Я вчасно почала читати її -
якраз так, щоб лишилось назавжди
та, власне, "Біда навчить" та "Вишеньки-черешеньки" ніколи не рано :)), а "У пущі", "Адвокат Мартіан", "На полі крові" - ніколи не пізно.
Ніби й не минуло ста літ.
====================
[коментар о "В катакомбах" ]
«Власне, я давно вже думала, що теперішня форма християнства є логічним і фатальним наслідком його найпервіснішої форми. Я готова зробити Вам хіба одну уступку і то в такій неуступчивій формі: коли мій єпископ нетипічний для пересічного християнина-мирянина (Laie) перших віків, так зате він зовсім типічний для тодішнього єпископату. Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної єрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архієрейства. Я не приймаю теорії Толстого і багатьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хоробою сеї релігії. Ні! В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба», яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством. Прочитайте листи апостола Павла (в данім разі не важно, котрі з їх автентичні, а котрі ні), і Ви побачите, що збудувалось на сій антитезі і як хутко воно збудувалось.
Комунізм першого християнства - се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще «комунізмом» добродійного багача, що кидав «крихти від свого стола» комуні «псів, що сидять під столом пана свого». От і все.
«Анархізм» християнства теж невисокої проби, се просто неосвіченість і невихованість політично безправної маси, що може уявити собі тільки утопію: деспот і народ, і нікого більше межи ними; але такий «анархізм» ніколи не викине і не викидав деспота з своєї утопії, недарма ж і месію свого він назвав царем іудейським - епітет «пророк», бач, занизьким здався отим «анархістам». «Сина людського» вони забули просто.
Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його quasi-анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його «жон-мироносиць», до яких належить і моя Анціллодея, і те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощающей симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (не один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям), ну, і ще два-три елементи в сфері почуття, а не теорії. Тільки ж сі елементи ідеалізація вже використала до дна, і мені не інтересно було на них спинятися довго, та за се Ви, як бачу, не ремствуєте на мене. А до речі: от і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа - чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т. п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших, навіть, часів, як не «єдину отару з единим пастирем», і як міг відповісти на питання про підпасків? Я думаю, - тільки так, як відповів єпископ. Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків божих - зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложеному підмурівку духовної темниці…»
===============
[І особливо дотикає]
І особливо дотикає, душу сотає
А над усiм той дим, той легкий дим,
Що не гризе очей, притьмом не душить,
А тiльки небо ясне застилає,
I краде людям сонечко веселе,
П'є кров з лиця, i гасить людський погляд,
I барви всi рiвняє сивизною.
Нiхто його не чув, але завжди,
I день, i нiч, i кожную хвилину
Безгучно i таємно, та виразно
Вiн промовля: Я тут, я завжди тут.
Той дим проник менi у саме серце,
I стиснулось воно, i занiмiло,
I вже не говорило: чужина.
I вже не говорило: чужина.
У Вас і це було, tin-tin'о, але я врешті мусила і в себе то "покласти" :))
та, власне, "Біда навчить" та "Вишеньки-черешеньки" ніколи не рано :)), а "У пущі", "Адвокат Мартіан", "На полі крові" - ніколи не пізно.
Ніби й не минуло ста літ.
====================
- Малоросійство - це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція.
- Терпіть кайдани - то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, - гірший стид.
- Пекло страшніше горить в нашім краю.
- Меча важкого рукоять
Не важча від старої ліри. - Смуток - не робота.
- Не в ідеї сила, а в самій крові!
- Ту брехню, що справдиться, всі правдою зовуть.
- Крила знов на волі виростають у соколів приборканих.
- Хто визволяє сам, той буде вільний,
Хто визволить кого, в неволю візьме. - Тоненька смужка брехню від правди ділить у минулім, а в прийдешньому нема вже й смужки.
- Той тільки вільний від громадських пут,
Кого громада кине геть від себе. - Кубло гадюче! перед ворогами
під ноги стеляться, мов поздихали,
а перед братом сторчака стають
і раді закусати! Скорпіони!
[коментар о "В катакомбах" ]
«Власне, я давно вже думала, що теперішня форма християнства є логічним і фатальним наслідком його найпервіснішої форми. Я готова зробити Вам хіба одну уступку і то в такій неуступчивій формі: коли мій єпископ нетипічний для пересічного християнина-мирянина (Laie) перших віків, так зате він зовсім типічний для тодішнього єпископату. Відколи з’явився на світ єпископат і перші початки церковної єрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архієрейства. Я не приймаю теорії Толстого і багатьох інших, ніби теперішнє християнство є аберацією, хоробою сеї релігії. Ні! В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся дедалі в християнстві. Як хочете, але недарма в притчах і скрізь у Євангелії так часто вживається слово «раб» і антитеза «пана і раба», яко єдиної можливої форми відносин межи людиною і її божеством. Прочитайте листи апостола Павла (в данім разі не важно, котрі з їх автентичні, а котрі ні), і Ви побачите, що збудувалось на сій антитезі і як хутко воно збудувалось.
Комунізм першого християнства - се фікція, його ніколи не було, або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще «комунізмом» добродійного багача, що кидав «крихти від свого стола» комуні «псів, що сидять під столом пана свого». От і все.
«Анархізм» християнства теж невисокої проби, се просто неосвіченість і невихованість політично безправної маси, що може уявити собі тільки утопію: деспот і народ, і нікого більше межи ними; але такий «анархізм» ніколи не викине і не викидав деспота з своєї утопії, недарма ж і месію свого він назвав царем іудейським - епітет «пророк», бач, занизьким здався отим «анархістам». «Сина людського» вони забули просто.
Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його quasi-анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його «жон-мироносиць», до яких належить і моя Анціллодея, і те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощающей симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників (не один класичний філософ не простив би в такому становищі своїм друзям), ну, і ще два-три елементи в сфері почуття, а не теорії. Тільки ж сі елементи ідеалізація вже використала до дна, і мені не інтересно було на них спинятися довго, та за се Ви, як бачу, не ремствуєте на мене. А до речі: от і Ви уявляєте собі, що типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа - чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст? Він зовсім слушно думає, що поки будуть пани і раби (на землі чи на небі, все одно), доти будуть і посередники межи ними, дозорці, економи і т. п. Що ж ідеальнішого міг йому виставити пересічний християнин найперших, навіть, часів, як не «єдину отару з единим пастирем», і як міг відповісти на питання про підпасків? Я думаю, - тільки так, як відповів єпископ. Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків божих - зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложеному підмурівку духовної темниці…»
===============
[І особливо дотикає]
І особливо дотикає, душу сотає
А над усiм той дим, той легкий дим,
Що не гризе очей, притьмом не душить,
А тiльки небо ясне застилає,
I краде людям сонечко веселе,
П'є кров з лиця, i гасить людський погляд,
I барви всi рiвняє сивизною.
Нiхто його не чув, але завжди,
I день, i нiч, i кожную хвилину
Безгучно i таємно, та виразно
Вiн промовля: Я тут, я завжди тут.
Той дим проник менi у саме серце,
I стиснулось воно, i занiмiло,
I вже не говорило: чужина.
I вже не говорило: чужина.
У Вас і це було, tin-tin'о, але я врешті мусила і в себе то "покласти" :))