Візове питання - весело про сумне.
Колонка для Українського Тижня.
Мені дуже пощастило з музикою - якби не вона, я б, певно, був першим клієнтом на отримання відмови у будь-якій пристойній візі. Судіть самі - офіційно я працюю музикантом в гурті ТНМК, а такої колонки в трудовій книжці поки не існує, банкам не довіряю (тут базарне минуле спрацьовує), а журналістикою займаюся без жодних документальних підтверджень. Короче кажучи, я - підозріла особа для будь-якого консульства і те, що я за своє життя отримав мінімум три десятки віз, є виключенням з правил.
При цьому я до жодного посольства ніколи не ходив, переадресовуючи це щастя нашому директору, кажу ж, я - щасливчик. До жодного, окрім британського. Тут слід трохи зупинитися і розкрити тему: британська віза - одна з найскладніших для отримання і всі мої англійські страждання тісно пов’язані з футболом.
Пояснюю - шість років тому я став кращим гравцем матчу артистів проти радіо-діджеїв (спільний проект Гала-радіо та British Airways). Приз - візит до Лондону і матч «Челсі». Здавалося б, з такою підпискою мені нема чого боятися - можна спокійно йти за мультивізою. Еге ж. Тут потрібно зробити ще один ліричний відступ - за рік до означених подій якийсь британський віце-консул зламав мені ніс під час футбольного матчу артистів проти іноземних бізнесменів. Тому вперше до посольства я йшов обережно.
І попався мені злий британець, який, щойно дізнавшись про мету подорожі - відвідання матчу «Челсі», пояснив, що є фаном «Манчестер Юнайтед» і на його переконання Андрій Шевченко - лузер. Нагадаю, це було шість років тому, в Києві. Я не втримався і відповів щось з використанням слова «сакс», але мав не увазі ніяк не саксофон.
Але «криша» спрацювала - візу мені дали, хоча й не мульт, як решті, а разову на два тижні. Потім у спонсорів щось змінилося, виліт перенесли і мені довелося йти вдруге. Мені знов попався той злий англієць (візуально він був дуже схожим на прибалта, я про себе назвав його Знущавічусом) і, хоча я мовчав, мені знов дали разову візу. На «Челсі» я попав, а потім з нирок до Європи почало рватися каміння і решту днів тієї гастролі я здебільшого провів під окропом в душовій.
Минув час і цього разу мене запросив до Англії футбольний клуб «Металіст». З огляду на те, що минулого року я був за кордоном не менш десяти разів, я йшов до візового центру спокійно, не підготувавши лівих довідок і ксив. В результаті - відмова. Спроба внутрішнього аналізу вивела лише один правдоподібний результат - хтось з британської розвідки Мі-6 був у Зальцбургу на матчі, коли я показував австріякам задній бік верху власних джинсів у відповідь на скандування «Шайзе, шайне, Українен». Інших версій в мене не було.
І тоді самі по собі в пам’яті почали спливати різні аналогічні історії. Наприклад: один мій друг просидів три дні в камері в польському аеропорті Катовіце. Причина - в нього був польський шенген, він слухняно полетів до Польщі, щоб легалізувати візу першим в’їздом до країни, що її видала, а потім планував полетіти до Іспанії. Його заарештували та кинули до камери. Цікава деталь - на підвіконні в камері було нацарапано телефон консула (разом із фразою поляки - п….). В телефонній бесіді консул сказав, що у поляків є певна відсоткова ставка по затриманнях. Тобто - розслабся, тобі просто не пощастило.
Їдемо далі - нещодавно в германській шенгенській візі було відмовлені Ірені Карпі, яка подорожує не менш Юрія Сенкевича з розмахом Сенкевича Генріха. І це не все - керівник українського підрозділу однієї гігантської компанії віддав паспорт до польського посольства, де документи… тупо загубили. Йому довелося пробиватися до ящика з загубленими паспортами, де його завітна книжка і знайшлася. Того депортували, того не пустили, того зняли з потяга, тому візу не дали…
Будь яка бюрократична структура з усіх сил намагається довести власну необхідність. От і посольства, чітко асоціюючи нас з передпокоєм до Мордору, вважають за необхідне давати відмови певному відсотку бажаючих побачити світ. Мені здається, що політичні реалії на це вже не впливають - ті, хто може вплинути на швидкість євроінтеграції - щасливчики більші навіть за мене: в них службові паспорти, а їхні родини вкрай наповнені геніальними бізнесменами. Тож, від посольських бзіків страждають інші люди.
Я, до речі, в жодному разі не жаліюся - у моїй історії гарний фінал. Як в пісні Висоцького, «конец простой - пришел тягач, и там был трос, и там был врач». Як колись Шварценеггер, я «пригадав все» - написав лист-скаргу, де описав і пару телетріумфів шоу «Третій тайм», і спільну з британським послом прес-конференцію перед Олімпіадою у Лондоні. Добрі люди допомогли власними телефонними дзвінками, довідками і натяками. В результаті за годину до дедлайну я отримав мульт на півроку і радісними стрибками понісся до Харкова, звідки величезна делегація щасливчиків попрямувала до Ньюкаслу, вболівати за наших.
Мені здається, що попре всі намагання людей, що ми їх обираємо, загальмувати процес з’єднання з Європою, все в нас буде добре. Я дуже хочу дожити до тих часів, коли українцям не доведеться стояти в численних чергах до консульств і віконець «all pasports», коли представники червоного поясу побувають в нормальних країнах і змінять об’єкт мрії, коли я розповідатиму онукам про те, як колись отримав відмову у візі і почую від них «дєда, не бреши».
