Рома Гурик. Зроблено в Україні. Юнак з очима, які дуже хотіли жити.
Я не знаю, що можна додати до цього.
Оригинал взят у annyutka в Рома Гурик. Зроблено в Україні. Юнак з очима, які дуже хотіли жити.
Місяць тому прочитала пост Шури Рязанцевої -https://www.facebook.com/shura.ryazanceva/posts/826110007406254
І до сих пір не можу заспокоїтись.
Зараз буде дуже багато слів, емоцій, сліз і моїх власних переживань.
Можливо, комусь вони не цікаві. А мені вони потрібні. Я хочу знати про героя, який загинув заради кращої країни і кращих нас - все, що зможу дізнатися... Якщо вам теж потрібно це знати - я хочу поділитися з вами всім, чим зможу. І давайте запам"ятаємо ім"я нашого героя, 19-річного хлопця Романа Гурика з Івано-Франківська, який пройшов весь Майдан, і загинув 20 лютого на вулиці Інститутській від постріла снайпера в скроню, коли він в перших рядах, абсолютно безбройний, з дерев"яним щитом в руці захищав право на краще майбутнє своєї країни... 02.10.1994 - 20.02.2014
Друзі називали його Йожик.
19 лютого Рома мав повернутися додому. Вони з мамою домовилися, що він приїде додому, помиється, поїсть, поспить і повернеться на Майдан. 19 лютого було закрите метро, паралізований рух транспорту в центрі, і Рома не поїхав ні на поїзд, ні на автобус, хоча обіцяв мамі спробувати поїхати додому...
Але, видно така в нього доля була - стати Героєм.
Спочатку врятував Шуру і став для неї Героєм, а потім загинув на Інститутській і став Героєм для всієї України...
Я про Романа Гурика багато читала, бачила його сторінку в контакті. Рома - дуже своєрідний хлопець. Дуже нестандартні в нього малюнки і фотографії в профайлі.
Останній його статус - "зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть."
Багато хто з моїх друзів питає - чому саме Роман? Чому саме він так бередить мою душу? Не знаю. Можливо тому, що його мама старше за мене всього на рік, і це міг би бути мій син. Можливо тому, що як сказала його мама - в ньому життя було на десятьох таких як він. І саме він, людина-життя мав покласти саме дороге, що в нього було за нас з вами. Рома - хлопець не з сірої маси. Хоча, на Майдані і не було хлопців і дівчат з сірої маси. Сіра маса сиділа вдома біля телевізорів, і або просто боялася вийти на Майдан, або брюзжала, що Київ розносять і забруднюють... А люди, які стояли в перших рядах, які гинули 18-20 лютого, це були люди, які так хотіли жити, але в той самий час казали - якщо не ми, то хто тоді?
Мама Роми Гурика каже - "Я не розумію, звідки в Роми було стільки сили, щоб дивитися на це все і далі йти вперед..." А це і є безстрашність. Розуміти, що тебе чекає попереду, але не зупинятися і рухатися вперед. А маленька сестричка Роми Гурика сказала - "ніхто не знає, про що людина думає"...
Роман зі своєю дівчиною Олею оворили про сенс життя, майбутнє держави. Роман мріяв зробити вічний двигун. Його енергія заміняла б усі комунікації, за які люди платять гроші. Мав розписано, як це все зробити. Хотів поміняти систему опалення, щоб можна було обійтися без російського газу. Мріяв, аби в державу ніхто не ліз. Щоб ми були, як маленька Швейцарія, куди можна все завозити і нічого не вивозити.
Багато хто знає Романа саме по цій фотографії:
А для мене він такий - молодий, горящий, живий...
Мама Ірина каже, що Ромка страшно любив цукерки. "Не поїсти, не поговорити, а тільки дай цукорки з"їсти". Коли Рома загинув в його рюкзаку знайшли обгортки від цукерок.... Герой Небесної сотні навіть в страшні години не міг відмовитися від своїх улюблених цукорок...
