The Wind-Up Bird
все ніяк не виходило написати сюди. через настрій, можливо через щось інше, це як смикнути на одну ниточку, а тоді все остальне легко розвяжеться, але все ніяк до цієї нитки не доберешся, так і сидиш над заплутаними нитками. за весь цей час вспіла сесію здати, багато чого в новинку було, прочитала 3 книжки, читаю 4-ту, зненавиділа новий рік, покинули останні нотки відчуття різдвяних свят, багато чого передумала, зіпсувала, або переписала свій денний графік, правда не знаю як потім знов в колію впадатиму, як на навчання потрібно буде йти. але про все по-трішки.
навчання, ця сесія була однієї з найважчих. я йшла на 8 ранку в універ, там бігала з корпусу в корпус, друкувала, здавала, чекала в чергах, і о так, я ще ніколи так довго не чекала в чергах. я сиділа в універі до 8,30 вечора (це було найпізніше), по ночах на колінах креслила креслення, від руки, на А1 - досить таки цікавий довід, хоча тоді я так не вважала, хоч було доволі весело, відчувала себе в професії. вдягаючи клітчасту сорочку на кілька розмірів більшу, заплетаючи волосся у гульку, я сиділа і креслила, багато креслила - і я була для себе образом ,,я-архітектор,, мені просто захотілось так зробити, так цікавіше ж. як завжди, день тягнувся як тиждень, а тиждень - як місяць. але здала, і добре, попереду 1,5 місяці відпочинку.
мабуть було б варто про книги писати відразу після їх написання, адже зараз вже кілька штук прочиталось, і образи поперепутувались, тай найкраще писати відразу, щоб передати свої враження. країна чудес без гальм та кінець світу - була своєрідною, хоча можу сказати, що трішки розчарувалась, але муракамі знов робить це - він незрозуміло закінчує кожну свою книгу. ці деталі, які були згадані відразу, я думала що це трюк, що насправді воно ні для чого не потрібно, але може так і мало бути, щоб люди догадувались, але про головне навіть не думали, да. певного роду розчарування, але з другої сторони зовсім ні. як і писала раніше: два світи, неповязані між собою, хіба герої, хоча не відразу догадувалась. єдинороги - гарті тварини, я не думала що це єдинологи. навіть моменти жахів були, ну не зовсім жахи, але напряжні ситуації були, як вони йшли під землею, а навколо них куча жабервогів (здається так їх звали). одна історія про те, як з людини зробили певного роду шифр, систему охорони, ходячий мішок інформації засекреченої. їх зробили ,,машинами,, але вони не запідозрювали що у них в голові є щось більше.
сподобалась тема тіней. чи можливе життя людини без тіні, що тінь грає для людини. я задумувалась, чи можливо щоб у людей не було тіні? з точки зору науки\природи не можливе, але всеодно. там отожнювали тінь з внутрішнім пам'ятанням самого себе: відрізаєш тінь - забуваєш щось головне в собі, але продовжуєш жити. розкривається тема утопічного світу, маленького світу, де нема переживань, всі чимось займаються. хоча світ там - це маленьке містечко, обгороджене великою стіною, де ніхто не може вийти звідти, та й не потрібно це нікому - вони відрізали тінь, забули себе, і живуть з пусткою, наче живучи задля самого містечка. для кожного там є робота, і всі без сумніву виконують її. але не буває утопій, завжди є прогнивша частинка, яка дозволяє вибратись звідти. гг згадує себе, він намагається врятувати свою тінь, намагається втікти, він шукає сам себе, своє забуте минуле. а в кінці робить дивний вибір. а книжка як закінчується? - та ніяк, думай сам, пиши свій енд, давай різні версії продовження, додумуйся до деталей.
збила свій графік: лягаю тепер в 2, читаю до 4, інколи не можу заснути до 6, а прокидаюсь в інтервалі від 12 до 2 дня. один є плюс такого режиму - їсти не хочеться. попила чаю - вже 4 години, а там десь до 6-8 їсти не хочеться, можна щось легеньке перекусити і все, правда коли читаю хочеться щось пожувати, але не можна. з такими темпами, можна так пожити хоча б місяць.
знайшла свій улюблений салатик. тепер не їм майонезу взагалі - тому не розумію як можна їсти салат з майонезом - важкий, не хочеться. а з заправкою олія+лимонний сій+гірчиця - просто ням-нямка. нарвав салату, овочі якісь, з курочкою ще, і все, смачно, легко і не калорійно. а ще з гріночками смачно, з тостами верніше.
