Мовний шок
Доктор Бендер мав звичку щонеділі чаювати зі своїм приятелем Валіадісом Бенетективом. Одного разу вони посперечалися.
- Розумієте, друже, - доводив пан Валіадіс, посьорбуючи духмяний напій, - Київ ніколи не заговорить українською. Влаштуйте тут хоч десять Майданів, але городяни швидше почнуть балакати англійською, ніж своєю рідною. Що тут удієш: тоталітарна спадщина, століття іноземного гніту і все таке інше. Єдине, що ми, україномовні, можемо зробити, - триматися одне одного і пильнувати кордони власного гетто. Мені, правду кажучи, у ньому вельми затишно.
- Тоді нам саме час запровадити візовий режим. - усміхався у відповідь доктор Бендер. - Адже скоро у нашому гетто буде яблуку ніде впасти. Все ж таки, колего, ви помиляєтеся: Київ уже говорить українською - несміливо, з помилками, але дедалі гучніше. Не вірите мені - вийдіть на міські вулиці.
- Ви ще порадьте мені спуститися у метро й дочекатися там оголошення! - пан Валіадіс зневажливо хмикнув. - На вулиці, звісно, можна вряди-годи зустріти якогось приїжджого, але ви ніде не знайдете живого мовного середовища, живої стихії нашого слова. Усюди пустеля. Ще й кактусами всіяна та всілякими бур'янами. Часом просто неможливо пройти.
- У такому разі дозвольте продемонструвати вам свій новий винахід. - доктор Бендер поклав на стіл невеличкий браслет. - Ця річ допоможе вам між тих кактусів не заблукати. Не бажаєте приміряти?
Пан Валіадіс підважив браслет на долоні:
- Це, я бачу, такий спеціальний прилад... І як же він працює?
- О, дуже просто! Це мовний детектор. Він подає сигнал щоразу, коли його носій чує ту чи иншу мову. Зараз я налаштував його на українську. Тож я пропоную вам участь в експерименті: ви вдягаєте його на зап'ястя і цілий день блукаєте Києвом. Щойно якесь укранське слово закрадеться до вашого вуха, вашим тілом проходитиме невеличкий розряд. Це зовсім не боляче, але все ж неприємно. Зазначу, що прилад не реагує на голос власне носія, а також на звукозаписи, у тому числі і на оголошення в транспорті. Розряд може викликати лише живий голос іншої людини. Самотужки браслет ви не знімете, бо це можу зробити лише я. Увечері ви знову будете тут, а я залюбки послухаю ваші враження від прогулянки, зокрема ви скажете, скільки разів детектор потурбував вас. То як, приймаєте пропозицію?
Після хвилинних роздумів Валіадіс Бенетектив мовив:
- Згода. Але боюся, що більшу частину дня ваш прилад нудьгуватиме без роботи.
Друзі потисли один одному руки, браслет було вдягнуто, після чого доктор Бендер мовчки провів свого співрозмовника до виходу, а потім ще довго дивився услід йому через віконне скло...
Ще годинник не вибив восьму, коли до кабінету доктора вдерся захеканий Бенетектив. Обличчя пана Валіадіса було перекошене, у вухах стирчали здоровенні шматки вати. Піднісши над головою правицю, він закричав:
- Бендере, благаю: зніміть з мене цю кляту штуку! Вже просто несила терпіти... Хутчіш!
Доктор Бендер стримав сміх і, не кажучи жодного слова, звільнив зап'ястя свого приятеля від детектора. Валіадіс впав на стілець і попросив собі склянку води.