Батько Романа Гурика Ігор хотів, щоб усі почули, за що полягла їх дитина - "Він поїхав до Києва, щоб зробити нашу Україну світлою, щоб в Україні панувало добро, не було зла, щоб люди одне одного поважали і щоб ніколи не йшли одне на одного зі зброєю. Тільки заради цього він поїхав до Києва і там зложив свою голову за нас з вами, за нашу вільну Україну."
Рома десятий-одиннадцятий клас закінчував екстерном. Йому подобалась біологія, але так склалось, що вступив на філософський факультет, спеціальність «психологія» в Прикарпатському університеті. Згодом поїхав у Польщу до Щеціна вступати в морську академію - його вабили з дитинства море і кораблі. Там, при академії, знайшов курси польської мови. Їх успішно закінчив і в лютому цього року вже мав їхати туди на навчання. Однак у грудні торік Польща ухвалила закон про відповідну оплату за навчання в морській академії, яка була занадто високою для сім"ї, і тому він був змушений повернутися на другий курс в Прикарпатський університет. Рома не тільки вчився, а і працював у кав’ярнях, барах. Біля нього завжди збиралося молоде товариство його друзів і приятелів.
А 17 грудня Рома написав: "Слава Україні!
Я вже вдруге на Євромайдані в Києві, і чесно кажучи такого не чекав.
Майдан перетворився на велике шоу і спосіб заробітку грошей. Люди приходять не заразди ідеї. а заради нових фотографій та безплатних харчів. Опозиція не розуміє, що їм потрібно робити.
Вони закликають до безглуздих дій.
Все, що на даний момент відбувається в Києві - це вистава.
Мені соромно. Соромно за те, що наш народ знову здався.
P.S. Зверніть увагі на останні події у ВР та їхню відповідь на події 30 листопада. Знову відповідальність обходить стороною тих, хто винен.
Майдан - це цирк, опозиція - клоуни а ВР - це режисери-постановники."
Ви розумієте, да? Хлопець дуже розчарувався в перебігу Майдану, але не скорився, не зупинився, а продовжував боротися за краще майбутнє.
Як сказали його друзі - він хотів кращого життя для своїх менших сестер - 7-річної Христини і 5-ї річної Йордани.
А ще Рома жартував, що коли в нього народяться діти, він їм зробить татуювання - "Зроблене в Україні". Він пишався і любив свою Україну.
Мама Роми каже, що не хотіла пускати на Майдан. Сварилася. Він запитав її: "Ви з татом на помаранчеву революцію їздили? То чого мене стримуєш?" Рома Гурик жив у центрі Івано-Франківська на вул. Мазепи. В невеликій 2-кімнатній квартирі на останньому четвертому поверсі хрущовки він жив з батьками, 2 сестричками і дідусем і бабусею.
Розказує мама: "Роман зі мною завжди радився. Татуїровку для нього разом вибирали. Хотів щось в національному стилі, в чорно-червоних кольорах. Набили йому вишиванку. Був пофарбований в різні кольори - зелений, жовтий, синій, білий. Стрижений коротко, з довгим волоссям, вибритий. Раз каже: мамо, хочу помалюватися назелено. Добре, думаю, поки зробить, то я морально підготуюся. Будить мене в 3 години ночі: "Глянь, як мені? Я дуже зелений?". Протираю очі, а він як трава. Навіть на студентському квитку зелений. Але йому так прикольно було.
- Просив, аби влаштувала його в психлікарню санітаром. Хотів побачити, як хворі мислять, знати, звідки береться думка,
- Дідові брати 19-річними погинули. Були в УПА. Роман мав їхній дух. У батьківському селі є бункер викопаний. Син якось глянув на нього і сказав: "Хлопці йшли в бій без нічого, з однією піснею і вірою. І їх клали". Тепер так і Романа поклали. Він у нашій родині - шостий, хто голову положив за Україну."
