Замість висновків і підсумків.
Цього разу (року) багато чого нового сталось.
Що дозволяє задуматись про переламність моментів. Схожий рік був 2008 - коли все змінювалось швидше, ніж приходила відповідальність. Просто треба було сідлати хвилю, не задумуючись, як далеко тебе віднесе...
Марічейка, під Попом Іваном
І просто ціла низка фоток як лінків до спогадів (с)
На Мармароси
Говерла
і навіть Полтва))))
Тоді я вперше пішла в зимові гори (в честь 8 березня), за місяць - зламала ногу, ще за місяць почала ганяти велосипед(готуючись до Вульок), наступного місяця вперше пробувала карпаські схили на міцність (Піп Іван на колесах), а потім пройшло 3 тижні і квиток був на Кавказ...
І панєслась.
Потім ми робили разом багато дурнуватих(на перший погляд) і романтичних речей. Ми організовували нічні веломарафони, ми піднімались на всі найвищі хребти і вершини Карпат з роверами на занімілих плечах,
блукали дебрями біля Перкалаби, шукали Різдво в апендицитах цивілізації, бігали далеко і піднімались високо. Нас замітало снігами, било непогодою. І кожен раз ми боялись, переступаючи тонку межу грубої фізичної втоми, і вірили в себе, і в нас.
А ше ми боялись за і вірили в тих, хто був авторитетом. Так ніби авторитет безсмертний.
Так ніби віра - амулет,що огортає імунітетом.
За ці чотири роки через моє життя пройшло так багато людей,подій, вражень, що, здавалось, до того не жила. Не дихала, не раділа, не мучилась, не сумнівалась.
Ніколи до того, наприклад, у цьому році
Не грузнула в метрових снігах і не "рятувалась" рятувальниками
Не грала у Вертепі
Не каталась на бігових лижах
Не ходила у двійці Черемошем
Не каталась на дошці в різних позах
Не бігала 21 км
Не ганяла вітерець на трансальпі
Не пробувала асфальту на шосейнику
Цього року вдалось побувати на загадковому Сході, торкнутись Тянь-Шанських гір, атмосери найскладніших семитисячників планети.
Покидати камінчики в Іссик - Куль
Знов відкрити для себе Безенгі
І несподівано приємно - Мінськ
Погойдатись на хвилях Адріатики
Потусити в Барселоні
Захотіти в Каталонію
Застопити до Балтики
Сходити в листопаді каналом до Двіни на феєрверк в Ризі
Спробувати Vanna Tallinn на його батьківщині
І ще багато чого, що я просто не згадаю.
Цього разу не можу нічого сказати про формальний кінечний результат. Його, напевно, і немає.
Бо результат не вимірюється кількістю кілометрів, міст чи країн. Ні величиною зароблених/потрачених сум. Ні магнітами на холодильник, ні записами в офоційних протоколах. Один такий ушбинський "мінус" в некролозі - і всі твої умовні "здобутки" стають фарсом, гідним приводом напитись чачі.
Зі всього лишається тільки суміш арабіки і робусти, змеленої на порошок з різними присмаками.
Від якого піднімається тиск і стукає у скронях. Коли згадуєш, як воно, попадати в лавинки; мучитись горняшкою,
Дуже сильно маятись і хворіти, коли друзі йдуть, а ти лишаєшся
Це і смак мети на відстані витягнутої руки.
Гіркота поразки. Глибина втрати.
Різні недо-сказаності і пере-відчуття.
Це коли часто зриваєшся і гаряче молишся.
Це коли весь твій рух - тілька зміна картинки, бо не вистачає чогось, щоб заткнуло пробоїну.
Бо я дуже вдячна людям, що мене з ними зводить життя. Тих справжніх, за якими не страшно на край світу. Навіть, якщо вони були і більше не будуть. Навіть, якщо вони пішли, не прощаючись. Навіть, якщо це виглядає нечесно.
І я би дуже хотіла, щоб було більше таких нових людинок. Бо це дійсно єдине, що має значення.
І щоб ми зустрічилась в горах, на хрестинах, в гостях....тільки не в лікарнях і не на похоронах.
Щоб все, що боліло, залишилось в 2012 році. А хороше, тепле, спогадливе - пішло до мене в загашники памяті.