щодо НР - тепер не люблю його, якось цього року зрозуміла, що так все одноманітно, і вже важко терпіти. минулого року був сумним, а цього року неможливо важким, в плані витримування, так наче бац - і зрозуміла що втомилась від однакового. сиділа дивилась доктора, а зранку навіть мультиків по телевізору не було - і це було останньою краплею - все, не люблю НР. ялинку мама навіть сама прикрасила, а мені нічого не сказала, і цукерок не повісила, тому прийшлось самій. навіть подарунків не було, ну отих солодощів в пакетах, що колись батьки з роботи приносили. мабуть я старію, важко і страшно.
знайшла таку ялинку, світиться різним кольорами, але мигає дуже, тому важко поставити на стіл щоб світила, стоїть просто так.
з гірляндою новою взагалі окрема історія, але то таке, половину лампочок прийшлось відрізати, бо какахи продають люди, зовсім не дивляться що продають, але нічого, хоча б світить, поки. знову була робила перестановку стола - мабуть поганий настрій наді мною літав, бо завше як поганий настрій, то або прибираю, або перестановку на столі роблю. гірлянду тепер на стіну повісила, непогане таке додаткове освітлення.
норвежський ліс - читала швидко, бо був фільм по книзі, хотіла швидше глянути, і жалію, занадто швидко прочитала, можна було б розтягнути задоволення. поітм після прочитання чомусь глянула відгуки, мабуть шукала пояснення кінцівки, бо муракамі знов це зробив, ех, вже навіть не дивуюсь. прочитала відгуки, і тепер ніколи не буду їх читати. казали що муракамі то наче ,,попсовий,, письменник, на ряду з коельйо, що всі читають, бо це мейнстрім. може десь і так, у нас народ взагалі книг не читає. але щодо мейнстрімності то не сказала б. одні його кінцівки книг чого варті - там ради моди так нерви псувати не будеш, хе, хоча це я образно. думати потрібно, там брєд є, японець же ж, мені нічого дивуватись, а от для пересічної людини це все здалось би не дуже цікавим для прочитання. хоча хто його зна, це моя думка. скажу те, що дітям це читати не можна: багато інтимних сцен, хоча для мене це книга, це частина книги, така була ідея в автора, тому нема чого писати: ,,ай-йай муракамі, я не соромно,,. ще мене здивувало у відгуках, наче там якісь емовські теми, ну але блін, книга 80-х років, які емо? це просто японія - своєрідна країна, там свої диковинки, і казати що книги сподобаються для якихось несформованих підлітків - теж не варто.
от країну чудес.. я читала довго - занадто різка зміна персонажів, важко було звикнути, а от норвежський ліс пішов на диво легко, хоча ці книги не важкі, проте у них куча діалогів, роздумів, цитат, порівнянь. основа - важкість пережиття втрати близьких людей, їх смерть. знову є образ лікарні, де не лікарі лікують хворих, а самі хворі лікують самі себе та інших хворих. між лікарями і пацієнтами відбувається передача знань, тобто навчання один одного: хтось з хворих вміє говорити на німецькій, і викладає для лікарів. ідея самолікування з нотками утопічного середовища. далеко в горах розміщена ця лікарня, проте хворі мають все що їм потрібно. вони там розважаються, грають на гітарі, спілкуються. при тому, там нема джерел стресів, просто спокійне перебвання, і спроби забути минуле, підлікувати себе зсередини.
з таким образом проводина паралелі між собою, своєю кімнаткою. я дійсно намагаюся все більше наладнати все в кімнаті як мені подобається, різні деталі, різне розташування деталей, жахливо не люблю коли хтось переставляє щось. і як би це сумно не було, але моя кімнатка це якийсь власний світ, де мені подобається перебувати, і де мене ніхто не торбує. але вісно там бути не можна, це ясно, часом потрібно виходити звідси, потріапляючи у зовнішний світ, набираючись часом чогось негативного, а потім лікуватись тут, в кімнаті.
щодо пружини теж. героїня була, де кілька разів на неї падав великий стрес, вона ламалась, пружинка зіскакувала і був злам. а у нас часто так само, накопичується, а потім вивілняєтсья все, і залишається рубець, в якому потім можливе нове накопичення чогось.