Згадує його подруга Оля:
"Згадалася мені наша розмова десь на курсі другому, перед тим як він поїхав в Щецин подавати документи на морфлот. Ми сиділи у фойє університету і він спитав, чи прирівнюю я себе до людей з неординарним мисленням... Я відповіла, що по різному буває. І тут він запропонував задачку - є чотири предмети: баняк, тарілка, шафа і вилка, вибери один предмет, який сюди не підходить і поясни чому так. Я довго не думаючи сказала що це шафа, бо всі інші предмети кухонні і призначені для їжі. А він мені сказав: а я вибрав вилку, бо у шафу, тарілку і баняк можна щось поставити, вони місткі, а вилка - ні... Це якось для мене і характеризує Романа, тим що він у більшості випадків і думав не як всі, і виглядати любив так само. Чого варте тільки його перефарбовування волосся в білий, потім зелений і синій кольори..."
Рома і його сестрички - Йордана і Христина.
Лікар швидкої допомоги розповідає про той день: "Моя смена 20.02.2014 началась с этого вызова. Обьявили о боевых действиях на Майдане и срочную мобилизацию туда КСП. Подлетели колонной в 4 машины на Майдан по ул. Михайловской. Выстрелы и черный дым. К каретам бежали работники КК и помогающие митингующие. В каждую машину скорой молниеносно "вгрузили" окровавленых пострадавших. На обьяснения небыло времени. Секундный осмотр. Дыхание. Пульс. Зрачок. Давление. Капельница. Воздуховод. Сирена. Погнали! Минута, как час. Влетели на пропускник БСМП. Там готовая команда приемника перехватывает пациента. На все про все секунда. Несколько дежурных вопросов. Сквозь толпу волонтеров, родственников, медперсонала и врачей забегаем в Противошоковую Палату, где яблоку негде упасть: несколько каталок с раздетыми, зажгутованными и кровавыми пациентами, врачи приемника. Пациента приняли. Фух, сдали. Живой.
И снова на Майдан.......
Это было в 10:40 утра.
По документу в его рюкзаке определили, что зовут его Гурик Роман. На внешность лет 25. Татуировки на теле. Рюкзачок с кедами и обертками от конфет. А на голове 10 на 7 см дыра с осколками черепа, опалеными волосами и кожей вокруг, ткань мозга. Диагноз: огнестрельное ранение в голову, открытая проникающая черепно-мозговая травма.
Пока я удерживала его руку, чтоб поставить капельницу, он безсознательно, рефлекторно, инстинктивно (т.к. он в коме вследствие тяжелой травмы) сжал мои пальцы в своей ладони. Я никогда не забуду этой, своего рода попытки удержаться за жизнь. Никогда не забуду этого последнего рукопожатия.
Красный Крест и митингующие, которые задвигали Рому на носилках в нашу КСП напутственно кричали ему "Держись, пацан! Героям Слава!!!".
В 17:00 на пути в центр диспетчер сообщила о досуточной смерти. Парень умер.
Наше правительство не стоит этих ребят, наших ГЕРОЕВ. Героям слава! Роме слава! Посмертно."
«Юнак з очима, які дуже хотіли жити» - такі слова сказав хірург, котрому принесли закривавленого хлопця з великою раною та сильною кровотечею. Він розповів, що це був хлопчина з очима, в яких було шалене бажання жити. А він, як лікар, не міг нічого для цього зробити, бо рана була смертельна.
Герой Небесної сотні Роман Гурик залишив після себе не тільки славу воїна, а й ідеологічні твори. Рома описував своє бачення майбутнього розвитку України. Тезово фіксував ідеї відносно освіти, культури та інших базових галузей.
Сьогодні небайдужих людей просять посприяти з друком творів Романа Гурика, які знаходяться у його батька Ігоря. Записи доволі прості, а подекуди - й наївні, але - дуже щирі. Не кожен підліток обтяжує себе такими думками, як і не переймається філософськими роздумами. Роман умів ставити непрості завдання своїм співрозмовникам, спостерігати за ходом їх мислення, ставити нові і нові запитання, які заводили у глухий кут. Старався довести людям, що все - відносне, і кожне твердження варто піддавати сумніву.
