як я провів неділю
я на роботі, на відходосах. досі все мерехтить в очах і робочий ноут став дещо не таким. зараз він мені подобається значно більше. і от, я не спав практично добу, попереду 10 годин праці, спробую трохи позаліпати, але напишу цей пост, який я почав плекати ще з 4 ранку, думки загострював йдучи в метро і ось я тут. з деяким очевидним пафосом, але без нього не пояснити, що я відчуваю і до чого котиться моє життя.
скажімо так, я просто розкажу, як провів вихідні. неділю.
прокинувся я невідомо коли. я збирався йти в бійцівський клуб (все, як у фільми, приходять люди і б’ються між собою, джаст фор лулз). їхав в метро. на метро Поштова площа хтось мене впізнав і помахав руками, щоб я вийшов з вагону. ну, либонь з анімки пацан, поряд з ним тусувалось ще кілька омежок, я зробив такий умовивід свої короткозорим поглядом, киваючи йому відмовою. поїхав далі. Лісова. купка людей. здарових пацанів і кілька дрищів - Гєна, мій брат, Антон Сосницький, ну і серед них. пішли попиздились. посиділи потім попили ревчика, чисто по пацанскі. скурили мою пачку сигарет. поїхали по домах. коли я вийшов з метро в себе вже, на оболоні, зустрів знайому, в якої бухав на квартирі і наригав їм на умивальник (а ще я сцяв на лобові вікна машин тої ночі), обійми, кілька слів тактовності, передавай всім привіт. прийшов додому і дунув. не лишалось що ще робити. далі навіть не знаю, чим займався. душ, розглядання шрамів на руках і ногах. до речі, про шрами. якщо придитивитись, то мої руки ними всіяні. дрібними, але чіткими. ніби якийсь замисловатий рядок. я вже й позабував, де отримав ці шрами, крім деяких найбільших (вони виражали конкретну мить мого життя) і найболючіших (теж, відповідно до емоцій конкретних моментів життя). можливо й справді руки найбільше можуть розказати про людину. я не знаю, звідки, але розумію, що в моєму житті було багато болі. і якось з нею треба справлятись. всі справляються. хех. потім я погнав на вписку до знайомої. вік її лишиться в таємниці, це своєрідна родзинка мого вечора. ну і там знайомий тіп з НАУ, приятель,єдиний, хто лишився поряд в тій чи іншій мірі, його (sic!) тяночка. зависнули в фракталах, хоча я не дуже. і потрохи йшло до світанку, я відчував себе ніби розбитим на уламки, які неможливо зібрати разом, в кожному з них надто величезна психоемоційна напруга, всі вони наввипередки виражають себе у психосоматиці мого тіла. в цьому є деяка романтика. психосоматика. буцімто наші почуття знаходять своє місце на тілі. кажуть, що це тривожний дзвіночок. у мене їх багато. це мої вчителі, які зробили ось мене. знаєте, в мене є труднощі. а зараз тим паче. а тим паче в Рожищах (хоча що про це говорити, якщо я по дорозі на роботу і з роботи бачу більше людей, ніж населення мого міста, перебільшую звісно, але в цьому суть - нас дохуїще, людей, чорт, покидьків якихось зі своїми проблемами, комплексами, скелетами в шафах, м’язами на них і психосоматичними симптомами, так, власне, чому когось має їбати те, чим я займаюсь... хоча... іноді хочеться, щоб хтось пхав туди носа і... може й навіть очікую порятунку, але розумію, в будь-якому разі, що ним можу стати лише я, кококо, блаблабла, каратєльная псіхіатрія работает лучше всєго, когда карающий психиатр ти сам, устрой сєбє ознакомітєльний курс по вєщєствах). тим не менше, зі своєю любов’ю до дужок я знову заліз між своїх звилин, я готовий їх розкривати безкінечно, налаштовуючи дивних алгоритм свого мислення, дужка за дужкою, глибини за глибини, дерево з купою гілок, але де ж мої корені? знаходити гармонію потрібно у всьому, а насамперед у собі. чи є в мені гармонія? є очікування і є бажання. подальші розчарування. життя стає стіною, ніби провокуючи тебе пробити її. мене легко спровокувати, тому я їбашуть об нього, розйобуючи свої пальці, хах, а після цього я дивуюсь, звідки в мене всі ці шрами? тим не менше, крок і знову крок, будильник - це лиш уроку дзвінок. що сьогодні мені розповість моє життя? 10 годин на роботі. мене на відходосах. а потім захід сонця над житловим масивом. найкраще було б в один момент заплющити очі і зникнути.