Іздрик ─ Ю
маневри
і от що робити коли ти так далеко як зараз?
самота заразна
а поміж нами ще ─ степи і туман
ця отруйна імла випаде на мороз
і просиплеться памороззю
що по ній ніби стежкою йти
оминаючи пастки й капкани
та нічого не вдієш і нічого не зміниш відразу
хоч як риба до столу бийся мозком об лід
щоб замкнулося коло щоб знову бути нам разом
доведеться щоранку новий будувати світ
світ цей тільки для двох і потрібно йому небагато
хліб повітря вода
сад при домі
трава під вікном
засинати разом і разом прокидатися ─ свято
одне одному сни берегти ─
служба також достойна цілком
тільки це будівництво ─ то розпачу вбогі оази
тільки мрії оці ─ давно засмальцьовані сни
ми от знову не разом і ти так далеко зараз -
за сімнадцять мільярдів миль і митей чужої весни
знову ранок пустий і обридле сотворення світу ─
це не дубль уже навіть а бозна який повтор
цього разу почну із кінця ─
просто з даху піддашшя і вікон
а до тебе прямий і короткий зведу коридор
або міст перекину або тунель підводний
може - шпара у скелі чи темний підземний лаз
кожен раз мій ─ останній
кожне слово моє ─ подорожник
кожен світ мій ─ смертельний
кожна смерть ─ потворна і зла
але що маю робити коли тебе поруч немає?
самота заразна ─ до пандемії пів кроку панове і пані..
лиш повітряні замки осипаються
неохоче повільно мляво
і піщаний палац наш як шкіпер
вмирає останнім
турбулентність
Spiritus ubi vult spirat... Io.3:8
і якось неначе звикаєш
що небо тебе тримає
хоч жодних підстав немає ─
ти з богом угод не складав
на вітер він слів не кидає
а слів окрім вітру не має
і віє від краю до краю
він також без жодних підстав
та в паузах поміж словами
бувають повітряні ями
куди уперед ногами
виносить тебе як мерця
в провал між ударами пульсу
зриваєшся з звичного курсу
і брак для рятунку ресурсів
вже навіть у бога-отця
та дух його віє де хоче
а син порятунок пророчив
і сон його літньої ночі
розбудить кохану твою
і мила розгорне для тебе
шатро аварійного неба
а все що для цього їй треба ─
згадати забуте л.ю.б.л.ю
насвистуючи
недостиглі версії серця
перестиглі паростки стигм
звідки ще в нас сила береться
на просте і тихе: прости
хоч прощати нічого наче -
хто з нас не втрачав голови
не сміється той хто не плаче
а не плаче лиш неживий
радість ─ це для серця наживка
сльози ─ то пожива для трав
і вважай що майже не жив ти
поки весь свій скарб не програв
поки весь свій страх не розтратив
поки весь свій прах не роздав
будеш ти завжди винуватим
навіть без вагомих підстав
покидати світ цей зарано
поки не зумів чи не встиг
з черева відкритої рани
проростити тихе «прости»
і суниця в руці
білим по білому іноді пишеться
всі півтони виявляються плямами
це як бліда наполохана тиша
що западає буває між нами
це як суничка в руці дитячій
зірвана поспіхом
стиснута в жмені
соком прозорим раптом заплаче
ще не солодка
вже не зелена
білим на білому тихо малюєш
згадуєш падаєш млієш вмираєш
лінія лілії в серці вібрує
лінія смерті з долоні зникає
електрифікація
переді мною прозора стіна
позаду ─ плити могильні
тут неможлива жодна війна
слабкий тут безсилий і сильний
тут у розколинах мурів живуть
чиїсь безнадійні душі
і в'ється дурман і стелиться плющ
і плющить і тисне і сушить
і кисню бракує а також води
так мало тепла і простору
не йди ти за мною й від мене не йди
постій може трохи осторонь
бо пощо тобі ці стіни плачу
і реготу злого застінки?
не бійся нічого коли я мовчу
не бійся нікого жінко
всі пастки капкани й глухі кути
розтануть в пітьмі ще досвіту
і ми собі зможем нарешті піти
відплисти чи відлетіти
забути про мури про морок і страх
пошарпані вени і нерви..
відпустимо щастя своє в небеса ─
хай трохи посвітить у темряві
таємниця
ці двоє напевно якісь ненормальні ─
кажуть про нас на небі
без даху без страху без клятви без спальні
без всього що іншим треба
на голих понтах на порожньому полі
на малоймовірній довірі
ростуть безсоромні скоромні і голі
як трави чи риби чи звірі
блукають в пітьмі і пливуть проти плину
все насамоті й поодинці
хіба так людина шукає людину?