- Се ж просто якесь знущання. - забурмотів він, витягши з вух вату і зробивши кілька здоровенних ковтків. - Вона усюди. Куди не поткнешся - всюди тебе бац! Хоч вуха цементом залий…
- Вам нічого не загрожує… - якомога лагідніше почав доктор, але замовк, тому що Бенетектив підскочив, ледве пролунало слово «нічого». Щоки Валіадіса почервоніли, він глянув на свою праву руку, потім швидко заговорив:
- Походили б ви отак з тією цяцькою! Я ж думав, що то нічого серйозного, аж тут заходжу в супермаркет, а там одна прибиральниця до іншої «Віро, а ти завтра працюєш?». Тут мене дрижак ухопив. Спершу то не страшно, та коли таке постійно… Касир до покупця - «Пакет потрібен?», відвідувач до адміністратора - «Де можна сумку залишити?». Йдеш до метро, проходиш повз ринок, а там бабусі сидять, овочами торгують, в однієї спитали, скільки коштує картопля, так вона каже «Десять гривень». Знову дрижак! Мати якась до своєї дитини: «Ану давай ручку і пішли…», юнак роздає рекламу, горлає «Вікна, двері!», бодай йому! Спустився у підземку, думав, що хоч тут відпочину… Їду на екскалаторі, а біля мене молода жінка стоїть, у неї мобільний дзвонить. Бере вона телефона і - «Алло… Добридень. Ні, лекцію не скасовано, буду за сорок хвилин. Чекайте». Я ледь униз не полетів. Добре, що у вагоні всі мовчали, трошки перевів дух… І так по всьому місту. А коли я опинився біля центрального вокзалу…
- Головне, що все вже позаду. - сказав доктор Бендер. - Детектор лежить на моєму столі, а ви на власному досвіді переконалися, що я маю рацію.
- Таки да. - Валіадіс нервово засміявся. - Ви маєте не лише рацію, а цілу станцію зв’язку. Я й гадки не мав, що нашою мовою у столиці говорить так багато людей. Маю попросити у вас вибачення.
- Пусте. Це я прошу у вас вибачення за всі незручності. Але все ж… - дктор Бендер хитро примружив очі. - Але все ж майте на увазі: якщо ви й надалі будете молоти дурниці, я буду змушений вжити заходів і відправити вас з цим детектором до самісінького Львова.
Київ, 18-19 вересня, 2015
- Розумієте, друже, - доводив пан Валіадіс, посьорбуючи духмяний напій, - Київ ніколи не заговорить українською. Влаштуйте тут хоч десять Майданів, але городяни швидше почнуть балакати англійською, ніж своєю рідною. Що тут удієш: тоталітарна спадщина, століття іноземного гніту і все таке інше. Єдине, що ми, україномовні, можемо зробити, - триматися одне одного і пильнувати кордони власного гетто. Мені, правду кажучи, у ньому вельми затишно.
- Тоді нам саме час запровадити візовий режим. - усміхався у відповідь доктор Бендер. - Адже скоро у нашому гетто буде яблуку ніде впасти. Все ж таки, колего, ви помиляєтеся: Київ уже говорить українською - несміливо, з помилками, але дедалі гучніше. Не вірите мені - вийдіть на міські вулиці.
- Ви ще порадьте мені спуститися у метро й дочекатися там оголошення! - пан Валіадіс зневажливо хмикнув. - На вулиці, звісно, можна вряди-годи зустріти якогось приїжджого, але ви ніде не знайдете живого мовного середовища, живої стихії нашого слова. Усюди пустеля. Ще й кактусами всіяна та всілякими бур'янами. Часом просто неможливо пройти.
- У такому разі дозвольте продемонструвати вам свій новий винахід. - доктор Бендер поклав на стіл невеличкий браслет. - Ця річ допоможе вам між тих кактусів не заблукати. Не бажаєте приміряти?
Пан Валіадіс підважив браслет на долоні:
- Це, я бачу, такий спеціальний прилад... І як же він працює?
