Закарпатcька Бразилія запрошує на мінералку (ФОТО)
У 18 столітті граф Шенборн відправив звідси мінеральну воду на дослідження до Відня. Уже через століття нею лікували людей у тутешній здравниці. Ще через 100 років мінералку розливали у Сваляві.
Крім смачної води жителі Неліпина на Свалявщині хваляться й тим, що точно знають, як дістатися до Бразилії. І для цього, кажуть селяни здивованим туристам, не треба перепливати чи перелітати Атлантичний океан. Достатньо лише перейти мостом річку Вичу або ж Латорицю - і ви опинитеся у закарпатській Бразилії: таку назву має присілок села Неліпино.
На береги Вичі людей заманили липи
Село Неліпино розпочинається одразу ж за Свалявою. Воно розташувалося між річкою Вичою з одного боку та мальовничими горами з іншого. І хоча, їдучи центральною дорогою села, аж так багато лип не побачиш, саме цьому дереву неліпинці завдячують заснуванню і назві населеного пункту. «Перші згадки про нас датовані 1430 роком, - розповідає голова Неліпинської сільради Василь Мадяр. - Так пишеться в «Історії міст і сіл Української РСР», що вийшла у 1981 році». Виявляється, до заснування села на берегах Вичі росли липи, під якими й облюбували собі місце перші поселенці. З цих дерев вони зробили собі й промисел: липу рубали, кололи на скалки, сушили та ставили у посуд з олією. Відтак після цього утворювались так звані гніти, які ввечері палили в хатах для освітлення. Люди із довколишніх поселень, коли йшли за «освітленням із лип», казали: йдемо на липино. Через це місцину і назвали Неліпино.
Нині ж для неліпинців ця та інші історії-перекази є лише гарними легендами. А в сучасному житті свої реалії. До позитиву селяни зараховують сусідство зі Свалявою: відстань між Неліпином і райцентром… нуль кілометрів. Тож більшість жителів працюють саме там. Хоча, як і в кожному селі нашого краю, є люди, котрі на заробітках за кордоном. Свій позитив має і нове покоління неліпинців: як розповів староста Василь Мадяр, у 2008 році вони переступили поріг новозбудованої школи. Сьогодні ж село, як і вся країна, дочекалося держбюджету-2010. Тепер неліпинці сподіваються, що до вересня добудують новий дитячий садок - за гроші, котрі їм виділять із районного бюджету.
Де Бразилія? За річкою
«Куди йдеш?» - «У Бразилію у справах». Так чи не щодня бесідують місцеві перехожі. І лише неліпинці, а також той, хто вже знає про присілок Бразилія, одразу ж, без жодного подиву, розуміє, що йдеться не про державу. Хоча суто символічно між ними є спільне: і там, і там люблять футбол. Ігрове поле - перше, що впадає в очі при в’їзді у неліпинську Бразилію. Саме на ньому місцева команда грає з іншими селами.
Звідки ж узялася назва присілка і що спільного в неї із найбільшою країною Південної Америки? «Давним-давно, ще до Першої світової війни, до села із Бразилії повернувся неліпинець, що був за океаном на заробітках, - розповідає корінний житель Ілля Мигович. - Грошей, щоб купити собі клаптик землі, не мав, тож поселився на самому краю. Згодом по сусідству з ним почали селитися й інші люди, що поверталися з-за океану із заробітків. Відтоді це місце і назвали Бразилією». Ілля Ілліч пригадує, що ще коли був малим, то у Бразилії будинків було зовсім мало. Він там із ровесниками пас корів.
Нині ж присілок розрісся до понад 200 дворогосподарств, місця для пасовиська серед них уже не знайти. Це колись Бразилія була віддаленим від села районом - не всяк хотів там будуватись. Нині ж це місцина, куди проведено газ, телефонний зв’язок, є залізнична станція та виїзд на трасу «Чоп-Київ». «Я живу в цьому присілку вже 20 років. За СРСР нас так і називали: радянська Бразилія, - розповідає неліпинець Карло Юраш. - Присілок із двох боків омивають річки: з одного - Вича, з іншого - Латориця. Машини їздять не часто. Словом, майже курорт».