_______________
кілька цитат:
"Человек поймет другого, когда придет время, а не потому, что этот другой хочет, чтоб его поняли"
"Я не люблю одиночество. Просто не завожу лишних знакомств, чтобы в людях лишний раз не разочаровываться"
"Нужно выплескивать чувства наружу. Хуже, если перестать это делать. Иначе они будут накапливаться и затвердевать внутри. А потом - умирать."
"Будешь читать то же, что и остальные - начнешь думать как все"
"В такой ненадежный сосуд, как текст на бумаге, можно вложить только ненадежные воспоминания или ненадежные мысли."
______________
малювала недавно малюнок, верніше скетч переводила в діджітал, малювала цілий день, але було забавно, мабуть найкраще що я намалювала на планшеті!
сьогодні валялась на підлозі, юкіко фоткала, а вона кусалась, какаха >_<
а от щодо книжки що зараз читаю, назва в заголовку поста - заводная птица, хм, як буде на укр?
що сказати, прочитала десь тільки 150 сторінок - а чую жара буде, охохо. прочитала перші 50 сторінок, і найперше що було в голові - та ж там ~840 сторінок, це ж читати стільки, там ж так вже сюжет скрючувати можуть, уу. хоча там спочатку нічого так, заплутаність ще та.
історія там була, про сонце в колодязі. якщо б тобі приставили пістолета до віска, і сказали, що або пригай в колодязь пустий, глибокий, або тебе пристрелять, що б вибрати? герой вибрав впасти в колодязь. там деталь про сонце, коли сонце було в зеніті, це був єдиний промінчик надії, але за його розповідями, сонце світило в колодязь зовсім мало часу. а я думала, та не може бути, що сонце так швидко рухається. а сьогоні сонце світило прямо в коридорі, я фоткала юкі, навпроти світла, і дійсно, сонце прямо світило лише кілька хвилин.
____________________________
знайшла була гарного молочно бананового светера, зрозуміла що обожнюю светера! якби навчилась в'язати, сама б в'язала б, але не вмію, хоч є одна ідейка. раніше була знайшла маленький магазинчик, а так прикраси з каменів, кілечка там були, купил собі одне, агатове. продавжиця ще казала, що камені потрібно енергетично заряджати, а потім нікому в руки не давати. а ось недавно, знайшла все ж кілечко, про яке мріяла: срібне, без камінчиків, і широке! виявилось, що срібні кілечка дешевші ніж я думала. і надивилась ще одне, але поки надивилась тільки.
а ще, останнім часом, усілякі питання в голові. от наприклад недавно я думала, чому хурма лише зимою - а виходить, що вона плодоносить в кінці осені десь. або недавно дізналась, що юпітер не має твердої землі, там лише гази. або, чого ми інколи так здригаємось коли вже майже заснули? таке відчуття, що перебуваючи напівдорозі між сном і реальністю, нас наче щось забирає від сну, і ми так різко здригаємось, наче хтось взяв нас рукою, і різко смикнув назад. а раптом ми реально перебуваємо на якійсь такі чіткій границі між сном і реальністю, а щось, якась дивна деталь, не дала нам ступити крок вперед, у сон. взагалі вни - дивна штука, таке я давно думаю. не даремно усі ті рельні сни є, де можна жити іншим життям, і все буде як ти хочеш, і все буде як в реальності. дивно все ж, чого ми щось бачимо, адже могла б бути просто темнота та й все.
а ще в голові куча думок про минуле: згадую і жахливо соромно, за бездію, за дурні слова. в голові народилось порівняння: от якщо, ти раптом гуляєш десь, дивишся навколо, а ти ніколи такого не бачив, і все тобі особливе, кожеш камінчик, кожне дерево - красота та й все. а потім через деякі умови, не дають бачити цей пейзаж, не можна, все, забудь кажуть, побачиш ще гарніший. а ти шукаєш, навіть не шукаєш, гуляєш просто, дивишся навколо, гарно, там ріка гарна, там гори гарні, там десь дерево гарне-гарне, але це деталі лише. ти йдеш, але все це не те, не те, не складається воно в ідеальний пейзаж, щось не вистачає, і ти ніколи не забудеш той краєвид що бачила, завше порівнювати будеш, однакового ж не буде. і який вихід? лише стерти пам'ять, а потім завезти кудись, де теж гарно, а от тоді знову зможеш сказати - ось, це найгарніший краєвид що я бачила. але не навчились ще знищувати пам'ять людини, і живу так, в надії знов побачити той самий краєвид, і ніяких більше з краєвидів не порівняється з тим. така от біда. думаю це найкраще порівняння що я могла б придумати у ситуації.