- О, дуже просто! Це мовний детектор. Він подає сигнал щоразу, коли його носій чує ту чи иншу мову. Зараз я налаштував його на українську. Тож я пропоную вам участь в експерименті: ви вдягаєте його на зап'ястя і цілий день блукаєте Києвом. Щойно якесь укранське слово закрадеться до вашого вуха, вашим тілом проходитиме невеличкий розряд. Це зовсім не боляче, але все ж неприємно. Зазначу, що прилад не реагує на голос власне носія, а також на звукозаписи, у тому числі і на оголошення в транспорті. Розряд може викликати лише живий голос іншої людини. Самотужки браслет ви не знімете, бо це можу зробити лише я. Увечері ви знову будете тут, а я залюбки послухаю ваші враження від прогулянки, зокрема ви скажете, скільки разів детектор потурбував вас. То як, приймаєте пропозицію?
Після хвилинних роздумів Валіадіс Бенетектив мовив:
- Згода. Але боюся, що більшу частину дня ваш прилад нудьгуватиме без роботи.
Друзі потисли один одному руки, браслет було вдягнуто, після чого доктор Бендер мовчки провів свого співрозмовника до виходу, а потім ще довго дивився услід йому через віконне скло...
Ще годинник не вибив восьму, коли до кабінету доктора вдерся захеканий Бенетектив. Обличчя пана Валіадіса було перекошене, у вухах стирчали здоровенні шматки вати. Піднісши над головою правицю, він закричав:
- Бендере, благаю: зніміть з мене цю кляту штуку! Вже просто несила терпіти... Хутчіш!
Доктор Бендер стримав сміх і, не кажучи жодного слова, звільнив зап'ястя свого приятеля від детектора. Валіадіс впав на стілець і попросив собі склянку води.
- Се ж просто якесь знущання. - забурмотів він, витягши з вух вату і зробивши кілька здоровенних ковтків. - Вона усюди. Куди не поткнешся - всюди тебе бац! Хоч вуха цементом залий…
- Вам нічого не загрожує… - якомога лагідніше почав доктор, але замовк, тому що Бенетектив підскочив, ледве пролунало слово «нічого». Щоки Валіадіса почервоніли, він глянув на свою праву руку, потім швидко заговорив:
- Походили б ви отак з тією цяцькою! Я ж думав, що то нічого серйозного, аж тут заходжу в супермаркет, а там одна прибиральниця до іншої «Віро, а ти завтра працюєш?». Тут мене дрижак ухопив. Спершу то не страшно, та коли таке постійно… Касир до покупця - «Пакет потрібен?», відвідувач до адміністратора - «Де можна сумку залишити?». Йдеш до метро, проходиш повз ринок, а там бабусі сидять, овочами торгують, в однієї спитали, скільки коштує картопля, так вона каже «Десять гривень». Знову дрижак! Мати якась до своєї дитини: «Ану давай ручку і пішли…», юнак роздає рекламу, горлає «Вікна, двері!», бодай йому! Спустився у підземку, думав, що хоч тут відпочину… Їду на екскалаторі, а біля мене молода жінка стоїть, у неї мобільний дзвонить. Бере вона телефона і - «Алло… Добридень. Ні, лекцію не скасовано, буду за сорок хвилин. Чекайте». Я ледь униз не полетів. Добре, що у вагоні всі мовчали, трошки перевів дух… І так по всьому місту. А коли я опинився біля центрального вокзалу…
- Головне, що все вже позаду. - сказав доктор Бендер. - Детектор лежить на моєму столі, а ви на власному досвіді переконалися, що я маю рацію.
- Таки да. - Валіадіс нервово засміявся. - Ви маєте не лише рацію, а цілу станцію зв’язку. Я й гадки не мав, що нашою мовою у столиці говорить так багато людей. Маю попросити у вас вибачення.
- Пусте. Це я прошу у вас вибачення за всі незручності. Але все ж… - дктор Бендер хитро примружив очі. - Але все ж майте на увазі: якщо ви й надалі будете молоти дурниці, я буду змушений вжити заходів і відправити вас з цим детектором до самісінького Львова.
Київ, 18-19 вересня, 2015