МОЯ АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА ПО СПРАВІ КОЦАБИ
До Апеляційного суду Івано-Франківської області
через Івано-Франківський міський суд
адвоката Монтян Тетяни Миколаївни,
02095, м. Київ, вул. Срібнокільська, б. 14-а, кв. 23,
тел. +38 050 676 36 83,
св-во № 793 від 22.09.1995 року
в інтересах засудженого
Коцаби Руслана Петровича, 1966 р.н.,
справа № 344/4742/15к,
провадження № 1-кп/344/1/16
А П Е Л Я Ц І Й Н А С К А Р Г А
на вирок Івано-Франківського міського суду від 12 травня 2016 року, яким Коцабу Руслана Петровича визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 114-1 КК України, та виправдано у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 111 КК України
Вирок оскаржується в частині засудження Коцаби Р.П. за ч. 1 ст. 114-1 КК України, оскільки є в цій частині незаконним, необґрунтованим, внутрішньо суперечливим та взагалі абсурдним.
Згідно позиції обвинувачення, підтриманої судом - нібито “злочинні дії” Руслана Коцаби, які нібито охоплюються диспозицією ч. 1 ст. 114-1 КК України, полягали в тому, що він в умовах мирного часу неодноразово публічно заявляв, що мобілізація є брутальним порушенням законності - саме тому, що в Україні діє правовий режим мирного часу, та закликав “всіх адекватних людей” відмовлятися від незаконної мобілізації.
Суд І інстанції погодився з висновком судово-лінгвістичної експертизи ІСТЕ СБ України №19/1 від 06.02.2015, згідно якого у тексті стенограми відеоролику «Інтернет-акція: «Я відмовляюся від мобілізації», Коцаба Р.П. закликає українців, як опосередковано через особистий приклад, так і безпосередньо - відмовлятися від мобілізації. В цьому висновку, зокрема, йдеться: “...Заклики до відмови від мобілізації об’єктивно є однією із форм підривної діяльності проти України на шкоду її обороноздатності у сучасних умовах. Заклики до відмови від мобілізації є однією із форм перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України в частині здійснення ними своєї головної функції - оборони держави (т. 3 а.с. 150-164).
Слід зазначити, що згідно пп. 2.3 чинної Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 р. № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26.12.2012 р. № 1950/5, експерту, зокрема, забороняється вирішувати питання, які виходять за межі спеціальних знань експерта, з’ясовувати питання права і надавати оцінку законності проведення процедур, регламентованих нормативно-правовими актами.
В даному випадку експерти однозначно вийшли за межі спеціальних знань експертів-лінгвістів - дослідників усного та писемного мовлення, оскільки визначати, чи є якісь висловлювання взагалі і конкретно деякі висловлювання Коцаби Р.П. “однією з форм перешкоджання” будь-чому, і зокрема - “законній діяльності ЗСУ” - є безумовною прерогативою суду, оскільки саме такі формулювання містяться в диспозиції інкримінованої Коцабі Р.П статті ККУ.
Не кажучи вже про те, що аж ніяк не експертам-лінгвістам слід визначати, що саме є “підривною діяльністю проти України”, оскільки з цього приводу громадяни України розкололися на два великі табори - згідно з ґрунтовними соціологічними дослідженнями з великою виборкою (ось одне з таких досліджень, наприклад - http://zn.ua/UKRAINE/mneniya-i-vzglyady-zhiteley-yugo-vostoka-ukrainy-aprel-2014-143598_.html), одні вважають ворогами України тих, хто проти нової проамериканської влади в Україні, проти так званої Революції Гідності та АТО, а інші - очільників та співучасників державного перевороту (він же - Революція Гідності), які перетворили Україну на колонію США та з корисливих спонукань розв’язали громадянську братовбивчу війну на Сході України (вона ж - АТО).
Тому слід констатувати, що або керівництво СБУ під час розслідування даної справи «попросило» (або навіть змусило) експертів Воробйову та Будко, або вони зі спонукань своєрідно усвідомленого патріотизму (чи ще з якихось спонукань) за своєю власною ініціативою втягнулися в політичні розборки та вирішили «підстрахувати» суд своїми аж ніяк не експертними, а політизованими висновками, які взагалі не мають жодного відношення до експертної діяльності в галузі лінгвістичного дослідження усного та писемного мовлення.
Таким чином, і експерти, і суд І інстанції продемонстрували свою відверту заполітизованість та заангажованість, неприпустимі під час проведення експертних дослідженні та відправлення правосуддя.
Коцаба Р.П. публічно стверджував, що, якби були підстави для мобілізації, то перше, що мав би зробити президент України та Верховна Рада - запровадити правовий режим воєнного стану, та заявляв, що в такому випадку він готовий воювати. Але оголошення мобілізації в мирний час, без оголошення правового режиму воєнного стану - є антиконституційним заходом, що грубо порушує права людини.
Більш того, абсолютно очевидним є те, що відмова президента Порошенка запровадити воєнний стан за умов явної агресії проти України з боку Росії, а саме анексії Криму - якраз і підпадає під ознаки державної зради, на відміну від висловлювань Руслана Коцаби.
Анексія Криму не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеціанської комісії. Початком тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, згідно з українським законодавством, вважається дата набрання чинності Резолюцією № 68/262 Сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 27 березня 2014 року про підтримку територіальної цілісності України.
Здавалося б, є всі підстави для оголошення воєнного стану, але... воєнний стан не оголошується! Значить, або влада України насправді не вважає Росію агресором, або навіть на думці насправді не має чинити цій агресії спротив!
Замість того, аби відвойовувати анексований Крим, оголошується так зване «АТО». При цьому ніяких претензій до, наприклад, лідера ДНР Захарченка, якого провладні ЗМІ називають не інакше як «ватажком терористів» - Генеральна Прокуратура України, як заявив її очільник Юрй Луценко - не має.
Саме таку картину подій побачив на Сході України Руслан Коцаба, і саме це він, як чесний та сумлінний журналіст, розповів своїм слухачам та читачам. Також він заявив, що на Сході України майже нема російських військових - і це його твердження відчайдушно, але невдало намагалося спростувати обвинувачення шляхом опитування величезної кількості свідків - замість надання офіційних даних, наприклад, авторитетних міжнародних організацій.
В оскаржуваному вироку суд І інстанції вдався до неприпустимих оціночних суджень, які є, по-перше, вкрай тенденційними та упередженими, а по-друге - абсолютно зайвими у такому процесуальному документі, як вирок у кримінальній справі.
Наприклад:
«...Безумовно, суд не стверджує, що Коцаба Р.П. під час поїздок в Луганську та Донецьку області бачив там російських військовослужбовців та використовуване ними новітнє російське озброєння проти українських військових. Однак у разі грунтовного збирання інформації для обєктивного та добросовісного висвітлення подій у зоні АТО відповідно до правил журналістської етики інформація про учасників подій та їх озброєння обвинуваченому мала бути відома.
Суд також звертає увагу на те, що інформація в репортажах Коцаби Р.П. подавалася вкрай однобоко та очевидно маніпулятивно на замовлення журналістів російських ЗМІ, що підтверджується наведеними вище доказами.»