Я дуже сподіваюся, що Ромини твори побачать світ і він оживе для нас зі сторінок своїх думок...
Багато разів передивлялася відео з Інститутської. Ридала і не могла осягнути всієї величі цих людей...
Роман в білій касці в самому першому ряду. Його вбивають на 16-45 44-хвилинного відео. На мою думку - вбивають ззаду, тому что спереду його прикриває бетонна стіна. Постріл був або з даху України, або з даху Жовтневого палацу.
Витаскують його з поля бою через 11 хвилин після пострілу. Можливо, якби не ці 11 хвилин, в Роми був би хоч якийсь шанс вижити, хоча лікарі кажуть, що рана була смертельна...
Останні прижиттєве фото Роми. Він вже був на передовій. Перепочивав на цьому парапеті. Знаючи, що його чекає, Рома вернувся в перший ряд, прикриваючи щитом пораненого, якого виносили...
Це не просто героїзм, це безстрашність і велич.
Не можу передати словами своє захоплення мужністю цього хлопчика... Схиляю перед ним голову і дякую-дякую-дякую...
Рома - в білій касці.
Його тато каже - «Ми їздили разом на Майдан у Києві ще в грудні. Останнім часом він не раз говорив мені: «Тату, я маю зробити щось велике!» Зробив.»
Розповідає його дідусь Мирослав Базилько:
"Один тиждень побуде там, а потім на тиждень повертається додому. Він не хотів пропускати пари в університеті, а вже коли настали канікули, то мав більше часу. Скажу, що Ромко був лідером і в дитсадку, і в школі та вмів добре організувати різні громадські ініціативи. Ми за ним ніколи не поспівали. Розказували мені (думаю, викладачі були не завжди тим задоволені), що він міг легко збурити студентів одного-другого факультетів, що вони казали: «Не йдем на пари - йдем боротися за Україну!». Коли перебрали Івано-Франківську облдержадміністрацію, він також брав у тому активну участь. Бувало, по дві-три доби його не було вдома. Прийде додому, помиється, щось перекусить - і гайда далі... Ми стримували його з Наталкою, на що він завжди відповідав: «Дідусю, бабусю! Без мене там не обійдеться». А востаннє він поїхав до Києва на Стрітення разом зі своїм хресним татом Романом Яновським.
Роман мав татуювання: на cонячному сплетінні - три зелені шпилі Карпат (перший - вищий, два інші - рівні), що означало «Батьківщина, родина і я»; і на серці - лапа тигра, тобто «вмію за себе постояти».
Йорданка, п’ятирічна рідна сестра Романа, коли прокинулася в садочку після обіду в четвер, то ходила і всім настирливо говорила: «Мій братик помер!». Тож до нас стали дзвонити вихователі, щоб ми заспокоїли дитину. А ми навіть тому віри не ймили."
Друзі розповідають про Романа, що він поспішав пізнавати світ, відвідувати нові місця, зустрічати цікавих людей, відчувати найрізноманітніші емоції, дружити, кохати, веселитися. Він не встиг тільки одного - пожити...
Роман захоплювався книгами, для свого віку був доволі начитаним. Цікавився сучасною літературою, класичними науковими працями, астрономією, любив фантастику. Часто у розмовах з новими знайомими точкою дотику ставали книги, їхнє обговорення. Один з останніх романів, які він прочитав, - «11/22/63» Стівена Кінга. Останнім часом його заполонила ідея створити «альтернативне джерело енергії», тому увагу перевів на перегляд відео про вічний двигун.