перспектива не радує, зовсім не радує. і я починаю боятись. хоча жартую, буду жити сама, з кицькою, але ж страшно, мені, зі всіма моїми пружинами. адже в один раз зламатись може, а що тоді?
навчання, ця сесія була однієї з найважчих. я йшла на 8 ранку в універ, там бігала з корпусу в корпус, друкувала, здавала, чекала в чергах, і о так, я ще ніколи так довго не чекала в чергах. я сиділа в універі до 8,30 вечора (це було найпізніше), по ночах на колінах креслила креслення, від руки, на А1 - досить таки цікавий довід, хоча тоді я так не вважала, хоч було доволі весело, відчувала себе в професії. вдягаючи клітчасту сорочку на кілька розмірів більшу, заплетаючи волосся у гульку, я сиділа і креслила, багато креслила - і я була для себе образом ,,я-архітектор,, мені просто захотілось так зробити, так цікавіше ж. як завжди, день тягнувся як тиждень, а тиждень - як місяць. але здала, і добре, попереду 1,5 місяці відпочинку.
мабуть було б варто про книги писати відразу після їх написання, адже зараз вже кілька штук прочиталось, і образи поперепутувались, тай найкраще писати відразу, щоб передати свої враження. країна чудес без гальм та кінець світу - була своєрідною, хоча можу сказати, що трішки розчарувалась, але муракамі знов робить це - він незрозуміло закінчує кожну свою книгу. ці деталі, які були згадані відразу, я думала що це трюк, що насправді воно ні для чого не потрібно, але може так і мало бути, щоб люди догадувались, але про головне навіть не думали, да. певного роду розчарування, але з другої сторони зовсім ні. як і писала раніше: два світи, неповязані між собою, хіба герої, хоча не відразу догадувалась. єдинороги - гарті тварини, я не думала що це єдинологи. навіть моменти жахів були, ну не зовсім жахи, але напряжні ситуації були, як вони йшли під землею, а навколо них куча жабервогів (здається так їх звали). одна історія про те, як з людини зробили певного роду шифр, систему охорони, ходячий мішок інформації засекреченої. їх зробили ,,машинами,, але вони не запідозрювали що у них в голові є щось більше.
сподобалась тема тіней. чи можливе життя людини без тіні, що тінь грає для людини. я задумувалась, чи можливо щоб у людей не було тіні? з точки зору науки\природи не можливе, але всеодно. там отожнювали тінь з внутрішнім пам'ятанням самого себе: відрізаєш тінь - забуваєш щось головне в собі, але продовжуєш жити. розкривається тема утопічного світу, маленького світу, де нема переживань, всі чимось займаються. хоча світ там - це маленьке містечко, обгороджене великою стіною, де ніхто не може вийти звідти, та й не потрібно це нікому - вони відрізали тінь, забули себе, і живуть з пусткою, наче живучи задля самого містечка. для кожного там є робота, і всі без сумніву виконують її. але не буває утопій, завжди є прогнивша частинка, яка дозволяє вибратись звідти. гг згадує себе, він намагається врятувати свою тінь, намагається втікти, він шукає сам себе, своє забуте минуле. а в кінці робить дивний вибір. а книжка як закінчується? - та ніяк, думай сам, пиши свій енд, давай різні версії продовження, додумуйся до деталей.
збила свій графік: лягаю тепер в 2, читаю до 4, інколи не можу заснути до 6, а прокидаюсь в інтервалі від 12 до 2 дня. один є плюс такого режиму - їсти не хочеться. попила чаю - вже 4 години, а там десь до 6-8 їсти не хочеться, можна щось легеньке перекусити і все, правда коли читаю хочеться щось пожувати, але не можна. з такими темпами, можна так пожити хоча б місяць.
знайшла свій улюблений салатик. тепер не їм майонезу взагалі - тому не розумію як можна їсти салат з майонезом - важкий, не хочеться. а з заправкою олія+лимонний сій+гірчиця - просто ням-нямка. нарвав салату, овочі якісь, з курочкою ще, і все, смачно, легко і не калорійно. а ще з гріночками смачно, з тостами верніше.