З процитованих уривків вироку суду І інстанції видно, що суд, безумовно, таки вважає Коцабу Р.П. журналістом. Але тоді незрозуміло, яке має значення, чи було розірвано з ним договір «112-м каналом», і чи є він членом «Незалежної медіа-профспілки України».
Між тим, договір між Коцабою Р.П. та «112-м каналом» насправді розірвано не було, тому що він не отримував листа з повідомленням про його розірвання, і обвинувачення не змогло надати доказів того, що «112-м канал» дійсно направляв Коцабі Р.П. такого листа. Захист вважає, що керівицтво «112-м каналу» змушено було надати неправдиві відомості з цього приводу під загрозою позбутися ліцензії на мовлення. Те, що Коцаба Р.П. неодноразово зазначав в бесідах та інтерв’ю, що він шукає роботу, означає лише те, що він мав недостатньо робочого навантаження на «112-му каналі», а зовсім не про розірвання договору про стрінгерство.
Що ж стосується членства в «Незалежній медіа-профспілці України», то суд проявив неймовірну довірливість до листа цієї організації, повноваження очільника якої Юрія Луканова ставляться під сумнів його ж колегами, адже за Статутом НМПУ її Голова обирається строком на 2 роки; Луканов був обраний 10 грудня 2011 року, однак ані в переддень 10 грудня 2013 року, ані пізніше - жодної інформації про з'їзд НМПУ і переобрання її голови не було. Позбутися Луканова вдалося лише нещодавно - 04.06.2016 року, в зв’язку із традційними вже для української журналістики звинуваченнями у відсутності звіту про витрачання грантових коштів та їх присвоєнні.
А ось що Юрій Луканов писав про Коцабу Р.П.: «Візьму я і погоджуся з усіма критиками заяви медіа-профспілки з приводу затримання Руслана Коцаби. Він московський підспівувач? Згоден. Ще й який! Недарма ж його на московські телеканали тягали постійно. Туди просто так не потрапиш.
Він промосковський маніпулятор? Певна річ! Балачки про братовбивчу війну і неприсутність там російських військ - це просто таки з темників, які пишуть в Кремлі.
Він сучий син? Ну нехай буде, якщо ви так хочете. І тут погоджуся.
Його треба посадити? Та ясна річ - треба. Він стільки шкоди завдав Україні, що не тільки посадити, але і розстріляти можна. І я цього дуже хочу.» - http://nmpu.org.ua/2015/02/lukanov-krytykam-zayavy-po-kotsabi/
Тому дуже дивно, що суд І інстанції вирішив, що Юрій Луканов - людина безстороння та неупереджена, а інформація, надана ним, всерйоз може вважатися достовірною, хоча про всі зазначені обставини засуджений Коцаба Р.П. неодноразово повідомляв суду.
Лист підписала Оксана Винничук - виконавчий секретар НМПУ. Вона могла надсилати такі листи виключно із посиланням на рішення статутних органів НМПУ, бо її функції є суто технічними. Але ніяких посилань в листі не міститься. Ну і, звісно, нічого не заважало НМПУ отримувати та присвоювати внески, які сплачував Коцаба Р.П., і ці внески йому так і не було повернуто.
Але, повторюю - немає насправді ніякого значення для кваліфікації нібито «скоєного» Коцабою Р.П., чи вважають його Луканов, керівництво «112-го каналу», суд чи будь-хто ще «журналістом з посвідчнням та робочим місцем», а отже, малозрозуміло, навіщо суд взагалі заглиблювався в цю тему, одночасно розписавши у вироку, наскільки неймовірно популярним на Прикарпаті був засуджений на час розповсюдження своїх закликів щодо мобілізації.
Абсурдним є також те, що ані СБУ, ані інші державні органи України не вжили ніяких заходів для того, аби видалити відео із закликами Коцаби Р.П. з мережі «YouTube», і в підсумку його станом на час затримання засудженого подивилося біля 17 тисяч осіб, а станом на зараз - вже 436 тисяч осіб.
Захист, в свою чергу, неодноразово звертав увагу суду на те, що Коцаба Р.П. ніколи не заперечував наявність в так званій «зоні АТО» і російського озброєння, і деякої кількості російських військових, і негативного ставлення до його закликів проти мобілізації та тверджень про громадянську війну з боку учасників АТО та так званої «патріотичної» громадськості, готових у збоченій «любові» до своїх абстрактних уявлень про Україну повністю знищити все населення Сходу України.
А тому не було ніякого сенсу протягом більше ніж року вислуховувати кілька десятків свідків, які підтвердили те, що і так ніхто не заперечував, і єдиною метою всього цього абсурду з вислуховуванням свідків, які висловлювали виключно свої суб’єктивні думки та рефлексії - було протримати Коцабу Р.П. у в’язниці якомога довше, аби покарати за те, що він посмів зазіхнути на шалені заробітки на неоголошеній війні під лицемірною назвою «АТО» нинішнього керівництва України шляхом роз’яснення потенційним призовникам незаконності всіх хвиль мобілізації.
Саме з цією метю суд робив перерви безумної тривалості - від двох до п’яти тижнів між судовими засіданнями, і це при тому, що кожне засідання тривало від 40 хвилин до двох годин максимум. Саме з цією метою суд безкінечно обирав та продовжував Коцабі Р.П. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, посилаючись виключно на формальну підставу - ч. 5 ст. 176 КПК України, незважаючи на постійні посилання захисту на те, що дана норма протирічить міжнародним зобов’язанням України, нормам Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини, оскільки є неправомірним тримати людину за ґратами з мотивів виключно тяжкості інкримінованого їй злочину - тим більше, що суд у підсумку виправдав Коцабу Р.П. за ч. 1 ст. 111 КК України.
Є абсолютно незрозумілим, що саме суд мав на увазі під «вкрай однобоким та очевидно маніпулятивним» поданням інформації, та ще й «на замовлення журналістів російських ЗМІ». Навряд чи суд нездатен уявити, що Коцаба Р.П., як і мільйони інших українців, може абсолютно щиро розділяти об’єктивні думки та погляди, які висловлюються в тому числі і російськими журналістами, та без усілякого замовлення допомогати їх розповсюджувати. Адже навіть якщо особисто Путін стверджуватиме, що 2 + 2 = 4, це зовсім не означатиме, що ті, хто з цим погоджуваиметься, є його платними агентами.
Отже, суд І інстанції абсолютно відверто продемонстував свою заполітизованість та упередженість щодо засудженого Коцаби Р.П.
Суд визнав право Руслана Коцаби на публічне висловлювання своїх думок (за винятком тих, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу та пропагують воєнні дії чи злочини проти людства), гарантоване Конституцією України та зобов’язаннями України перед Радою Європи.
Звісно, у разі небезпеки для державного суверенітету чи загрози збройної агресії держава може обмежити певні права людини, зокрема право на вільне висловлення думок. Це робиться за спеціальною процедурою шляхом запровадження спеціального правового режиму - воєнного стану. Таким чином, щоби заборонити Руслану Коцабі висловлюватись з будь-якого приводу, і в тому числі - з приводу мобілізації, слід було б спочатку ввести такий правовий режим.
