Цей вірш Саша написала два роки тому
Мабуть, це було все ж найсумніше моє Різдво.
Світло знов відрубали. Ялинка була маленька -
Подарунки під неї б не влізли, якби й були.
Замість них були сльози. Непрохані і раптові,
Коли, знаєш, вже думаєш, що розучився ридати,
А тоді бачиш три некрологи, і лиця знайомі,
потім зведення ще після обстрілу у Херсоні.
У Свят-вечір всередині стало мені темніше,
ніж в кімнаті, де світло за розкладом мало б бути,
але було до біса (до головного біса)
ідеальної, щільної, терпкої темноти.
Та у темряві, в принципі, навіть буває легше
тихо, пошепки поговорити, нарешті, з Богом -
Так, принаймні, ти можеш надіятися, що він
не побачить твоїх недоречних на святі сліз.
Свято не задалось, промовляю, пробач, Іісусе.
Типу, ти іменинник, а я тобі друг не дуже,
ані торту тобі, ані настрою, анічого.
І найгірше, що навіть немає віри в хороше,
Небезпечно близьке до отого “немає віри”.
Та якщо вже ти тут, розкажи мені може, друже,
в чому вся ця ідея, і нащо всі ці приколи,
Ці вертепи, дванадцята страва, пости, колядки,
У язичників сперта ялинка та мандарини?
І він каже: все просто, реально. Все дуже просто.
Можна навіть вмістити в єдиний рядок короткий.
“Просто ті, кого любимо, вартують нашої смерті”.
Власне, в цьому і є вся ідея і Символ Віри.
Від війни до війни, від Різдва і до Воскресіння.
Коли любиш, готовий померти за те, що любиш.
За того, кого любиш. Під Бахмутом, на Голгофі,
Неважливо. Я бачу, ти плачеш, але даремно.
Там електрик у свято працює, і буде світло.
Скоро вже буде світло.
Повір мені - буде світло.
Я там був і все бачив.
Повір мені, буде світло.
У кінці буде світло. Велике. На ціле небо.
І, до речі, тримай мандаринку, я взяв для тебе.