руками тримати миті
Учора я бачила, як м'яко прозоре і кволе пізньоосіннє світло розкидало свою тканину над землею. Зовсім уже не тепле, не гріюче (фізично - ні), тільки зсередини запалює вугілля, гріє попіл - ми ж уже готові вмирати. Ми готові до зими.
Учора я бачила день, дивніший від вечора, мені мерещились 16ті століття і брами і люди, і все, і нічого.
І я просто блукала вулицями - сотнями тисяч вулиць - і дихала осінніми, пізньоосінніми запахами.
Учора день тремтів у повітрі, тріпотів, - його не схопиш, він легший і прозоріший від примарних спогадів.
Надвечір я помітила промені - інвазивні, гострі, яскраві - вони пронизували усе місто, ламались об будинки і склом падали на, холодну уже, землю. Останні пориви осені, останні конвульсії життя. Ми уже готові до зими, ми готові помирати.
Вночі, коли я вилетіла на поріг власного дому (як голосно, як награно) - коли я таємно вдихала дим, - темрява принесла тумани і марива. І крізь цю сірувато-вологу гущу видно було одинокі ліхтарі, які плакали, самотньо стискаючись від холоду останніх днів осені. Я думала вчора про те, що зв'язує нас, що зв'язане нами, куди нам рухатись і коли рубати вузли.
І туман шепотів мені, вічністю своїх голосів: "Ми уже готові до зими. Ми готові помирати".
Учора я бачила день, дивніший від вечора, мені мерещились 16ті століття і брами і люди, і все, і нічого.
І я просто блукала вулицями - сотнями тисяч вулиць - і дихала осінніми, пізньоосінніми запахами.
Учора день тремтів у повітрі, тріпотів, - його не схопиш, він легший і прозоріший від примарних спогадів.
Надвечір я помітила промені - інвазивні, гострі, яскраві - вони пронизували усе місто, ламались об будинки і склом падали на, холодну уже, землю. Останні пориви осені, останні конвульсії життя. Ми уже готові до зими, ми готові помирати.
Вночі, коли я вилетіла на поріг власного дому (як голосно, як награно) - коли я таємно вдихала дим, - темрява принесла тумани і марива. І крізь цю сірувато-вологу гущу видно було одинокі ліхтарі, які плакали, самотньо стискаючись від холоду останніх днів осені. Я думала вчора про те, що зв'язує нас, що зв'язане нами, куди нам рухатись і коли рубати вузли.
І туман шепотів мені, вічністю своїх голосів: "Ми уже готові до зими. Ми готові помирати".