щодо НР - тепер не люблю його, якось цього року зрозуміла, що так все одноманітно, і вже важко терпіти. минулого року був сумним, а цього року неможливо важким, в плані витримування, так наче бац - і зрозуміла що втомилась від однакового. сиділа дивилась доктора, а зранку навіть мультиків по телевізору не було - і це було останньою краплею - все, не люблю НР. ялинку мама навіть сама прикрасила, а мені нічого не сказала, і цукерок не повісила, тому прийшлось самій. навіть подарунків не було, ну отих солодощів в пакетах, що колись батьки з роботи приносили. мабуть я старію, важко і страшно.
знайшла таку ялинку, світиться різним кольорами, але мигає дуже, тому важко поставити на стіл щоб світила, стоїть просто так.
з гірляндою новою взагалі окрема історія, але то таке, половину лампочок прийшлось відрізати, бо какахи продають люди, зовсім не дивляться що продають, але нічого, хоча б світить, поки. знову була робила перестановку стола - мабуть поганий настрій наді мною літав, бо завше як поганий настрій, то або прибираю, або перестановку на столі роблю. гірлянду тепер на стіну повісила, непогане таке додаткове освітлення.
норвежський ліс - читала швидко, бо був фільм по книзі, хотіла швидше глянути, і жалію, занадто швидко прочитала, можна було б розтягнути задоволення. поітм після прочитання чомусь глянула відгуки, мабуть шукала пояснення кінцівки, бо муракамі знов це зробив, ех, вже навіть не дивуюсь. прочитала відгуки, і тепер ніколи не буду їх читати. казали що муракамі то наче ,,попсовий,, письменник, на ряду з коельйо, що всі читають, бо це мейнстрім. може десь і так, у нас народ взагалі книг не читає. але щодо мейнстрімності то не сказала б. одні його кінцівки книг чого варті - там ради моди так нерви псувати не будеш, хе, хоча це я образно. думати потрібно, там брєд є, японець же ж, мені нічого дивуватись, а от для пересічної людини це все здалось би не дуже цікавим для прочитання. хоча хто його зна, це моя думка. скажу те, що дітям це читати не можна: багато інтимних сцен, хоча для мене це книга, це частина книги, така була ідея в автора, тому нема чого писати: ,,ай-йай муракамі, я не соромно,,. ще мене здивувало у відгуках, наче там якісь емовські теми, ну але блін, книга 80-х років, які емо? це просто японія - своєрідна країна, там свої диковинки, і казати що книги сподобаються для якихось несформованих підлітків - теж не варто.
от країну чудес.. я читала довго - занадто різка зміна персонажів, важко було звикнути, а от норвежський ліс пішов на диво легко, хоча ці книги не важкі, проте у них куча діалогів, роздумів, цитат, порівнянь. основа - важкість пережиття втрати близьких людей, їх смерть. знову є образ лікарні, де не лікарі лікують хворих, а самі хворі лікують самі себе та інших хворих. між лікарями і пацієнтами відбувається передача знань, тобто навчання один одного: хтось з хворих вміє говорити на німецькій, і викладає для лікарів. ідея самолікування з нотками утопічного середовища. далеко в горах розміщена ця лікарня, проте хворі мають все що їм потрібно. вони там розважаються, грають на гітарі, спілкуються. при тому, там нема джерел стресів, просто спокійне перебвання, і спроби забути минуле, підлікувати себе зсередини.
з таким образом проводина паралелі між собою, своєю кімнаткою. я дійсно намагаюся все більше наладнати все в кімнаті як мені подобається, різні деталі, різне розташування деталей, жахливо не люблю коли хтось переставляє щось. і як би це сумно не було, але моя кімнатка це якийсь власний світ, де мені подобається перебувати, і де мене ніхто не торбує. але вісно там бути не можна, це ясно, часом потрібно виходити звідси, потріапляючи у зовнішний світ, набираючись часом чогось негативного, а потім лікуватись тут, в кімнаті.
щодо пружини теж. героїня була, де кілька разів на неї падав великий стрес, вона ламалась, пружинка зіскакувала і був злам. а у нас часто так само, накопичується, а потім вивілняєтсья все, і залишається рубець, в якому потім можливе нове накопичення чогось.
_______________
кілька цитат:
"Человек поймет другого, когда придет время, а не потому, что этот другой хочет, чтоб его поняли"
"Я не люблю одиночество. Просто не завожу лишних знакомств, чтобы в людях лишний раз не разочаровываться"
"Нужно выплескивать чувства наружу. Хуже, если перестать это делать. Иначе они будут накапливаться и затвердевать внутри. А потом - умирать."
