silencio
Ще тиждень-два і я знову відкрию сезон читання на свіжому повітрі. Чекаю того моменту, щоб знайти ТЕ місце, вмоститись на траві, чи, в крайньому випадку, на лавочці, їсти яблука і читати :3 А ще непогано, коли б слухати як хтось читає вголос, чи читати кому-небудь. То якось так, як колись.
Бачу, що живу періодами, нечітко розмежованими, і все те, що має який-небудь стосунок до мого існування, так само має свої періоди, - фрактальність. Чим далі, тим приходиться більше думати, аніж говорити, вважаю, що монологи - то якось нездорово. Приходиться більше думати перед тим, як сказати, більше думати перед тим, як почати багато думати.
Цей період довготривалого сну і безалкогольно проведеного часу з ким-небудь - це коли спільна довготривала мовчанка, не те щоби повинна мати якийсь сенс, чи створювати дискомфорт і провокувати до розмірковувань типу "про що б то почати говорити?", або "чому вона мовчить?", а, навпаки, просто Є, не порушує фону і непомітна. Хочеться сидіти на веранді і довго дивитись крізь грозові дощі. І я б мовчала про все на світі з кимось, годинами, якби можна б було опинитись в такій картині зі зливою, наприклад. Чи то при заході на березі мого озера, певного вечора в липні.
Але, знаєш, мені стільки всього згадується, що буває відчуття, ніби мною прожито уже більше ніж півстоліття, стільки всього, що не віриться, що так багато і так мало пережито й побачено, і я б залюбки розповідала це все, теж годинами. Те, що наймиліші розмови стаються, коли балакаємо лежачи - то правда (то якось так, як колись). Ти коли-небудь засинав на траві, або на березі річки? Часто згадую атмосферу винних літніх вечорів з Lhasa de Sela, коли пахло вогнем, барбекю, кавою, бренді і, звичайно ж, сухим червоним, коли ми з'їжджались знову (хто з Бірмінгема, хто з Неаполя, а хто й просто зі Львова), робили "інтернаціональні" посиденьки й до ночі говорили про те, що жити не дома - то трохи прикро. Чи те, як влітку чекали, поки спаде спека і сонне сонце ще от-от й сховається; по дорозі запасались піцою і нефільтрованим пивом і доооовго сиділи на останній лавочці на пірсі, що заходив майже на сотню метрів(може мені так здавалось) у море...
Юля, йди ж спати, 3:27!
Бачу, що живу періодами, нечітко розмежованими, і все те, що має який-небудь стосунок до мого існування, так само має свої періоди, - фрактальність. Чим далі, тим приходиться більше думати, аніж говорити, вважаю, що монологи - то якось нездорово. Приходиться більше думати перед тим, як сказати, більше думати перед тим, як почати багато думати.
Цей період довготривалого сну і безалкогольно проведеного часу з ким-небудь - це коли спільна довготривала мовчанка, не те щоби повинна мати якийсь сенс, чи створювати дискомфорт і провокувати до розмірковувань типу "про що б то почати говорити?", або "чому вона мовчить?", а, навпаки, просто Є, не порушує фону і непомітна. Хочеться сидіти на веранді і довго дивитись крізь грозові дощі. І я б мовчала про все на світі з кимось, годинами, якби можна б було опинитись в такій картині зі зливою, наприклад. Чи то при заході на березі мого озера, певного вечора в липні.
Але, знаєш, мені стільки всього згадується, що буває відчуття, ніби мною прожито уже більше ніж півстоліття, стільки всього, що не віриться, що так багато і так мало пережито й побачено, і я б залюбки розповідала це все, теж годинами. Те, що наймиліші розмови стаються, коли балакаємо лежачи - то правда (то якось так, як колись). Ти коли-небудь засинав на траві, або на березі річки? Часто згадую атмосферу винних літніх вечорів з Lhasa de Sela, коли пахло вогнем, барбекю, кавою, бренді і, звичайно ж, сухим червоним, коли ми з'їжджались знову (хто з Бірмінгема, хто з Неаполя, а хто й просто зі Львова), робили "інтернаціональні" посиденьки й до ночі говорили про те, що жити не дома - то трохи прикро. Чи те, як влітку чекали, поки спаде спека і сонне сонце ще от-от й сховається; по дорозі запасались піцою і нефільтрованим пивом і доооовго сиділи на останній лавочці на пірсі, що заходив майже на сотню метрів(може мені так здавалось) у море...
Юля, йди ж спати, 3:27!