Улюбленим фільмом були кіноепопея «Зоряні війни», яку міг переглядати чимало разів, а також - «Зелена миля» і «Царство небесне». Музика подобалася «важка», та, бувало, слухав лірику. Підлітком із однодумцями намагалися створити гурт, проте далі навичок гри на барабанах справа не пішла. Після того у юнака було чимало захоплень: тайський бокс, біг, плавання, вивчення іноземних мов, катання на велосипеді і скейті. Уподобання часто змінювалися - хотілося пізнати все. Своїми емоціями від отриманого досвіду Роман ділився з друзями: повторював міміку, жести персонажів, розповідав, описував, навіть перебільшував і - фантазував, аби тільки зацікавити інших, змусити, таким чином, теж прочитати, переглянути, послухати, спробувати.
Налаштовувати людей на свій лад для Романа не складало жодних труднощів. Він умів правильно подати, переконати, а іноді достатньо було тільки милого погляду. Весела вдача, відвертість, впевненість у собі, відсутність комплексів, комунікабельність забезпечували йому безліч друзів. Хлопець легко адаптовувася у будь-якому середовищі, завжди знаходив спільну мову з тими, хто був до вподоби. Його надихали нові знайомства і подорожі.
Був дуже легким на підйом. Одного разу з друзями спонтанно поїхали автостопом до Києва, аби зробити сюрприз своїй подрузі. Так само легко відвідували навколишні міста і містечка. Роман мріяв перетворити своє життя на суцільні мандри світом, і, щоб реалізувати задум, намагався поступити на вивчення морської справи у Польщу. Для цього йому навіть довелося пропустити один навчальний рік в Україні. То було особисте рішення. Усі його рішення були такими - щось нав’язати було практично неможливо. Батьки це знали і поважали, адже бачили у ньому, перш за все, особистість, достатньо дорослу і самостійну людину, друга.
Роман прагнув самореалізації та самовираження. Він часто експериментував. Свою неординарність проявляв практично в усьому: у стрижці - то довгій, то дуже короткій; у кольорі волосся - пофарбованому то набіло, то назелено, то насиньо; у наявності пірсингу - у носі, у вухах, у язиці. Та найбільшою його пристрастю було татуювання, від нанесення якого хлопець отримував моральне задоволення. На грудях, руках, ногах юнака налічувалося понад десять «набитих» малюнків. Найбільш оригінальним тату було слово «veto» (назва однієї з улюблених груп) на нижній губі зсередини.
Непосидючість, впертість, балакучість, жартівливість, а подекуди - і несерйозність хлопця доповнювала своєю протилежністю його кохана Оля. Після знайомства з нею, Роман став більш відповідальним, планував витрати, задумувався про майбутнє, у стосунках навчився йти на поступки.
Аби проводити більше часу вдвох, хлопець щодня прокидався на годину раніше і супроводжував дівчину на пари. По обіді теж зустрічалися, а бувало, що й увесь день не розлучалися. Попри не надто ретельне ставлення до свого навчання, він готовий був допомагати Олі писати величезні конспекти навіть цілісіньку ніч. Робив це у кафе, а потім - ішов до друга, аби не заважати своїм маленьким сестричкам спати. Коли Оля хворіла, він готував для неї смачні страви. Любив й умів куховарити, бо обов’язок старшого брата змушував.
Одного разу зліпив вночі зі снігу велике серце. Воно було трішки незграбне, але таке миле! Пара влітку планувала поїхати разом на відпочинок. Для цього спільно відкладали кишенькові кошти.
Та на День закоханих все-таки пішли у ресторан - то було їх останнє побачення. Потім - Київ, барикади, кулі... Вона хвилювалася, надсилала повідомлення, але він уже їх не прочитав. (http://vikna.if.ua/blog/author/908/17672/view)
Хочу, щоб ви подивилися і ці два відео, які є про Рому в інтернеті.
Я не змогла чомусь вставити це відео в текст. Подивіться який він різний, яскравий, гарна акторська гра...
https://vk.com/video14585728_167737633
Коли в Івано-Франківську відбувався похорон Романа Гурика, Прикарпатський майдан ще не бачив такої кількості людей. Кілька центральних вулиць у Івано-Франківську були заповнені людьми. На площі перед ОДА провели поминальну панахиду. Франківчани кричали «герой» та «герої не вмирають». Потім була служба у Катедральному Соборі.