Мені дуже пощастило з музикою - якби не вона, я б, певно, був першим клієнтом на отримання відмови у будь-якій пристойній візі. Судіть самі - офіційно я працюю музикантом в гурті ТНМК, а такої колонки в трудовій книжці поки не існує, банкам не довіряю (тут базарне минуле спрацьовує), а журналістикою займаюся без жодних документальних підтверджень. Короче кажучи, я - підозріла особа для будь-якого консульства і те, що я за своє життя отримав мінімум три десятки віз, є виключенням з правил.
При цьому я до жодного посольства ніколи не ходив, переадресовуючи це щастя нашому директору, кажу ж, я - щасливчик. До жодного, окрім британського. Тут слід трохи зупинитися і розкрити тему: британська віза - одна з найскладніших для отримання і всі мої англійські страждання тісно пов’язані з футболом.
Пояснюю - шість років тому я став кращим гравцем матчу артистів проти радіо-діджеїв (спільний проект Гала-радіо та British Airways). Приз - візит до Лондону і матч «Челсі». Здавалося б, з такою підпискою мені нема чого боятися - можна спокійно йти за мультивізою. Еге ж. Тут потрібно зробити ще один ліричний відступ - за рік до означених подій якийсь британський віце-консул зламав мені ніс під час футбольного матчу артистів проти іноземних бізнесменів. Тому вперше до посольства я йшов обережно.
І попався мені злий британець, який, щойно дізнавшись про мету подорожі - відвідання матчу «Челсі», пояснив, що є фаном «Манчестер Юнайтед» і на його переконання Андрій Шевченко - лузер. Нагадаю, це було шість років тому, в Києві. Я не втримався і відповів щось з використанням слова «сакс», але мав не увазі ніяк не саксофон.
Але «криша» спрацювала - візу мені дали, хоча й не мульт, як решті, а разову на два тижні. Потім у спонсорів щось змінилося, виліт перенесли і мені довелося йти вдруге. Мені знов попався той злий англієць (візуально він був дуже схожим на прибалта, я про себе назвав його Знущавічусом) і, хоча я мовчав, мені знов дали разову візу. На «Челсі» я попав, а потім з нирок до Європи почало рватися каміння і решту днів тієї гастролі я здебільшого провів під окропом в душовій.
Минув час і цього разу мене запросив до Англії футбольний клуб «Металіст». З огляду на те, що минулого року я був за кордоном не менш десяти разів, я йшов до візового центру спокійно, не підготувавши лівих довідок і ксив. В результаті - відмова. Спроба внутрішнього аналізу вивела лише один правдоподібний результат - хтось з британської розвідки Мі-6 був у Зальцбургу на матчі, коли я показував австріякам задній бік верху власних джинсів у відповідь на скандування «Шайзе, шайне, Українен». Інших версій в мене не було.
І тоді самі по собі в пам’яті почали спливати різні аналогічні історії. Наприклад: один мій друг просидів три дні в камері в польському аеропорті Катовіце. Причина - в нього був польський шенген, він слухняно полетів до Польщі, щоб легалізувати візу першим в’їздом до країни, що її видала, а потім планував полетіти до Іспанії. Його заарештували та кинули до камери. Цікава деталь - на підвіконні в камері було нацарапано телефон консула (разом із фразою поляки - п….). В телефонній бесіді консул сказав, що у поляків є певна відсоткова ставка по затриманнях. Тобто - розслабся, тобі просто не пощастило.
Їдемо далі - нещодавно в германській шенгенській візі було відмовлені Ірені Карпі, яка подорожує не менш Юрія Сенкевича з розмахом Сенкевича Генріха. І це не все - керівник українського підрозділу однієї гігантської компанії віддав паспорт до польського посольства, де документи… тупо загубили. Йому довелося пробиватися до ящика з загубленими паспортами, де його завітна книжка і знайшлася. Того депортували, того не пустили, того зняли з потяга, тому візу не дали…
Будь яка бюрократична структура з усіх сил намагається довести власну необхідність. От і посольства, чітко асоціюючи нас з передпокоєм до Мордору, вважають за необхідне давати відмови певному відсотку бажаючих побачити світ. Мені здається, що політичні реалії на це вже не впливають - ті, хто може вплинути на швидкість євроінтеграції - щасливчики більші навіть за мене: в них службові паспорти, а їхні родини вкрай наповнені геніальними бізнесменами. Тож, від посольських бзіків страждають інші люди.
Я, до речі, в жодному разі не жаліюся - у моїй історії гарний фінал. Як в пісні Висоцького, «конец простой - пришел тягач, и там был трос, и там был врач». Як колись Шварценеггер, я «пригадав все» - написав лист-скаргу, де описав і пару телетріумфів шоу «Третій тайм», і спільну з британським послом прес-конференцію перед Олімпіадою у Лондоні. Добрі люди допомогли власними телефонними дзвінками, довідками і натяками. В результаті за годину до дедлайну я отримав мульт на півроку і радісними стрибками понісся до Харкова, звідки величезна делегація щасливчиків попрямувала до Ньюкаслу, вболівати за наших.
Мені здається, що попре всі намагання людей, що ми їх обираємо, загальмувати процес з’єднання з Європою, все в нас буде добре. Я дуже хочу дожити до тих часів, коли українцям не доведеться стояти в численних чергах до консульств і віконець «all pasports», коли представники червоного поясу побувають в нормальних країнах і змінять об’єкт мрії, коли я розповідатиму онукам про те, як колись отримав відмову у візі і почую від них «дєда, не бреши».