Отже, обмежити право Руслана Коцаби на публічне висловлювання своїх думок Україна може лише шляхом запровадження спеціального правового режиму - воєнного стану або надзвичайного стану - з одночасним повідомленням європейських інституцій, передусім Європейського суду з прав людини, про тимчасовий відступ від положень Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.
Саме таку позицію захисту сприйняв суд І інстанції, зазначивши, що сторона обвинувачення не надала будь-яких доказів існування законодавчого обмеження права на свободу слова щодо розголошення інформації про учасників бойових дій чи критики їх діяльності у зоні проведення АТО, у тому числі у іноземних засобах масової інформації, зокрема Російської Федерації.
На цій підставі суд І інстанції визнав Коцабу Р.П. невинуватим у державній зраді. Це, безумовно, логічно, адже звинувачення прокуратури на адресу Руслана Коцаби за його виступи на російському телебаченні, які, з точки зору обвинувачення, якимось чином нібито слугували доказом державної зради, є абсурдними перш за все з юридичної точки зору.
Адже Україна та Російська Федерація - це стратегічні партнери, між якими укладений та діє Договір про дружбу, співробітництво й партнерство, який Україна навіть на думці не має денонсувати.
Дипломатичні відносини між Україною та РФ підтримуються на максимально високому рівні - рівні Повноважних і Надзвичайних послів. Україна сумлінно платить Росії за газ та укладає різноманітні договори про постачання різних товарів. В Україні безперешкодно працюють десятки представників різноманітних російських ЗМІ, курсують поїзди сполученням «Київ-Москва» і не тільки; до недавнього часу були прямі авіарейси. Питання ж запровадження візового режиму чи хоча б зменшення рівня дипломатичного представництва навіть не розглядається.
Кричуща нелогічність вироку суду І інстанції полягає в тому, що одні і ті самі висловлювання суд визнав прийнятними та допустимими «в демократичному суспільстві», яким суд безпідставно та занадто претензійно вважає цілком тоталітарне сучасне українське суспільство - але одночасно примудрився визнати їх злочинними у вузькому аспекті нібито «перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України».
Абсурдність такого підходу суду І інстанції є більш ніж очевидною та свідчить виключно про бажання легітимізувати безпідставне утримання Коцаби Р.П. під вартою за надуманими звинуваченнями, всупереч міжнародним зобов’язанням України та практиці Європейського суду з прав людини.
Позиція Руслана Коцаби, неодноразово висловлена ним публічно, полягає в тому, що мобілізація може бути оголошена тільки в разі введення воєнного стану: згідно п.20 ч.1 ст. 106 Конституції України, Президент України «...приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України».
Тобто, мобілізація напряму пов’язана з введенням воєнного стану. І це логічно, оскільки мобілізація допускається лише в разі загрози нападу або іншої небезпеки державному суверенітету. Але якщо така загроза є, то перший обов’язок Президента - негайно запровадити відповідний правовий режим, що називається воєнним станом. Через це Указ Президента України від 14.01.2015 №15/2015 про оголошення часткової мобілізації без введення воєнного стану - це, насправді, підстава не для мобілізації, а для імпічменту.
Воєнний стан означає, що, по-перше, у державі запроваджуються механізми управління, необхідні для організації ефективного усунення загроз національній безпеці - наприклад, створюється єдиний центр керування військами на чолі з начальником Генерального Штабу, спрощується процедура закупівлі товарів і послуг для потреб збройних сил та інших військових формувань, може бути оголошена мобілізація, а на окремих територіях може бути введена військова адміністрація.
Саме воєнний стан означає можливість законного обмеження прав і свобод громадян та тимчасовий відступ від положень Конвенції з прав і основоположних свобод людини. Підкреслюю - не обмеження прав і свобод, а можливість такого обмеження у разі необхідності вжити термінові заходи, спрямовані на забезпечення національної безпеки; як було зазначено вище, ніяких доказів наявності таких обмежень суду надано не було.
Про можливе обмеження прав і свобод громадян Україна має повідомити Раду Європи, з цього моменту й до скасування воєнного стану Європейський суд не буде вважати Україну зобов'язаною виконувати положення Конвенції.
А на сьогодні, в умовах правового режиму мирного стану, Україна зобов'язана виконувати положення Конвенції в повному обсязі та захищати в тому числі права громадян України, які знаходяться зараз на території «так званих» ДНР та ЛНР.
Отже, висновок. Воєнний стан - це правовий режим, який дозволяє тимчасово обмежувати права та свободи громадян і передбачає запровадження комплексу адміністративно-управлінських заходів, необхідних для відвернення загрози й забезпечення національної безпеки.
Звісно, воєнний стан в Україні треба було вводити негайно при появі перших ознак загрози суверенітету та територіальній цілісності України - для цього цей правовий режим, власне, і призначений. Цього досі не зроблено, оскільки, сказавши «а», слід говорити «б» й всі інші букви абетки. Зокрема - офіційно називати агресора по імені, розривати дипломатичні стосунки, закривати кордони, тощо.
А особливий період, згідно ст. 1 Закону “Про оборону України - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію ... чи з моменту введення воєнного стану ... та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Що ж таке мобілізація? Статтею 1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” визначено, що мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу,
Отже, ніякого “особливого періоду” у відриві від правового режиму воєнного часу не може бути за визначенням, адже воєнний час є складовою частиною “особливого періоду”.
Абсолютно аналогічної правової позиції дотримується не лише засуджений Коцаба Р.П., а й величезна кількість інших осіб, і в тому числі - з вищою юридичною освітою та з серйозними юридичними кар’єрами.
Найбільш яскравим прихильником такої правової позиції є, зокрема, екс-суддя Конституційного Суду України, колишній Генеральний Прокурор України, який, наприклад, публічно заявив 26 травня 2016 року в ефірі програми “Вечірній прайм” на телеканалі “112”, що всі хвилі мобілізації в лави ЗСУ, які були проведені за час АТО, були незаконними, оскільки в Україні не було запроваджено військовий стан:
“Мобілізація прив’язана до оголошення воєнного стану, і я буду стверджувати де завгодно на конституційному рівні, що у нас були проведені незаконні мобілізації, неконституційні, тому що 20-й пункт [ст. 106 Конституції України] пов’язує два явища - а ми не оголошуємо воєнний стан і ми провели мобілізацію” - https://youtu.be/Yngg3RY1Nl4
Також Шишкін В.І. написав на своїй сторінці в Фейсбук: “Президент не виконав свій конституційний обов'язок -- не ввів воєнний стан за наявності військового вторгнення військ іншої держави на нашу територію, що одночасно дає підстави для проведення законної мобілізації (пункт 20 статті 106 Конституції).” - https://www.facebook.com/vi.shyshkin/posts/283653408640458
Як неважко здогадатись, ніяких звинувачень Віктору Шишкіну за висловлювання, аналогічні по суті з висловлюваннями Коцаби Р.П. - висунуто не було, так само, як і десяткам і сотням тисяч інших людей з аналогічною позицією.