Далі скорботна хода відправилася до рідного дому Героя, потім до Прикарпатського національного університету, де навчався Роман. Поховали юнака у Меморіальному сквері.
У Івано-Франківську вулицю назвали на честь героя Небесної сотні Романа Гурика.
Це те найменше, що ми можемо зробити для цього юного, сміливого хлопчика...
Згадуйте хоч іноді незвичайного, чудового, мужнього Героя, можливо плачте, обов"язково дякуйте і пам"ятайте, що завдяки таким дітям наша країна жива і буде жити!
Оригинал взят у annyutka в Рома Гурик. Зроблено в Україні. Юнак з очима, які дуже хотіли жити.
Місяць тому прочитала пост Шури Рязанцевої -https://www.facebook.com/shura.ryazanceva/posts/826110007406254
І до сих пір не можу заспокоїтись.
Зараз буде дуже багато слів, емоцій, сліз і моїх власних переживань.
Можливо, комусь вони не цікаві. А мені вони потрібні. Я хочу знати про героя, який загинув заради кращої країни і кращих нас - все, що зможу дізнатися... Якщо вам теж потрібно це знати - я хочу поділитися з вами всім, чим зможу. І давайте запам"ятаємо ім"я нашого героя, 19-річного хлопця Романа Гурика з Івано-Франківська, який пройшов весь Майдан, і загинув 20 лютого на вулиці Інститутській від постріла снайпера в скроню, коли він в перших рядах, абсолютно безбройний, з дерев"яним щитом в руці захищав право на краще майбутнє своєї країни... 02.10.1994 - 20.02.2014
Друзі називали його Йожик.
19 лютого Рома мав повернутися додому. Вони з мамою домовилися, що він приїде додому, помиється, поїсть, поспить і повернеться на Майдан. 19 лютого було закрите метро, паралізований рух транспорту в центрі, і Рома не поїхав ні на поїзд, ні на автобус, хоча обіцяв мамі спробувати поїхати додому...
Але, видно така в нього доля була - стати Героєм.
Спочатку врятував Шуру і став для неї Героєм, а потім загинув на Інститутській і став Героєм для всієї України...
Я про Романа Гурика багато читала, бачила його сторінку в контакті. Рома - дуже своєрідний хлопець. Дуже нестандартні в нього малюнки і фотографії в профайлі.
Останній його статус - "зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть."
Багато хто з моїх друзів питає - чому саме Роман? Чому саме він так бередить мою душу? Не знаю. Можливо тому, що його мама старше за мене всього на рік, і це міг би бути мій син. Можливо тому, що як сказала його мама - в ньому життя було на десятьох таких як він. І саме він, людина-життя мав покласти саме дороге, що в нього було за нас з вами. Рома - хлопець не з сірої маси. Хоча, на Майдані і не було хлопців і дівчат з сірої маси. Сіра маса сиділа вдома біля телевізорів, і або просто боялася вийти на Майдан, або брюзжала, що Київ розносять і забруднюють... А люди, які стояли в перших рядах, які гинули 18-20 лютого, це були люди, які так хотіли жити, але в той самий час казали - якщо не ми, то хто тоді?
Мама Роми Гурика каже - "Я не розумію, звідки в Роми було стільки сили, щоб дивитися на це все і далі йти вперед..." А це і є безстрашність. Розуміти, що тебе чекає попереду, але не зупинятися і рухатися вперед. А маленька сестричка Роми Гурика сказала - "ніхто не знає, про що людина думає"...
Роман зі своєю дівчиною Олею оворили про сенс життя, майбутнє держави. Роман мріяв зробити вічний двигун. Його енергія заміняла б усі комунікації, за які люди платять гроші. Мав розписано, як це все зробити. Хотів поміняти систему опалення, щоб можна було обійтися без російського газу. Мріяв, аби в державу ніхто не ліз. Щоб ми були, як маленька Швейцарія, куди можна все завозити і нічого не вивозити.
