра компанія роз"їдеться і свято закінчиться. Ми, як старі знайомі, обмінюємося досвідом і враженнями від різних мандрівок, я слухаю і розумію вже набагато більше польських термінів. Мені дуже подобається, як за тих кілька днів вдалося збагатитись лексичним матеріалом:)
Один приємний поляк все ніяк не може надивуватись, що я тут роблю і хто це мене саму пустив. Він сміється з моїх планів піднятись на яку-небудь гору. Він питає, де я була нині і шо буду робити завтра. Чомусь я часто говорю собі, що завтра може не настати - і вже вранці кусаю себе за язика:)
Бо вранці прокидаюсь від такого яскравого сонця, що починаю вірити в маленьке особисте чудо. Моє чудо- погода і можливість спускатися вниз і їхати додому або на екскурсію до Морського ока або спробувати піднятись на найближчу до мене горку- Giewont.
Тішить те, що вчора там хтось був, значить мають бути сліди. Розслаблена такою перспективою, бодрячком вибігаю і, поки долиною, все йде добре. Як тільки починається траверс, сліди пропадають. Вони губляться в тоннах снігу, який вітер перемітає прямо перед моїм носом. По малюнку памятаю, що треба пройти 4 кулуари і аж за ними розвертатись на 90 градусів і топати догори. Вдягаю кішки, бо під пухом жорсткуватий фірн. А під фірном - жереп. Короче, повний комплект. Якби в мене був талант до художнього порівняння, я б сказала, що снігу було по чоловічі статеві ознаки - але насправді його було трохи більше. Далі приходилось на схил вже лягати, придавлюючи вагою тіла, а потім робити наступний крок уже ногами. Місцями вітер стихав і так приємно було обертатись лицем до панорами гір, які виростали все вищі і вищі!
Так я розминалась і мотивувалась зо дві години. І, як завжди, дуже дякую своєму фотіку - без нього в мене було б значно меншу мотивації підніматись до ооооон того горбика, звідки мала б бути ще краща панорама. А за горбиком горбик, а там вже і скальна піраміда з хрестом видніється! А знизу так близько виглядало... Довкола виростають скелі, як на Ребрах і вищі, і вищі гори, так шо мій "піцик" здається таким крихітним поруч із сусіднім масивом
Скелі, залиті льодом і притрушені снігом, ривок майже бігом (де мій льодоруб?!) - і я вже на вершині, дуже разючий контраст плоскогогір"я і Закопаного - з одного боку, і скалистих громад польських і словацьких Татр - з іншого. І тиша, тиша, і людей нема - оце, напевно, тут найбільша рідкість...
Потім за мною, дуже повільно, в звязці, з льодорубами піднялось 3 хлопців з-під Кракова. Я їх сфоткала і понадіялась з ними спускатись - але так вони довго чи то позували, чи то відходили, шо прийшлось рванути вниз самій. Вниз- не вгору, але йшла не по своїх слідах, а трохи поруч. В якийсь момент зрозуміла, що потрапила у снігозбірник і ше й трохи "скосила", на кілька градусів підрізавши контур схилу, від чого з -під моїх ніг почали тікати пласти снігу, перетворюючись у плити. Вправо-вліво р-р-раз, почали тріскати і сходити шарами.
Акуратно вирівнююсь, повертаючись на ребро схилу. Сніг спотворює рельєф, тому по відчуттях дуже акуратно рухають далі, періодично озираючись. Лавини тут сходять на ура, он навіть на протилежному схилу видно їх траєкторії. Навіть тут, за 300 метрів до низу відчувається, що жереп не тримає подушку снігу.
Он внизу якийсь чоловік пробирається по моїх слідах. Я вітаюсь і підбадьорюю, він трохи ошелешено дивитись на мене. Вниз уже біжу, зустрічаю ще 2х, які вже по моїх слідах підніматимуться, вони дякують, питають, як погода. Радісно. Внизу. на притулку - аншлаг. Хороша погода, втоптана дорога, народ прибуває вагонами. Пиво-журек, півсотні тіл, розслаблених сонцем і спокоєм. І тільки моя обмерзла інеєм фігура, маска, шапки-бандани-рукавиці, радісні жести і кішки створюються певний дисонанс в загальній картинці лєжбіща тюленів. Тюлені хлопають ластами і повіками, і повертаються до прийому сонячних ван. Я біжу вниз, топаю на підйомі сил пішки до самого Закопаного, і вже там, внизу, в парку на лавочці сижу, мружусь від сонця і сама не вірю, де ж мене ще вранці носило...
(отой справа від хмарки вершок)
Здається, я ще нікуди не від”їхала, здається, я ще тут; он з мого вікна вийдно, як прокидається Краків - о 6 ранку він все такий же пасмурний і надривно сірий, з низьким горизонтом хмар і бізнес-центрів, такий, яким покинула його три дні тому.
Здається, не було цих гір, не було вітру, що гонив тонни снігу , не було снігопадів, не було в розчарування і не було радості похапцем відкушеного щастя. Ніби і не було, тільки пустку, яка залишається після того, як звідти повертаєшся, важко залити, неможливо переспати. Вона буде за мною тягнутись ще кілька днів.
...біжу на трамвай, на переходах змагаюсь з натовпом наввипередки - тут усі так бігають на зелене, заскакую до вагона на Перемишль. “Півечко, півко”, - горланить дядечко в кожні двері, тягнути за собою таку промовисту кравчучку. Наді мною ще кілька поверхів фешенебельних бутіків і скляних галерей. Можливо нині я могла б вихопити ще один сонячний ранок - я так вірю в персональне маленьке чудо - і прокинутись без горизонту в оточені дикої різкості скелистих гір або на березі озера - в зимовий час ту не так багато людей, а тим більше за токої погоди можна взагалі відчути себе відрізаним від світу. Але поїхала так поспіхом, втішаю себе: по -англійськи, так, щоб ще дуже хотілось повернутись - я знаю, куди мені тепер хочеться потрапити в Татрах
...Промигнув Вавель, по-королівськи промчавши за вікнами на прощання, почались райони “ну чисто наше Підзамче”, будинки з внутрішніми колодязями, відмежовані залізничними насипами, звідси вже не видно ратуші і плутаних вуличок, але за 10 хв буде наш Янів - Пляшув - колишній концтабір. Здається, аналогії можна провести по будь-якому параметру, у будь-якій паралелі ці два міста ніби виросли з одного кореня. Так мало тут була, але знов як окреме життя, повязане ниточками памяті; Краків дощовий, Краків під снігом, Краків пустий і переповнений, Краків промисловий, Краків правий і лівий берег, Краків Шиндлера, Краків єврейського Казимєжа, Краків залізничний, Краків львівський чи Львів Краківський - обидва шлуночка одного серця колишньої Галичини.
