шість днів у Рожищах
Скажімо, не все, що трапилось, не вся отримана інфа варта того, щоб отримати публічне освітлення, тому розповім не все (а за чим викреслю значний пласт, що вплинув на мене емоційно і змусив задуматись, пірнути вчергове в пучину самокритики та фрустрації). Як би це не було, я вже частково описав поїздку в мемуарах (сукалол!!!!), писати вдруге не хочеться, але й скопіювати не можу, бо там є той пласт. Спробую поверхнево згадати.
Приїхав у Рожище я дуже хворий. Ледве не втратив свідомість, поки йшов до трамваю. Виходячи, зустрів знайомого дядька (хоча який він дядько, мені 22 йому десь під 30). «Андрій, ти? Не впізнав. Бороду відростив. Модно так? Мама як там? Передавай привіт». Він з малею донечкою своєю. Ніколи її не бачив. Колишній сусід. Вдома привітався зі всіма, пообіймався. Таке. Перший день лише хворів.
Вже на другий, мама змусила мене побритись. Я й сам хотів. Рілі, надоїло. Та й відчуваю себе красивішим без неї (щоб не говорили інші). Ввечері пішли з Іваном, посиділи в Ані на квартирі, поговорили, подивилися крик1 і дивний корейський ужастик. О 4 ночі розходились, я пішов гуляти. Куди мені б ще було йти, як не до будинко дівчини, що колись любив (їбать, я маніяк), було надто багато думок, та й хотілося зробити едаке останнє (?) паломництво для своїх богів кохання, стражденних богів, пам'ятаю, як свого часу вони були надто сильні й прекрасні, що я зі своєї приземленої натури намагався їх опошлити, зруйнувати всі ідоли, хех. На вулиці було дуже красиво, велика ведмедиця, так, місяць, навколо якого формувалася веселка у хмарах, я милувався, розкривав від захоплення рота, хотілося поділитися цією красою, але що ж... Є певна грань, мені незбагненна, між ініціативністю та нав'язуванням. Все ж, ділитись не було з ким. Я просто йшов вулицями, де гуляв хай ще пів року тому, з різними людьми, з різними дівчатами. Хех, згадував все те прекрасне і не знадував сумно. Відчував, наскільки змінився за цей час. Літо дало мені багато чого, досвід, який я мав би отримати раніше, якби не був "забутим й незнайденим скарбом", але який зробив життя цікавішим. Подумав, а все ж - яке захоплююче життя і скільки всього відбувається, хай не зі мною, але ж як чутливо і тонко я це бачу та відчуваю, я розумів і припустив, що сенс мого життя в спостеріганні цієї краси, цих інтриг, щоб виразити них у шедевр, так, це моя манія, ідея фікс - творити щось воістину прекрасне, я готовий заради цієї цілі покласти на алтар життя, богів землі та неба, покласти своє щастя.
Прийшовши додому, я думав, що а може щось написати їй. Описати те, що мене мучить, що я відчуваю, запитати, чи бачила вона красиве січневе нічне небо?
І я написав вірш... (в якому вловити можна мій настрій). (пробугрив, бо він хуйовий)
нічний місяць із хмарами
створюють свою містичну райдугу
серед вітру суворого
танець із мрій зачарованих
міфічні казки про сузі'я
і чисте небо за хмарами
вітер не стихає, все виє
і так кортить обійняти когось
спокійні вулиці, ніч
от от і півні заспівають
я все шукаю нічліг
і де знайду його - не знаю
крок за кроком, мов хмара
що ніде не знає місця
лише блукає зла примара
по вулицях дитинства
де вчора лунав сміх
там сьогодні чужий я
у цьому домі чужих втіх
чиє наступне весілля?
примара блукає і рахує
на долоні свої зорі
невже хтось справді почує?
гляне в очі своїй долі?
доля знизує плечима
мовляв, не сьогодні, дорогенький
чим це пахне там смачним?
либонь чергова чужа оселя
а ніч чарівна, о сили небесні!
цього й чортам не забрати
ніби завтра я воскресну
будуть знову сповивати
новонароджену любов
із блакитними очима
то молоко, не кров
любов цю осліпила
і всі примари щезають
вітер розганяє
новий день займається
сонце розгоряє
Сходив, зіграв у волейбол. Звісно, там був не мій рівень, я був найгіршим гравцем, це стало своєрідним випробовуванням.
Посидів з друзями, побалакали, а про що ми тільки не побалакали? Що справді було класного в цих канікулах, що я встиг перетерти з багатьма людьми (хай і не всіма, справді). Встиг побухати, поспівати пісень Фактора2 і, вперше в житті, проблюватись від синьки коло курятника. Встиг зіграти в настільний теніс. Перевстановити віндовс, повечеряти в друзів, а потім відразу піти, бо чекали інші (ніяково, це почуття мене іноді не покидає). І плітки, плітки, плітки ;3 Навіть в останній день таки зустрів людину, яку хотів зустріти, позаглядав їй у очі, вдихнув запах волосся.
Життя йде.
Оговтавшись, після поїзду Ковель-Київ, вже їдучи в гуртожиток, мені здалося, що Рожище так близько. Ніби на вокзалі портал. Вперше таке здалося.
Ну і як на прощання, отримав повідомлення (байдуже від кого, каже, що це хтось інший з її профіля писав).
"Привіт хуй
Хоч оливку?"
Хех, мій аналіз тут не допоможе, але я б сказав, що це своєрідна вишенька на тортику, яким стала ця поїздка додому.