Багато хто знає Романа саме по цій фотографії:
А для мене він такий - молодий, горящий, живий...
Мама Ірина каже, що Ромка страшно любив цукерки. "Не поїсти, не поговорити, а тільки дай цукорки з"їсти". Коли Рома загинув в його рюкзаку знайшли обгортки від цукерок.... Герой Небесної сотні навіть в страшні години не міг відмовитися від своїх улюблених цукорок...
Батько Романа Гурика Ігор хотів, щоб усі почули, за що полягла їх дитина - "Він поїхав до Києва, щоб зробити нашу Україну світлою, щоб в Україні панувало добро, не було зла, щоб люди одне одного поважали і щоб ніколи не йшли одне на одного зі зброєю. Тільки заради цього він поїхав до Києва і там зложив свою голову за нас з вами, за нашу вільну Україну."
Рома десятий-одиннадцятий клас закінчував екстерном. Йому подобалась біологія, але так склалось, що вступив на філософський факультет, спеціальність «психологія» в Прикарпатському університеті. Згодом поїхав у Польщу до Щеціна вступати в морську академію - його вабили з дитинства море і кораблі. Там, при академії, знайшов курси польської мови. Їх успішно закінчив і в лютому цього року вже мав їхати туди на навчання. Однак у грудні торік Польща ухвалила закон про відповідну оплату за навчання в морській академії, яка була занадто високою для сім"ї, і тому він був змушений повернутися на другий курс в Прикарпатський університет. Рома не тільки вчився, а і працював у кав’ярнях, барах. Біля нього завжди збиралося молоде товариство його друзів і приятелів.
А 17 грудня Рома написав: "Слава Україні!
Я вже вдруге на Євромайдані в Києві, і чесно кажучи такого не чекав.
Майдан перетворився на велике шоу і спосіб заробітку грошей. Люди приходять не заразди ідеї. а заради нових фотографій та безплатних харчів. Опозиція не розуміє, що їм потрібно робити.
Вони закликають до безглуздих дій.
Все, що на даний момент відбувається в Києві - це вистава.
Мені соромно. Соромно за те, що наш народ знову здався.
P.S. Зверніть увагі на останні події у ВР та їхню відповідь на події 30 листопада. Знову відповідальність обходить стороною тих, хто винен.
Майдан - це цирк, опозиція - клоуни а ВР - це режисери-постановники."
Ви розумієте, да? Хлопець дуже розчарувався в перебігу Майдану, але не скорився, не зупинився, а продовжував боротися за краще майбутнє.
Як сказали його друзі - він хотів кращого життя для своїх менших сестер - 7-річної Христини і 5-ї річної Йордани.
А ще Рома жартував, що коли в нього народяться діти, він їм зробить татуювання - "Зроблене в Україні". Він пишався і любив свою Україну.
Мама Роми каже, що не хотіла пускати на Майдан. Сварилася. Він запитав її: "Ви з татом на помаранчеву революцію їздили? То чого мене стримуєш?" Рома Гурик жив у центрі Івано-Франківська на вул. Мазепи. В невеликій 2-кімнатній квартирі на останньому четвертому поверсі хрущовки він жив з батьками, 2 сестричками і дідусем і бабусею.
Розказує мама: "Роман зі мною завжди радився. Татуїровку для нього разом вибирали. Хотів щось в національному стилі, в чорно-червоних кольорах. Набили йому вишиванку. Був пофарбований в різні кольори - зелений, жовтий, синій, білий. Стрижений коротко, з довгим волоссям, вибритий. Раз каже: мамо, хочу помалюватися назелено. Добре, думаю, поки зробить, то я морально підготуюся. Будить мене в 3 години ночі: "Глянь, як мені? Я дуже зелений?". Протираю очі, а він як трава. Навіть на студентському квитку зелений. Але йому так прикольно було.