Окремо потрібно зазначити (крім того, що п. 20 ст. 106 Конституції України регулює введення воєнного стану, що, в свою чергу дає законні підстави для проведення мобілізації), що ч. 2 ст. 157 Конституції України чітко визначає, що за умов воєнного стану вносити зміни до Конституції України не можна. Підкреслюю: за умов воєнного стану, а не після його оголошення. 02 червня 2016 року Верховною Радою України було ухвалено Проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо питань правосуддя).
Отже, суд І інстанції перевищив свої повноваження, визначивши наявність особливого періоду саме як складової частини воєнного стану, під час дії якого Коцаба Р.П. нібито перешкоджав законній діяльності ЗСУ, адже Президент України, Верховна Рада України, як вищі органи влади в Україні, жодним чином не оголошували воєнного стану та своїми діями щодня підтверджують, що в Україні немає не те що власне воєнного стану, а навіть умов воєнного стану. Таким чином, визначаючи наявність умов особливого періоду та пов’язаного з ним воєнного стану, суд І-ї інстанції поставив під сумнів конституційність дій Верховної Ради України та Президента України, чим перебрав на себе повноваження Конституційного суду України.
Але розглянемо окремо, чи можлива взагалі, хоча б гіпотетично - кваліфікація кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 114-1 як перешкоджання законній діяльності Збройних сил України, за заклик Коцаби Р.П. “до всіх адекватних людей” відмовлятися від мобілізації?
Для відповіді на дане питання слід співвіднести формальні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 114-1 КК України, та фактичні ознаки “діяльності” Коцаби Р.П. у вигляді розміщення в мережі інтернет відеоролика із закликом відмови від мобілізації та виступів в ЗМІ аналогічного змісту. Тобто, чи є заява особи про відмову нею від мобілізації та заклик “до всіх адекватних людей” також відмовлятися від мобілізації - “перешкоджанням законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань в особливий період”?
Стаття 114-1 КК України була внесена до КК України згідно з Законом № 1183-VII від 08.04.2014 року “Про внесення змін до Кримінального Кодексу України (щодо відповідальності за злочини проти основ національної безпеки України).
Проаналізуємо законодавство України у сфері оборони та безпеки України та визначимо на підставі цього аналізу коло суб’єктів, протидія яким є кримінально-караною за даною статтею.
Згідно Закону України “Про Збройні Сили України”, Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенитету, територіальної цілісності та недоторканності. ЗСУ забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй,... беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.
Частиною 1 ст. 12 Закону “Про оборону України” визначено, що участь в обороні держави разом із ЗСУ беруть в межах своїх повноважень інші військові формування, утворені відповідно до законів України, Державна служба транспорту, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, а також відповідні правоохоронні органи. До останніх належить Національна гвардія України, яка відповідно до ст. 1 Закону “Про Національну Гвардію України” є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи МВС України. Національна Гвардія бере участь у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони.
Згідно ч. 2 ст. 2 Закону України “Про Службу Безпеки України” до завдань СБУ також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
Згідно абз. 7 ч. 1 ст. 2 Закону “Про державну прикордонну службу України” відносить до завдань підрозділів державної прикордонної служби участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом, а також припинення діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), організованих груп та злочинних організацій, що порушили порядок перетинання державного кордону України.
Таким чином, об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст. 114-1 КК України, складає протидія законній діяльності таких військових формувань:
Збройних Сил України;
Державної спеціальної служби транспорту;
Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України;
Національної гвардії України;
Служби безпеки України;
Державної прикордонної служби України.
Отже, для визначення хоча б гіпотетичної наявності в інкримінованих Коцабі Р.П. діяннях об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 114-1 КК України, слід з’ясувати, чи є військовий комісаріат підрозділом якогось з вищеперерахованих військових формувань.
Відповідно до абз. 1 п. 1 Положення про військові комісаріати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 червня 2013 року № 389, військові комісаріати є місцевими органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації людських і транспортних ресурсів на відповідній території в особливий період.
Абз. 4 п. 3 цього ж Положення визначає, що безпосереднє керівництво військовими комісаріатами і контроль за їх діяльністю здійснюють відповідні оперативні командування, а загальне - командування Сухопутних військ Збройних сил, яке узгоджує основні питання діяльності військових комісаріатів з відповідними структурними підрозділами Генерального штабу та Міноборони. З цих норм випливає, що військовий комісаріат є місцевим органом управління у військовій сфері, що підпорядковується військовому командуванню.
Абз.1 п. 4 Положення вказує, що військові комісаріати виконують покладені на них завдання у взаємодії з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими держадміністраціями, органами прокуратури та органами внутрішніх справ, органами місцевого самоврядування, а також органами військового управління, з’єднаннями, військовими частинами Збройних Сил та інших військових формувань, органами управління, органами і підрозділами правоохоронних органів спеціального призначення, Держспецтрансслужби, Держспецзв’язку і громадськими об’єднаннями.
Таким чином, законодавець розводить та відмежовує поняття “підрозділ Збройних Сил України, інших військових формувань” та “орган військового управління” - як близькі, але далеко не тотожні поняття.
Отже, можна зробити однозначний висновок, що “діяльність” Коцаби Р.П. у вигляді розміщення в мережі інтернет відеоролика із закликом відмови від мобілізації “до всіх адекватних людей” та виступів в ЗМІ аналогічного змісту навіть гіпотетично НЕ Є І НЕ МОЖЕ БУТИ “перешкоджанням законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань в особливий період” - як мінімум тому, що військовий комісаріат не є військовим формуванням, а є органом військового управління.
Таким чином, всі звинувачення на адресу Коцаби Р.П. є абсурдними за визначенням та свідчать про встановлення в Україні злочинного, антидемократичного режиму, який не соромиться переслідувати та тримати в СІЗО лише за висловлення власної думки навіть людину, яку організацією “Міжнародна амністія” визнано політичним в’язнем сумління.
Наївно вважати, що після зміни влади в Україні винні в політичних переслідуваннях, і в тому числі - співробітники СБУ, прокуратури та судді - залишаться безкарними, а тому в інтересах суддів апеляційного суду - скасувати політизований, репресивий оскаржуваний вирок в частині засудження Коцаби Р.П.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст.ст. 392-393, 395-398, 400-402, 404-405, 407, 409-413 КПК України, -
П Р О Ш У:
Вирок Івано-Франківського міського суду від 12 травня 2016 року, яким Коцабу Руслана Петровича визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 114-1 КК України, та виправдано у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 111 КК України - змінити в частині засудження Коцаби Р.П. за ч. 1 ст. 114-1 КК України.
Коцабу Руслана Петровича виправдати повністю.
Підзахисний бажає особисто прийняти участь у судовому засіданні.
Належним чином оформлені документи, що підтверджують повноваження захисника Монтян Т.М. відповідно до вимог КПК України, вже наявні в матеріалах даної кримінальної справи.
