Про націоналізм
Націоналізм - річ романтична. Річ, яку ідеалізують, річ, в якій кохаються, явище, що допомагає реалізації. "Постав лайк, якщо любиш Україну", "Постав Шевченка на аватару", "Не питай, що зробила Україна для тебе, запитай у себе, що зробив ти", "В нас мета єдина - Біла Україна". Багато гасел, які так і лишаються гаслами. Потім люди виростають, одружуються, перестають робити саморобну бомбу, згадуй молодість і називають це "юнацьким максималізмом". У більшій мірі, звісно. Не всі.
Отож, я виділяю кілька етапів у своєму націоналізмі.
1. Дуже дитячий. Любительський націоналізм з УПА, без чіткої ідеології (в сенсі керування державою, якщо такі задумуються, то кажуть, що вони - націонал-демократи), не расисти, трохи русофоби, шароварщики. Тоді особливо виступають проти расизму - "ми побудуємо власний націоналізм із власними курвами і толерантністю". Якось так.
2. Коли людина починає задумуватися над ідеологією. Тоді можна перескочити на анархізм, ще щось і ще щось. Бони, радикали, хулігани. В цей період проходять певно 10% дитячих. В мене він був під гаслом "Слава перемозі" і я кидав зіги дзеркалу:3. Згадуються СС "Галичина", націонал-соціалізм (соціал-націоналізм?), фізвиховання, стрітейдж.
3. Коли людина задумуються, а нащо їй націоналізм.
Отут я хочу трохи розгорнутися. Якщо задумуватися, жодна річ поза тобою не варта життя, це нормально, це інстинкт самозбереження, все, що поза мною, - не таке важливе, як я. Нормальна егоїстична система цінностей будується так: Я-сім*я-родина-місто-область-нація-країна-раса-земля-галактика.
Чому часто ті, що найбільше розмахують прапором і кричать про націоналізм, замовкають, якщо діло стосується діла. Тому що націоналізм (і Україна) є для них чимось віддаленим і абстрактним, щось поза їх світом, задля якого треба жити. Жити для чогось і когось (а дивлячись на бидло з района, яке теж є українцями, мотивація спадає). Це альтруїстично у деякій мірі і егоїстично. Однак, якщо змінити дещо, ставлення до цього, все змінюється. Якщо сказати, не я маю працювати на Україну, а вона на мене (так, я повторюю слова Гітлера). Якщо не я належу Україні, а вона - мені. Україна - це наша народна власність. Ми не маємо пахати на неї, а маємо використовувати у своїх егоїстичних цілях (цілях жити краще). Це не гаманець, куди ми повинні кидати податки в надії, що доживемо до дня, коли він наповниться до меж і золотий дощик поллється на нас. Україна - це ідея, ідея об*єднання задля спільної праці і на користь усіх нас.
ПС, трохи може нефайно написав, однак потім скомпілюю ідею краще.