"Крос" - усі побігли, і я побіг
Фільм “К
рос” Марини Вроди мало хто бачив, він не увійшов до жодного з альманахів короткометражок, які були в прокаті в останні роки. А шкода, тому що він може вважатися одним із найпомітніших українських фільмів нашого часу, хоча би тому, що отримав Золоту пальмову гілку в Каннах.
Фільм був знятий у ко-продукції з Францією (що рідкість для України), і тамтешні впливи у “Кросі” дуже відчувається. У Франції зараз люблять отакі сюжетні лінії, обірвані на півслові, як наче авторові набридло розповідати історію, й отакі відкриті фінали, які існують не для того, аби завершити сюжет, а щоб глядач переосмислив усе раніше побачене (або ж для того, аби довше потримати глядача в стані “і що це було?”)
Для тих, хто не бачив, сюжет такий - підлітки під час уроку фізкультури біжать крос у лісопарковій зоні. Кілька учнів тікають з уроку. Особливих розваг вони не знаходять, сваряться між собою, і один із хлопців, розізлившись, іде від них. Далі в лісі він зустріне спортсменів, потім злочинців, потім довго сидітиме на березі озера.
Переказавши сюжет цього фільму, неможливо наспойлити, тому що там справа не в сюжеті, а в отому відчутті тлінності всього сущого, яке, певно, накривало кожного у підлітковому віці.
У “Кросі” є провідним мотив дороги та мотив руху, і тому певною мірою стрічку можна віднести до жанру “роуд муві”. Тут є звична для “роуд муві” структура, коли на своєму шляху герой потрапляє в різноманітні ситуації, не пов’язані між собою сюжетно, що вони існують у межах фільму для того, аби впливати на героя, розкривати та розвивати його характер.
Втім, цей фільм близький до жанру “роуд муві” не тільки формою. Багато кінокритиків відзначають, що для цього жанру також характерні пошуки себе, відчуття неприкаяності героя, блукання, відсутність або несуттєвість кінцевого пункту призначення.
Герой “Кросу” шукає місце, до якого він належить, але так і не знаходить. Останній епізод, де герой спостерігає за безглуздим бігом чоловіка в зорбі, є своєрідним моментом осмислення. Так, хлопець не знаходить поки що свого місця, але починає розуміти, яким має бути це місце чи хоча би яким воно не має бути.
В цілому це фільм для роздумів, який має широке поле для інтерпретацій (в тому числі надлишкових).
Це швидше фестивальний фільм, аніж прокатний, але якщо стоїть питання “дивитися чи не дивитися” - то звичайно ж дивитися, як тільки випаде така нагода.
рос” Марини Вроди мало хто бачив, він не увійшов до жодного з альманахів короткометражок, які були в прокаті в останні роки. А шкода, тому що він може вважатися одним із найпомітніших українських фільмів нашого часу, хоча би тому, що отримав Золоту пальмову гілку в Каннах.
Фільм був знятий у ко-продукції з Францією (що рідкість для України), і тамтешні впливи у “Кросі” дуже відчувається. У Франції зараз люблять отакі сюжетні лінії, обірвані на півслові, як наче авторові набридло розповідати історію, й отакі відкриті фінали, які існують не для того, аби завершити сюжет, а щоб глядач переосмислив усе раніше побачене (або ж для того, аби довше потримати глядача в стані “і що це було?”)
Для тих, хто не бачив, сюжет такий - підлітки під час уроку фізкультури біжать крос у лісопарковій зоні. Кілька учнів тікають з уроку. Особливих розваг вони не знаходять, сваряться між собою, і один із хлопців, розізлившись, іде від них. Далі в лісі він зустріне спортсменів, потім злочинців, потім довго сидітиме на березі озера.
Переказавши сюжет цього фільму, неможливо наспойлити, тому що там справа не в сюжеті, а в отому відчутті тлінності всього сущого, яке, певно, накривало кожного у підлітковому віці.
У “Кросі” є провідним мотив дороги та мотив руху, і тому певною мірою стрічку можна віднести до жанру “роуд муві”. Тут є звична для “роуд муві” структура, коли на своєму шляху герой потрапляє в різноманітні ситуації, не пов’язані між собою сюжетно, що вони існують у межах фільму для того, аби впливати на героя, розкривати та розвивати його характер.
Втім, цей фільм близький до жанру “роуд муві” не тільки формою. Багато кінокритиків відзначають, що для цього жанру також характерні пошуки себе, відчуття неприкаяності героя, блукання, відсутність або несуттєвість кінцевого пункту призначення.
Герой “Кросу” шукає місце, до якого він належить, але так і не знаходить. Останній епізод, де герой спостерігає за безглуздим бігом чоловіка в зорбі, є своєрідним моментом осмислення. Так, хлопець не знаходить поки що свого місця, але починає розуміти, яким має бути це місце чи хоча би яким воно не має бути.
В цілому це фільм для роздумів, який має широке поле для інтерпретацій (в тому числі надлишкових).
Це швидше фестивальний фільм, аніж прокатний, але якщо стоїть питання “дивитися чи не дивитися” - то звичайно ж дивитися, як тільки випаде така нагода.