хіба чоловік це і жінка?
хіба вони знають хіба вони вміють?
хіба вони схочуть і зможуть?
чому не попросять чого не спитають?
на що сподівається кожен?
а ми собі мовчки дійшли аж до краю
і пекло на рай перекроюєм
ми знаємо те що ніхто більш не знає:
ми є
ми вже разом
нас двоє
рулет-і-рулетка
ми по суті нічого не знаєм про себе навзаєм
нам не треба ані підказок ані відмазок
ти вже майже напам'ять усього мене не знаєш
я ж тебе як облуплену знаю практично ні разу
межи нас ─ мертве озеро-степ неозорої вінниці
і цвітуть як на дріжджах лани харчового продіджі
бачать сни усі та не всі їх дивляться
кожен чує звук та не кожен - голос
тож не прочитаю мила тебе і наосліп я
а ти не впізнаєш мене і в верблюдній пустелі
як взагалі з нами трапилась ця історія?
як таки-так віднайшлись ми на цій каруселі?
..слізно-щирий рулетик і старорежимна рулетка..
ми ні в що не в'їжджаємо тупо рулимо в туапсе
хоч відомо одне і воно просте як абетка:
хто боїться любити ─
той просто не любить і все
ну і все
гардероб
коли ти приходиш і є
то є так
ніби так є споконвіку
як створено жінку
на радість і страх
як створено їй чоловіка
із дров чи з ребра чи з бедра
але в такт
на образ її і подобу
під колір волосся під запах і смак
під самки звірячу вроду
я скроєний точно на твій мотив
я сам ті лекала крав
сховайся у тінь моєї щоки
закутайся в мій рукав
вдягни мене просто як шарф чи плащ
в кишеню мене впусти
і вже на порозі тоді не плач
раз дівайси/два дівайси
зустрічаємось урочисто ─ ветерани дошкільного віку
жертви воєн і боєнь дитинства, політв'язні зашторених вікон
пластик в серці, метал в головах, в пальці вшито маніпулятори
а в очах ─ недовіра і страх, а на грудях ─ медалі і лати
підійди, відчепи ордени, скинь мундир і шовкові онучі
це не ми ветерани війни, це не ми її діти і учні
цинамоновий запах долонь, сібазоновий блиск у зіницях
ти береш мене легко в полон, я без бою вступаю в столицю
це не гра, не любов, не війна і не криза середньовіччя
в піктограмі чужого вікна ─ пік цвітіння твого передпліччя
у пробоїнах стін ─ небеса, у пробоїнах дна ─ літні води
це не гра, не війна, коли сам розпадаєшся на вуглеводи
проникаєш у мозок і кров і живеш у собі, наче вірус
це не гра, не війна, не любов ─ це соляріс, а, може, сіріус
просто мінус ламається в плюс, просто вени і вікна розчахнуто
це бліц-кріг, це піке, це аншлюз, де побоїщем навіть не пахне
просто світ цей розбито давно на фаланги, полки, легіони
просто виглянь в відкрите вікно
просто скинь ордени і погони
час тушки
вмовкаєм знічено
зникаєм завчено
усе розмічено
усе проплачено
чого ж ми зичимо? чому ми плачемо?
і що ми бачимо крізь лінзи сліз? хизуєм радо ми
своїми вадами
і безпорадними
йдемо парадами
між дебаркадером і барикадами
що менше дров ─ то далі в ліс всього замало нам
а те що мали ми
зійшо в проталини
спливло порталами
і вже не жаль його колоти жалами
сікти кинджалами кидати в піч живем інертно ми
та треба жерти нам
стаємо жертвами
здаємось мертвими
то інтровертами то екстравертами
і так відверто нас ковтає ніч
freestyle silence
Той, хто говорить, що любить тишу,
робить зазвичай це дуже голосно.
Кіт доганяє знежирену мишу ─
їй це приємно, йому це корисно.
Падають зорі, каштани і банки.
Ти не звертаєш ─ тобі це байдуже.
Ти моя вірна, зрадлива коханка.
Я твій учетверо складений аркуш.
Ранок надкушено, день перепечено,
вечір надпито з високого келиха.
Ти ─ наречена. Мені ти наречена.
Ти ─ берегиня далекого берега.
Той, хто говорить, що любить тишу,
сам вибухає вогнями, сиренами.
Я тобі вірші по шкірі пишу,
ти мені пісню пускаєш венами.
Кіт, що гуляє... падають банки...
берег далекий... пастка на миші...
Ми доживемо до спільного ранку
сьомого дня
нашої тиші.