День життя однієї колекціонерки
День життя однієї колекціонерки
…..
- Я ж вам кажу, тираж таких марок в 1955 році був більше 100 000, а ви за неї просите 30 баксів, ну хіба не обдиралово?
- Не хотите - не берите.
- Мені потрібна ця марка, але не за такою ціною.
- Сейчас 2009 год, а таких марок осталось несколько штук.
- Шо ви мені тут чешете?
- Я ж говорю, не нравится цена 25 долларов - не берите.
Ріна розуміла, що з старим євреєм Абрамом, продавцем раритету та антиквару торгуватися далі безрезультатно, тому показово кинувши 25 доларів на стіл, вона забрала марку і пішла геть.
…..
Ріна була дівчиною середнього зросту з рудим волоссям в стилі «Каре». Колекціювання було її життям ще з п’ятирічного віку, коли, одного разу, граючись у дворі, Ріна знайшла в землі брудну монетку. Радісна дитина хутко побігла додому порадувати Маму своєю знахідкою, а вона, відчистивши монетку від бруду, промовила:
- Ріночка, ось тримай свою монетку, але нажаль ти за неї нічого не купиш.
- Як?! - розчарувалась дитина - і навіть цукерку?!
- Ні, Ріночка, нічого, це стара монетка, яка сьогодні не має ніякої цінності…
Мамочка була не права і Ріна мабуть це інтуїтивно відчула. Вона сховала знахідку собі в шухляду і відтоді почала зберігати знайдені речі. Так в світі стало одною колекціонеркою більше.
Колекціонувала Ріна усе що тільки могла дати її хвора уява: монети, марки, пивні кришечки, значки, нашивки, статуетки пінгвінів, сушених метеликів, штрих-коди і навіть… сірникові коробки.
Працювала Ріна в компанії «Глаголє» перекладачем з німецької та англійської мов і була хорошим працівником, проте її місце коливалось на волосині після останньої сварки з директором. Її експресивно-агресивний характер одночасно і дратував, і збуджував оточуючих, тому мало хто міг співіснувати з нею в одному колективі. Через Ріну звільнилося з «Глаголє» 6 працівників, і директор всерйоз задумався «залишити Ріну без хліба». Насправді ж, Ріна не переживала ні за роботу, ні за себе, ні за хліб - її життям було Колекціювання і вона могла бігати три доби в пошуках нового експонату до своєї колекції. Так само і зараз, в 7 ранку, після покупки Дюссельдорфської марки 1955 року вона відчувала себе настільки задоволеною, що могла розтанути при незначному підвищенні температури, як непотрібне морозиво.
- Бляха, до роботи ще дві години - треба десь перечекати. Може парк? Точно. Парк.
Парк відпочинку імені О.С.Пушкіна, або як його ще називали в народі «ПеПеШа», був затишним місцем для таких одиноких сердець як Ріна. Тут можна було спостерігати невинне, нетехнологічне життя усього міста. Враження псували хіба що залізні смітники з чорними поліетиленовими пакетами, продуктовий кіоск «Весна», та бронзовий чоловічок з кучерявою шевелюрою, пишними бакенбардами, в позі «мислителя Родена», доречі дуже схожий на Пушкіна за визначенням Ріни. Все ж зараз їй було не до них і вона спокійно прилягла подрімати на лавку, склавши руки в замок під потилицею. Сьогодні все було на її боці - неголосний спів жайворонка, шелест листя старезних дубів і молодих берізок, поскрипування дерев’яної лавки - все створило їй сонну атмосферу - Сонне Царство Ріни.
…..
- Подивись, Віталік, ось це моя колекція.
- Ого! Скільки усього: значки, монети, нашивки. А сірникові коробки взагалі суперові.
- Ти ше марки мої не бачив - тут Ріна почала шурхати шухляди в пошуках марок - Бляха, куди я їх поклала?
- Дивись це часом не одна з них - сказав Віталік вказуючи на зім’яту марку, що лежала на підлозі.
- ЩО?! - скрикнула Ріна, падаючи на коліна - Як? Як таке можливо?