“10 ” червня 2016 року Т.М. Монтян
через Івано-Франківський міський суд
адвоката Монтян Тетяни Миколаївни,
02095, м. Київ, вул. Срібнокільська, б. 14-а, кв. 23,
тел. +38 050 676 36 83,
св-во № 793 від 22.09.1995 року
в інтересах засудженого
Коцаби Руслана Петровича, 1966 р.н.,
справа № 344/4742/15к,
провадження № 1-кп/344/1/16
А П Е Л Я Ц І Й Н А С К А Р Г А
на вирок Івано-Франківського міського суду від 12 травня 2016 року, яким Коцабу Руслана Петровича визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 114-1 КК України, та виправдано у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 111 КК України
Вирок оскаржується в частині засудження Коцаби Р.П. за ч. 1 ст. 114-1 КК України, оскільки є в цій частині незаконним, необґрунтованим, внутрішньо суперечливим та взагалі абсурдним.
Згідно позиції обвинувачення, підтриманої судом - нібито “злочинні дії” Руслана Коцаби, які нібито охоплюються диспозицією ч. 1 ст. 114-1 КК України, полягали в тому, що він в умовах мирного часу неодноразово публічно заявляв, що мобілізація є брутальним порушенням законності - саме тому, що в Україні діє правовий режим мирного часу, та закликав “всіх адекватних людей” відмовлятися від незаконної мобілізації.
Суд І інстанції погодився з висновком судово-лінгвістичної експертизи ІСТЕ СБ України №19/1 від 06.02.2015, згідно якого у тексті стенограми відеоролику «Інтернет-акція: «Я відмовляюся від мобілізації», Коцаба Р.П. закликає українців, як опосередковано через особистий приклад, так і безпосередньо - відмовлятися від мобілізації. В цьому висновку, зокрема, йдеться: “...Заклики до відмови від мобілізації об’єктивно є однією із форм підривної діяльності проти України на шкоду її обороноздатності у сучасних умовах. Заклики до відмови від мобілізації є однією із форм перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України в частині здійснення ними своєї головної функції - оборони держави (т. 3 а.с. 150-164).
Слід зазначити, що згідно пп. 2.3 чинної Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 р. № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26.12.2012 р. № 1950/5, експерту, зокрема, забороняється вирішувати питання, які виходять за межі спеціальних знань експерта, з’ясовувати питання права і надавати оцінку законності проведення процедур, регламентованих нормативно-правовими актами.
В даному випадку експерти однозначно вийшли за межі спеціальних знань експертів-лінгвістів - дослідників усного та писемного мовлення, оскільки визначати, чи є якісь висловлювання взагалі і конкретно деякі висловлювання Коцаби Р.П. “однією з форм перешкоджання” будь-чому, і зокрема - “законній діяльності ЗСУ” - є безумовною прерогативою суду, оскільки саме такі формулювання містяться в диспозиції інкримінованої Коцабі Р.П статті ККУ.
Не кажучи вже про те, що аж ніяк не експертам-лінгвістам слід визначати, що саме є “підривною діяльністю проти України”, оскільки з цього приводу громадяни України розкололися на два великі табори - згідно з ґрунтовними соціологічними дослідженнями з великою виборкою (ось одне з таких досліджень, наприклад - http://zn.ua/UKRAINE/mneniya-i-vzglyady-zhiteley-yugo-vostoka-ukrainy-aprel-2014-143598_.html), одні вважають ворогами України тих, хто проти нової проамериканської влади в Україні, проти так званої Революції Гідності та АТО, а інші - очільників та співучасників державного перевороту (він же - Революція Гідності), які перетворили Україну на колонію США та з корисливих спонукань розв’язали громадянську братовбивчу війну на Сході України (вона ж - АТО).
Тому слід констатувати, що або керівництво СБУ під час розслідування даної справи «попросило» (або навіть змусило) експертів Воробйову та Будко, або вони зі спонукань своєрідно усвідомленого патріотизму (чи ще з якихось спонукань) за своєю власною ініціативою втягнулися в політичні розборки та вирішили «підстрахувати» суд своїми аж ніяк не експертними, а політизованими висновками, які взагалі не мають жодного відношення до експертної діяльності в галузі лінгвістичного дослідження усного та писемного мовлення.
Таким чином, і експерти, і суд І інстанції продемонстрували свою відверту заполітизованість та заангажованість, неприпустимі під час проведення експертних дослідженні та відправлення правосуддя.
Коцаба Р.П. публічно стверджував, що, якби були підстави для мобілізації, то перше, що мав би зробити президент України та Верховна Рада - запровадити правовий режим воєнного стану, та заявляв, що в такому випадку він готовий воювати. Але оголошення мобілізації в мирний час, без оголошення правового режиму воєнного стану - є антиконституційним заходом, що грубо порушує права людини.
Більш того, абсолютно очевидним є те, що відмова президента Порошенка запровадити воєнний стан за умов явної агресії проти України з боку Росії, а саме анексії Криму - якраз і підпадає під ознаки державної зради, на відміну від висловлювань Руслана Коцаби.
Анексія Криму не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеціанської комісії. Початком тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, згідно з українським законодавством, вважається дата набрання чинності Резолюцією № 68/262 Сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 27 березня 2014 року про підтримку територіальної цілісності України.
Здавалося б, є всі підстави для оголошення воєнного стану, але... воєнний стан не оголошується! Значить, або влада України насправді не вважає Росію агресором, або навіть на думці насправді не має чинити цій агресії спротив!
Замість того, аби відвойовувати анексований Крим, оголошується так зване «АТО». При цьому ніяких претензій до, наприклад, лідера ДНР Захарченка, якого провладні ЗМІ називають не інакше як «ватажком терористів» - Генеральна Прокуратура України, як заявив її очільник Юрй Луценко - не має.
Саме таку картину подій побачив на Сході України Руслан Коцаба, і саме це він, як чесний та сумлінний журналіст, розповів своїм слухачам та читачам. Також він заявив, що на Сході України майже нема російських військових - і це його твердження відчайдушно, але невдало намагалося спростувати обвинувачення шляхом опитування величезної кількості свідків - замість надання офіційних даних, наприклад, авторитетних міжнародних організацій.
В оскаржуваному вироку суд І інстанції вдався до неприпустимих оціночних суджень, які є, по-перше, вкрай тенденційними та упередженими, а по-друге - абсолютно зайвими у такому процесуальному документі, як вирок у кримінальній справі.
Наприклад:
«...Безумовно, суд не стверджує, що Коцаба Р.П. під час поїздок в Луганську та Донецьку області бачив там російських військовослужбовців та використовуване ними новітнє російське озброєння проти українських військових. Однак у разі грунтовного збирання інформації для обєктивного та добросовісного висвітлення подій у зоні АТО відповідно до правил журналістської етики інформація про учасників подій та їх озброєння обвинуваченому мала бути відома.
Суд також звертає увагу на те, що інформація в репортажах Коцаби Р.П. подавалася вкрай однобоко та очевидно маніпулятивно на замовлення журналістів російських ЗМІ, що підтверджується наведеними вище доказами.»