"Будешь читать то же, что и остальные - начнешь думать как все"
"В такой ненадежный сосуд, как текст на бумаге, можно вложить только ненадежные воспоминания или ненадежные мысли."
______________
малювала недавно малюнок, верніше скетч переводила в діджітал, малювала цілий день, але було забавно, мабуть найкраще що я намалювала на планшеті!
сьогодні валялась на підлозі, юкіко фоткала, а вона кусалась, какаха >_<
а от щодо книжки що зараз читаю, назва в заголовку поста - заводная птица, хм, як буде на укр?
що сказати, прочитала десь тільки 150 сторінок - а чую жара буде, охохо. прочитала перші 50 сторінок, і найперше що було в голові - та ж там ~840 сторінок, це ж читати стільки, там ж так вже сюжет скрючувати можуть, уу. хоча там спочатку нічого так, заплутаність ще та.
історія там була, про сонце в колодязі. якщо б тобі приставили пістолета до віска, і сказали, що або пригай в колодязь пустий, глибокий, або тебе пристрелять, що б вибрати? герой вибрав впасти в колодязь. там деталь про сонце, коли сонце було в зеніті, це був єдиний промінчик надії, але за його розповідями, сонце світило в колодязь зовсім мало часу. а я думала, та не може бути, що сонце так швидко рухається. а сьогоні сонце світило прямо в коридорі, я фоткала юкі, навпроти світла, і дійсно, сонце прямо світило лише кілька хвилин.
____________________________
знайшла була гарного молочно бананового светера, зрозуміла що обожнюю светера! якби навчилась в'язати, сама б в'язала б, але не вмію, хоч є одна ідейка. раніше була знайшла маленький магазинчик, а так прикраси з каменів, кілечка там були, купил собі одне, агатове. продавжиця ще казала, що камені потрібно енергетично заряджати, а потім нікому в руки не давати. а ось недавно, знайшла все ж кілечко, про яке мріяла: срібне, без камінчиків, і широке! виявилось, що срібні кілечка дешевші ніж я думала. і надивилась ще одне, але поки надивилась тільки.
а ще, останнім часом, усілякі питання в голові. от наприклад недавно я думала, чому хурма лише зимою - а виходить, що вона плодоносить в кінці осені десь. або недавно дізналась, що юпітер не має твердої землі, там лише гази. або, чого ми інколи так здригаємось коли вже майже заснули? таке відчуття, що перебуваючи напівдорозі між сном і реальністю, нас наче щось забирає від сну, і ми так різко здригаємось, наче хтось взяв нас рукою, і різко смикнув назад. а раптом ми реально перебуваємо на якійсь такі чіткій границі між сном і реальністю, а щось, якась дивна деталь, не дала нам ступити крок вперед, у сон. взагалі вни - дивна штука, таке я давно думаю. не даремно усі ті рельні сни є, де можна жити іншим життям, і все буде як ти хочеш, і все буде як в реальності. дивно все ж, чого ми щось бачимо, адже могла б бути просто темнота та й все.
а ще в голові куча думок про минуле: згадую і жахливо соромно, за бездію, за дурні слова. в голові народилось порівняння: от якщо, ти раптом гуляєш десь, дивишся навколо, а ти ніколи такого не бачив, і все тобі особливе, кожеш камінчик, кожне дерево - красота та й все. а потім через деякі умови, не дають бачити цей пейзаж, не можна, все, забудь кажуть, побачиш ще гарніший. а ти шукаєш, навіть не шукаєш, гуляєш просто, дивишся навколо, гарно, там ріка гарна, там гори гарні, там десь дерево гарне-гарне, але це деталі лише. ти йдеш, але все це не те, не те, не складається воно в ідеальний пейзаж, щось не вистачає, і ти ніколи не забудеш той краєвид що бачила, завше порівнювати будеш, однакового ж не буде. і який вихід? лише стерти пам'ять, а потім завезти кудись, де теж гарно, а от тоді знову зможеш сказати - ось, це найгарніший краєвид що я бачила. але не навчились ще знищувати пам'ять людини, і живу так, в надії знов побачити той самий краєвид, і ніяких більше з краєвидів не порівняється з тим. така от біда. думаю це найкраще порівняння що я могла б придумати у ситуації.
перспектива не радує, зовсім не радує. і я починаю боятись. хоча жартую, буду жити сама, з кицькою, але ж страшно, мені, зі всіма моїми пружинами. адже в один раз зламатись може, а що тоді?