- Заспокойся сонце, все добре - почав обнімати її Віталік і нашіптувати ніжні слова, користуючись ситуацією - в тебе є я.
- Та що ти!? - наголошуючи на слові ти, знову крикнула Ріна, відштовхуючи його чим далі, і побігла на кухню.
Біля газової плити стояв її директор в шапці повара, тримаючи в одній руці журнал з марками, а в іншій ложку, якою товк дивне, смердюче місиво в каструлі.
- Ммм… Смакота - сказав директор, пробуючи свою «страву» - Здається не вистачає якоїсь ізюминки, мабуть додамо… - тут він уважно пере листав журнал з марками - …Дюссельдорфську марку 1955 року, ідеальна приправа.
- Ах ти ж сволота! - проникливо завила Ріна наче поранена вовчиця, після чого взяла ніж і кинулася на директора - Здохни тварюка!!!
…..
- Кхм… Вибачте, вам погано? - похлопав по плечі Ріни молодий чоловічок з дипломатом.
- Що? Де? Парк? А де директор? Де ніж? Це був сон? Сон? Слава Богу! А ви хто? Хочете зварити мої марки? - панічно базікала Ріна, явно не сонним голосом.
- Та що ви? Звісно ні - сміючись, мовив чоловічок - я просто тут проходив, а ви…
- А, ясно - перебила його Ріна - скільки годин? 12??? Я ж запізнююсь на роботу. Все дякую-допобачення! - вскочила Ріна і полетіла в сторону «Глаголє».
- Стійте, вибачте, ви забули свій телефон! - в спину кричав чоловічок з дипломатом, але вона його вже не чула…
Офіс «Глаголє». Ріна мчиться по сходах. Третій поверх. Кабінет. Сідає за робочий стіл, віддихується, і починає обдумувати всю складену ситуацію.
- Ніфіга собі сон, це ж треба так. Спочатку якийсь стрьомний чувак, потім марки, потім директор…
Стук в двері.
- Ріна, це директор.
- З..Зза..ходь..дте - Ріну передьорнуло.
Директор увійшов, гримнув дверима і розпочав читати мораль:
- Ріна, я не розумію, де ти ходиш цілими днями? Тобі що, хочеться бути безробітною? Я згоден, ти хороший спеціаліст, але з таким відношенням ти тут довго не протягнеш, розумієш мене?
- Так… - ледь чутно промовила Ріна - вибачте…
- Твоє вибачте нікому не потрібне, якщо це пусті слова! Скільки разів на тиждень я чую твоє «вибачте», га?
- Обіцяю, це останній раз…
- Це пусті обіцянки! - заревів директор, як ведмідь - або ти полишиш своє колекціювання, або…
- Ніяких або. - вмить серйозною стала Ріна. - Якщо ви думаєте, що заради сраного місця в безперспективній компанії я залишу те, чим займаюсь все життя, то ви глибоко помиляєтесь. Тепер ми з вами схожі - ви будете шукати нового перекладача, а я нову роботу. Удачі.
Ріна встала зі стільця і вийшла. Директор, мабуть, ще нічого не зрозумів і стояв як вкопаний. Колекціонера спустилась до низу, попрощалась з охоронцем і вийшла надвір.
Усюди був рух. Проїжджали машини, пробігали люди, літали птахи - місто шуміло в своєму звичному темпі, а Ріна присіла на сходах і промовила шепотом:
- Що я наробила?.. Невже я буду завжди такою нікчемою
- Мабуть, так. - відповів той самий чоловічок з дипломатом, протягуючи Ріні загублений телефон - це ваше.
- Стоп, ви той чоловік, що розбудив мене в парку? - здивувалась дівчина.
- Так, а ви та дівчина, яка кричала уві сні - посміявся чоловік - вибачте Ріно, але…
- Звідки ви знаєте як мене звати?
- Ну, для того щоб вас знайти я подивився вашу адресну книгув телефоні і тепер я навіть знаю де ви працюєте - знову усміхаючись проговорив незнайомець.
- Вже не працюю… Але це не важливо. Як вас звати?
- Віталік, приємно познайомитись.
- Вв..вза…ємм…мно - Ріну знову передьорнуло…