З процитованих уривків вироку суду І інстанції видно, що суд, безумовно, таки вважає Коцабу Р.П. журналістом. Але тоді незрозуміло, яке має значення, чи було розірвано з ним договір «112-м каналом», і чи є він членом «Незалежної медіа-профспілки України».
Між тим, договір між Коцабою Р.П. та «112-м каналом» насправді розірвано не було, тому що він не отримував листа з повідомленням про його розірвання, і обвинувачення не змогло надати доказів того, що «112-м канал» дійсно направляв Коцабі Р.П. такого листа. Захист вважає, що керівицтво «112-м каналу» змушено було надати неправдиві відомості з цього приводу під загрозою позбутися ліцензії на мовлення. Те, що Коцаба Р.П. неодноразово зазначав в бесідах та інтерв’ю, що він шукає роботу, означає лише те, що він мав недостатньо робочого навантаження на «112-му каналі», а зовсім не про розірвання договору про стрінгерство.
Що ж стосується членства в «Незалежній медіа-профспілці України», то суд проявив неймовірну довірливість до листа цієї організації, повноваження очільника якої Юрія Луканова ставляться під сумнів його ж колегами, адже за Статутом НМПУ її Голова обирається строком на 2 роки; Луканов був обраний 10 грудня 2011 року, однак ані в переддень 10 грудня 2013 року, ані пізніше - жодної інформації про з'їзд НМПУ і переобрання її голови не було. Позбутися Луканова вдалося лише нещодавно - 04.06.2016 року, в зв’язку із традційними вже для української журналістики звинуваченнями у відсутності звіту про витрачання грантових коштів та їх присвоєнні.
А ось що Юрій Луканов писав про Коцабу Р.П.: «Візьму я і погоджуся з усіма критиками заяви медіа-профспілки з приводу затримання Руслана Коцаби. Він московський підспівувач? Згоден. Ще й який! Недарма ж його на московські телеканали тягали постійно. Туди просто так не потрапиш.
Він промосковський маніпулятор? Певна річ! Балачки про братовбивчу війну і неприсутність там російських військ - це просто таки з темників, які пишуть в Кремлі.
Він сучий син? Ну нехай буде, якщо ви так хочете. І тут погоджуся.
Його треба посадити? Та ясна річ - треба. Він стільки шкоди завдав Україні, що не тільки посадити, але і розстріляти можна. І я цього дуже хочу.» - http://nmpu.org.ua/2015/02/lukanov-krytykam-zayavy-po-kotsabi/
Тому дуже дивно, що суд І інстанції вирішив, що Юрій Луканов - людина безстороння та неупереджена, а інформація, надана ним, всерйоз може вважатися достовірною, хоча про всі зазначені обставини засуджений Коцаба Р.П. неодноразово повідомляв суду.
Лист підписала Оксана Винничук - виконавчий секретар НМПУ. Вона могла надсилати такі листи виключно із посиланням на рішення статутних органів НМПУ, бо її функції є суто технічними. Але ніяких посилань в листі не міститься. Ну і, звісно, нічого не заважало НМПУ отримувати та присвоювати внески, які сплачував Коцаба Р.П., і ці внески йому так і не було повернуто.
Але, повторюю - немає насправді ніякого значення для кваліфікації нібито «скоєного» Коцабою Р.П., чи вважають його Луканов, керівництво «112-го каналу», суд чи будь-хто ще «журналістом з посвідчнням та робочим місцем», а отже, малозрозуміло, навіщо суд взагалі заглиблювався в цю тему, одночасно розписавши у вироку, наскільки неймовірно популярним на Прикарпаті був засуджений на час розповсюдження своїх закликів щодо мобілізації.
Абсурдним є також те, що ані СБУ, ані інші державні органи України не вжили ніяких заходів для того, аби видалити відео із закликами Коцаби Р.П. з мережі «YouTube», і в підсумку його станом на час затримання засудженого подивилося біля 17 тисяч осіб, а станом на зараз - вже 436 тисяч осіб.
Захист, в свою чергу, неодноразово звертав увагу суду на те, що Коцаба Р.П. ніколи не заперечував наявність в так званій «зоні АТО» і російського озброєння, і деякої кількості російських військових, і негативного ставлення до його закликів проти мобілізації та тверджень про громадянську війну з боку учасників АТО та так званої «патріотичної» громадськості, готових у збоченій «любові» до своїх абстрактних уявлень про Україну повністю знищити все населення Сходу України.
А тому не було ніякого сенсу протягом більше ніж року вислуховувати кілька десятків свідків, які підтвердили те, що і так ніхто не заперечував, і єдиною метою всього цього абсурду з вислуховуванням свідків, які висловлювали виключно свої суб’єктивні думки та рефлексії - було протримати Коцабу Р.П. у в’язниці якомога довше, аби покарати за те, що він посмів зазіхнути на шалені заробітки на неоголошеній війні під лицемірною назвою «АТО» нинішнього керівництва України шляхом роз’яснення потенційним призовникам незаконності всіх хвиль мобілізації.
Саме з цією метю суд робив перерви безумної тривалості - від двох до п’яти тижнів між судовими засіданнями, і це при тому, що кожне засідання тривало від 40 хвилин до двох годин максимум. Саме з цією метою суд безкінечно обирав та продовжував Коцабі Р.П. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, посилаючись виключно на формальну підставу - ч. 5 ст. 176 КПК України, незважаючи на постійні посилання захисту на те, що дана норма протирічить міжнародним зобов’язанням України, нормам Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини, оскільки є неправомірним тримати людину за ґратами з мотивів виключно тяжкості інкримінованого їй злочину - тим більше, що суд у підсумку виправдав Коцабу Р.П. за ч. 1 ст. 111 КК України.
Є абсолютно незрозумілим, що саме суд мав на увазі під «вкрай однобоким та очевидно маніпулятивним» поданням інформації, та ще й «на замовлення журналістів російських ЗМІ». Навряд чи суд нездатен уявити, що Коцаба Р.П., як і мільйони інших українців, може абсолютно щиро розділяти об’єктивні думки та погляди, які висловлюються в тому числі і російськими журналістами, та без усілякого замовлення допомогати їх розповсюджувати. Адже навіть якщо особисто Путін стверджуватиме, що 2 + 2 = 4, це зовсім не означатиме, що ті, хто з цим погоджуваиметься, є його платними агентами.
Отже, суд І інстанції абсолютно відверто продемонстував свою заполітизованість та упередженість щодо засудженого Коцаби Р.П.
Суд визнав право Руслана Коцаби на публічне висловлювання своїх думок (за винятком тих, що розпалюють міжнаціональну ворожнечу та пропагують воєнні дії чи злочини проти людства), гарантоване Конституцією України та зобов’язаннями України перед Радою Європи.
Звісно, у разі небезпеки для державного суверенітету чи загрози збройної агресії держава може обмежити певні права людини, зокрема право на вільне висловлення думок. Це робиться за спеціальною процедурою шляхом запровадження спеціального правового режиму - воєнного стану. Таким чином, щоби заборонити Руслану Коцабі висловлюватись з будь-якого приводу, і в тому числі - з приводу мобілізації, слід було б спочатку ввести такий правовий режим.