Ще один «бразилець» Іван Іванович повідав, що в урочищі живе уже 31 рік. Чоловік пригадує, що колись його дружина також не хотіла сюди йти жити - мовляв, далеко від села. Нині ж у Бразилії поселився би кожен - тут є всі потрібні комунікації. От тільки місця для нових будинків обмаль. Іван Іванович каже, що деінде звідси б не пішов жити нізащо. «Мої друзі з Іршавщини навіть думали, що Бразилія - то окреме село, - додає чоловік. - Але ми ж лише присілок. Довго довелося їм це пояснювати». Дім Івана Івановича знаходиться по сусідству із місцем, де перший поселенець із Бразилії побудував собі кам’яну хату. Його ім’я в історії села не збереглося. Нині ж тут магазин.
Спеціаліст сільської ради Марія Головнич, котра провела екскурсію присілком, повідала, що назва «Бразилія» згадується у документах тоді, коли йдеться про справи цього урочища. Також це екзотичне найменування пишуть на конвертах, якщо хочуть уточнити, що адресат живе не просто в селі Неліпино, а саме в урочищі Бразилія. До речі, у присілку, що розташувався між двох закарпатських рік і за яким Вича вливається у Латорицю, є всього дві вулиці. Одна з них так і називається - Бразильська.
Були готель і баня, нині - пилорама
Туристична історія Неліпина починається з його мінеральної води. Колись її розливав Свалявський завод продтоварів під брендом «Поляна Неліпинська». Однак нині виробництво припинено. У сільраді поінформували, що перші згадки про Неліпинські води датуються приблизно 1755 роком - тоді граф Шенборн, господар тутешніх маєтків, відправив їх на дослідження до Відня. Уже у 1800 році в селі працювали спеціальні купальні, у яких оздоровлювалася аристократична знать. Через 71 рік здравниця стала настільки відомою, що для села навіть зробили окрему станцію на залізниці. Є дані, що у 1879 році Неліпинський курорт відвідало 385, а у 1880-му - вже 419 людей.
Розвиток здравниці сприяв розвитку готельного бізнесу. Так у ті ж роки у Неліпині постав палац Рудольфа, а також готель Ержибет. Місце відпочинку й оздоровлення для заможних людей прикрила радянська влада: в одноповерховому готелі помістили школу, а із палацу зробили… звичайний господарський склад. Нині палац відновлює підприємець Василь Цянько. Чоловік каже, що віднайшов в архівах документи щодо історії та архітектури цієї споруди, котру побудували 1870 року. Василь Васильович планує відновити колишню славу палацу.
Сільський голова Василь Мадяр зазначив, що було б добре, якби якийсь інвестор вклав гроші й у реконструкцію готелю Ержибет, приміщення якого, після переселення учнів у нову школу, тепер пустує. Але для цього потрібно пройти багато юридичних процедур, насамперед передати його із балансу районного управління освіти до комунальної власності сільради.
Після припинення розливу «Поляни Неліпинської» попити живиці можна лише завітавши до села. Вода струменить на території тутешньої пилорами. Колись тут одночасно викачували воду для заводу, різали деревину і… відпочивали у бані, в яку подавали не просту воду, а саме мінеральну. «Добре було б відновити цю баню, вода ж лікувальна, - зазначає власник пилорами Іван Легеза. - Однак на це треба людину, котра б вклала гроші. А їх знадобиться чимало. Я стільки не маю. Тепер навіть пилораму мати невигідно, доведеться призупинити її роботу. Хай би і її взяли в оренду». Іван Іванович каже, що поки єдиним позитивом є те, що кожен неліпинець чи гість села може набрати собі мінералки досхочу.
Опинившись у Неліпині, вдихнувши тутешнє повітря, скуштувавши мінеральної води, надивившись на навколишні гори, у пересічного гостя виникає до його жителів відчуття білої заздрості. Так, тут можна сповна насолодитися природою і її дарами. А відтак - знову повертатися до урбанізації.
Ярослав ГУЛАН, Неліпино-Ужгород, фото автора