Отже, обмежити право Руслана Коцаби на публічне висловлювання своїх думок Україна може лише шляхом запровадження спеціального правового режиму - воєнного стану або надзвичайного стану - з одночасним повідомленням європейських інституцій, передусім Європейського суду з прав людини, про тимчасовий відступ від положень Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.
Саме таку позицію захисту сприйняв суд І інстанції, зазначивши, що сторона обвинувачення не надала будь-яких доказів існування законодавчого обмеження права на свободу слова щодо розголошення інформації про учасників бойових дій чи критики їх діяльності у зоні проведення АТО, у тому числі у іноземних засобах масової інформації, зокрема Російської Федерації.
На цій підставі суд І інстанції визнав Коцабу Р.П. невинуватим у державній зраді. Це, безумовно, логічно, адже звинувачення прокуратури на адресу Руслана Коцаби за його виступи на російському телебаченні, які, з точки зору обвинувачення, якимось чином нібито слугували доказом державної зради, є абсурдними перш за все з юридичної точки зору.
Адже Україна та Російська Федерація - це стратегічні партнери, між якими укладений та діє Договір про дружбу, співробітництво й партнерство, який Україна навіть на думці не має денонсувати.
Дипломатичні відносини між Україною та РФ підтримуються на максимально високому рівні - рівні Повноважних і Надзвичайних послів. Україна сумлінно платить Росії за газ та укладає різноманітні договори про постачання різних товарів. В Україні безперешкодно працюють десятки представників різноманітних російських ЗМІ, курсують поїзди сполученням «Київ-Москва» і не тільки; до недавнього часу були прямі авіарейси. Питання ж запровадження візового режиму чи хоча б зменшення рівня дипломатичного представництва навіть не розглядається.
Кричуща нелогічність вироку суду І інстанції полягає в тому, що одні і ті самі висловлювання суд визнав прийнятними та допустимими «в демократичному суспільстві», яким суд безпідставно та занадто претензійно вважає цілком тоталітарне сучасне українське суспільство - але одночасно примудрився визнати їх злочинними у вузькому аспекті нібито «перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України».
Абсурдність такого підходу суду І інстанції є більш ніж очевидною та свідчить виключно про бажання легітимізувати безпідставне утримання Коцаби Р.П. під вартою за надуманими звинуваченнями, всупереч міжнародним зобов’язанням України та практиці Європейського суду з прав людини.
Позиція Руслана Коцаби, неодноразово висловлена ним публічно, полягає в тому, що мобілізація може бути оголошена тільки в разі введення воєнного стану: згідно п.20 ч.1 ст. 106 Конституції України, Президент України «...приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України».
Тобто, мобілізація напряму пов’язана з введенням воєнного стану. І це логічно, оскільки мобілізація допускається лише в разі загрози нападу або іншої небезпеки державному суверенітету. Але якщо така загроза є, то перший обов’язок Президента - негайно запровадити відповідний правовий режим, що називається воєнним станом. Через це Указ Президента України від 14.01.2015 №15/2015 про оголошення часткової мобілізації без введення воєнного стану - це, насправді, підстава не для мобілізації, а для імпічменту.
Воєнний стан означає, що, по-перше, у державі запроваджуються механізми управління, необхідні для організації ефективного усунення загроз національній безпеці - наприклад, створюється єдиний центр керування військами на чолі з начальником Генерального Штабу, спрощується процедура закупівлі товарів і послуг для потреб збройних сил та інших військових формувань, може бути оголошена мобілізація, а на окремих територіях може бути введена військова адміністрація.
Саме воєнний стан означає можливість законного обмеження прав і свобод громадян та тимчасовий відступ від положень Конвенції з прав і основоположних свобод людини. Підкреслюю - не обмеження прав і свобод, а можливість такого обмеження у разі необхідності вжити термінові заходи, спрямовані на забезпечення національної безпеки; як було зазначено вище, ніяких доказів наявності таких обмежень суду надано не було.
Про можливе обмеження прав і свобод громадян Україна має повідомити Раду Європи, з цього моменту й до скасування воєнного стану Європейський суд не буде вважати Україну зобов'язаною виконувати положення Конвенції.
А на сьогодні, в умовах правового режиму мирного стану, Україна зобов'язана виконувати положення Конвенції в повному обсязі та захищати в тому числі права громадян України, які знаходяться зараз на території «так званих» ДНР та ЛНР.
Отже, висновок. Воєнний стан - це правовий режим, який дозволяє тимчасово обмежувати права та свободи громадян і передбачає запровадження комплексу адміністративно-управлінських заходів, необхідних для відвернення загрози й забезпечення національної безпеки.
Звісно, воєнний стан в Україні треба було вводити негайно при появі перших ознак загрози суверенітету та територіальній цілісності України - для цього цей правовий режим, власне, і призначений. Цього досі не зроблено, оскільки, сказавши «а», слід говорити «б» й всі інші букви абетки. Зокрема - офіційно називати агресора по імені, розривати дипломатичні стосунки, закривати кордони, тощо.
А особливий період, згідно ст. 1 Закону “Про оборону України - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію ... чи з моменту введення воєнного стану ... та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Що ж таке мобілізація? Статтею 1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” визначено, що мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу,
Отже, ніякого “особливого періоду” у відриві від правового режиму воєнного часу не може бути за визначенням, адже воєнний час є складовою частиною “особливого періоду”.
Абсолютно аналогічної правової позиції дотримується не лише засуджений Коцаба Р.П., а й величезна кількість інших осіб, і в тому числі - з вищою юридичною освітою та з серйозними юридичними кар’єрами.
Найбільш яскравим прихильником такої правової позиції є, зокрема, екс-суддя Конституційного Суду України, колишній Генеральний Прокурор України, який, наприклад, публічно заявив 26 травня 2016 року в ефірі програми “Вечірній прайм” на телеканалі “112”, що всі хвилі мобілізації в лави ЗСУ, які були проведені за час АТО, були незаконними, оскільки в Україні не було запроваджено військовий стан:
“Мобілізація прив’язана до оголошення воєнного стану, і я буду стверджувати де завгодно на конституційному рівні, що у нас були проведені незаконні мобілізації, неконституційні, тому що 20-й пункт [ст. 106 Конституції України] пов’язує два явища - а ми не оголошуємо воєнний стан і ми провели мобілізацію” - https://youtu.be/Yngg3RY1Nl4
Також Шишкін В.І. написав на своїй сторінці в Фейсбук: “Президент не виконав свій конституційний обов'язок -- не ввів воєнний стан за наявності військового вторгнення військ іншої держави на нашу територію, що одночасно дає підстави для проведення законної мобілізації (пункт 20 статті 106 Конституції).” - https://www.facebook.com/vi.shyshkin/posts/283653408640458
Як неважко здогадатись, ніяких звинувачень Віктору Шишкіну за висловлювання, аналогічні по суті з висловлюваннями Коцаби Р.П. - висунуто не було, так само, як і десяткам і сотням тисяч інших людей з аналогічною позицією.
Окремо потрібно зазначити (крім того, що п. 20 ст. 106 Конституції України регулює введення воєнного стану, що, в свою чергу дає законні підстави для проведення мобілізації), що ч. 2 ст. 157 Конституції України чітко визначає, що за умов воєнного стану вносити зміни до Конституції України не можна. Підкреслюю: за умов воєнного стану, а не після його оголошення. 02 червня 2016 року Верховною Радою України було ухвалено Проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо питань правосуддя).
Отже, суд І інстанції перевищив свої повноваження, визначивши наявність особливого періоду саме як складової частини воєнного стану, під час дії якого Коцаба Р.П. нібито перешкоджав законній діяльності ЗСУ, адже Президент України, Верховна Рада України, як вищі органи влади в Україні, жодним чином не оголошували воєнного стану та своїми діями щодня підтверджують, що в Україні немає не те що власне воєнного стану, а навіть умов воєнного стану. Таким чином, визначаючи наявність умов особливого періоду та пов’язаного з ним воєнного стану, суд І-ї інстанції поставив під сумнів конституційність дій Верховної Ради України та Президента України, чим перебрав на себе повноваження Конституційного суду України.
Але розглянемо окремо, чи можлива взагалі, хоча б гіпотетично - кваліфікація кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 114-1 як перешкоджання законній діяльності Збройних сил України, за заклик Коцаби Р.П. “до всіх адекватних людей” відмовлятися від мобілізації?
Для відповіді на дане питання слід співвіднести формальні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 114-1 КК України, та фактичні ознаки “діяльності” Коцаби Р.П. у вигляді розміщення в мережі інтернет відеоролика із закликом відмови від мобілізації та виступів в ЗМІ аналогічного змісту. Тобто, чи є заява особи про відмову нею від мобілізації та заклик “до всіх адекватних людей” також відмовлятися від мобілізації - “перешкоджанням законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань в особливий період”?
Стаття 114-1 КК України була внесена до КК України згідно з Законом № 1183-VII від 08.04.2014 року “Про внесення змін до Кримінального Кодексу України (щодо відповідальності за злочини проти основ національної безпеки України).
Проаналізуємо законодавство України у сфері оборони та безпеки України та визначимо на підставі цього аналізу коло суб’єктів, протидія яким є кримінально-караною за даною статтею.
Згідно Закону України “Про Збройні Сили України”, Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенитету, територіальної цілісності та недоторканності. ЗСУ забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй,... беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.
Частиною 1 ст. 12 Закону “Про оборону України” визначено, що участь в обороні держави разом із ЗСУ беруть в межах своїх повноважень інші військові формування, утворені відповідно до законів України, Державна служба транспорту, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України, а також відповідні правоохоронні органи. До останніх належить Національна гвардія України, яка відповідно до ст. 1 Закону “Про Національну Гвардію України” є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи МВС України. Національна Гвардія бере участь у взаємодії зі Збройними Силами України у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань територіальної оборони.
Згідно ч. 2 ст. 2 Закону України “Про Службу Безпеки України” до завдань СБУ також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
Згідно абз. 7 ч. 1 ст. 2 Закону “Про державну прикордонну службу України” відносить до завдань підрозділів державної прикордонної служби участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом, а також припинення діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), організованих груп та злочинних організацій, що порушили порядок перетинання державного кордону України.
Таким чином, об’єктивну сторону складу злочину, передбаченого ст. 114-1 КК України, складає протидія законній діяльності таких військових формувань:
Збройних Сил України;
Державної спеціальної служби транспорту;
Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України;
Національної гвардії України;
Служби безпеки України;
Державної прикордонної служби України.
Отже, для визначення хоча б гіпотетичної наявності в інкримінованих Коцабі Р.П. діяннях об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 114-1 КК України, слід з’ясувати, чи є військовий комісаріат підрозділом якогось з вищеперерахованих військових формувань.
Відповідно до абз. 1 п. 1 Положення про військові комісаріати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 червня 2013 року № 389, військові комісаріати є місцевими органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації людських і транспортних ресурсів на відповідній території в особливий період.
Абз. 4 п. 3 цього ж Положення визначає, що безпосереднє керівництво військовими комісаріатами і контроль за їх діяльністю здійснюють відповідні оперативні командування, а загальне - командування Сухопутних військ Збройних сил, яке узгоджує основні питання діяльності військових комісаріатів з відповідними структурними підрозділами Генерального штабу та Міноборони. З цих норм випливає, що військовий комісаріат є місцевим органом управління у військовій сфері, що підпорядковується військовому командуванню.
Абз.1 п. 4 Положення вказує, що військові комісаріати виконують покладені на них завдання у взаємодії з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими держадміністраціями, органами прокуратури та органами внутрішніх справ, органами місцевого самоврядування, а також органами військового управління, з’єднаннями, військовими частинами Збройних Сил та інших військових формувань, органами управління, органами і підрозділами правоохоронних органів спеціального призначення, Держспецтрансслужби, Держспецзв’язку і громадськими об’єднаннями.
Таким чином, законодавець розводить та відмежовує поняття “підрозділ Збройних Сил України, інших військових формувань” та “орган військового управління” - як близькі, але далеко не тотожні поняття.
Отже, можна зробити однозначний висновок, що “діяльність” Коцаби Р.П. у вигляді розміщення в мережі інтернет відеоролика із закликом відмови від мобілізації “до всіх адекватних людей” та виступів в ЗМІ аналогічного змісту навіть гіпотетично НЕ Є І НЕ МОЖЕ БУТИ “перешкоджанням законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань в особливий період” - як мінімум тому, що військовий комісаріат не є військовим формуванням, а є органом військового управління.
Таким чином, всі звинувачення на адресу Коцаби Р.П. є абсурдними за визначенням та свідчать про встановлення в Україні злочинного, антидемократичного режиму, який не соромиться переслідувати та тримати в СІЗО лише за висловлення власної думки навіть людину, яку організацією “Міжнародна амністія” визнано політичним в’язнем сумління.
Наївно вважати, що після зміни влади в Україні винні в політичних переслідуваннях, і в тому числі - співробітники СБУ, прокуратури та судді - залишаться безкарними, а тому в інтересах суддів апеляційного суду - скасувати політизований, репресивий оскаржуваний вирок в частині засудження Коцаби Р.П.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст.ст. 392-393, 395-398, 400-402, 404-405, 407, 409-413 КПК України, -
П Р О Ш У:
Вирок Івано-Франківського міського суду від 12 травня 2016 року, яким Коцабу Руслана Петровича визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 114-1 КК України, та виправдано у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 111 КК України - змінити в частині засудження Коцаби Р.П. за ч. 1 ст. 114-1 КК України.
Коцабу Руслана Петровича виправдати повністю.
Підзахисний бажає особисто прийняти участь у судовому засіданні.
Належним чином оформлені документи, що підтверджують повноваження захисника Монтян Т.М. відповідно до вимог КПК України, вже наявні в матеріалах даної кримінальної справи.
“10 ” червня 2016 року Т.М. Монтян