- Просив, аби влаштувала його в психлікарню санітаром. Хотів побачити, як хворі мислять, знати, звідки береться думка,
- Дідові брати 19-річними погинули. Були в УПА. Роман мав їхній дух. У батьківському селі є бункер викопаний. Син якось глянув на нього і сказав: "Хлопці йшли в бій без нічого, з однією піснею і вірою. І їх клали". Тепер так і Романа поклали. Він у нашій родині - шостий, хто голову положив за Україну."
Згадує його подруга Оля:
"Згадалася мені наша розмова десь на курсі другому, перед тим як він поїхав в Щецин подавати документи на морфлот. Ми сиділи у фойє університету і він спитав, чи прирівнюю я себе до людей з неординарним мисленням... Я відповіла, що по різному буває. І тут він запропонував задачку - є чотири предмети: баняк, тарілка, шафа і вилка, вибери один предмет, який сюди не підходить і поясни чому так. Я довго не думаючи сказала що це шафа, бо всі інші предмети кухонні і призначені для їжі. А він мені сказав: а я вибрав вилку, бо у шафу, тарілку і баняк можна щось поставити, вони місткі, а вилка - ні... Це якось для мене і характеризує Романа, тим що він у більшості випадків і думав не як всі, і виглядати любив так само. Чого варте тільки його перефарбовування волосся в білий, потім зелений і синій кольори..."
Рома і його сестрички - Йордана і Христина.
Лікар швидкої допомоги розповідає про той день: "Моя смена 20.02.2014 началась с этого вызова. Обьявили о боевых действиях на Майдане и срочную мобилизацию туда КСП. Подлетели колонной в 4 машины на Майдан по ул. Михайловской. Выстрелы и черный дым. К каретам бежали работники КК и помогающие митингующие. В каждую машину скорой молниеносно "вгрузили" окровавленых пострадавших. На обьяснения небыло времени. Секундный осмотр. Дыхание. Пульс. Зрачок. Давление. Капельница. Воздуховод. Сирена. Погнали! Минута, как час. Влетели на пропускник БСМП. Там готовая команда приемника перехватывает пациента. На все про все секунда. Несколько дежурных вопросов. Сквозь толпу волонтеров, родственников, медперсонала и врачей забегаем в Противошоковую Палату, где яблоку негде упасть: несколько каталок с раздетыми, зажгутованными и кровавыми пациентами, врачи приемника. Пациента приняли. Фух, сдали. Живой.
И снова на Майдан.......
Это было в 10:40 утра.
По документу в его рюкзаке определили, что зовут его Гурик Роман. На внешность лет 25. Татуировки на теле. Рюкзачок с кедами и обертками от конфет. А на голове 10 на 7 см дыра с осколками черепа, опалеными волосами и кожей вокруг, ткань мозга. Диагноз: огнестрельное ранение в голову, открытая проникающая черепно-мозговая травма.
Пока я удерживала его руку, чтоб поставить капельницу, он безсознательно, рефлекторно, инстинктивно (т.к. он в коме вследствие тяжелой травмы) сжал мои пальцы в своей ладони. Я никогда не забуду этой, своего рода попытки удержаться за жизнь. Никогда не забуду этого последнего рукопожатия.
Красный Крест и митингующие, которые задвигали Рому на носилках в нашу КСП напутственно кричали ему "Держись, пацан! Героям Слава!!!".
В 17:00 на пути в центр диспетчер сообщила о досуточной смерти. Парень умер.
Наше правительство не стоит этих ребят, наших ГЕРОЕВ. Героям слава! Роме слава! Посмертно."
«Юнак з очима, які дуже хотіли жити» - такі слова сказав хірург, котрому принесли закривавленого хлопця з великою раною та сильною кровотечею. Він розповів, що це був хлопчина з очима, в яких було шалене бажання жити. А він, як лікар, не міг нічого для цього зробити, бо рана була смертельна.
Герой Небесної сотні Роман Гурик залишив після себе не тільки славу воїна, а й ідеологічні твори. Рома описував своє бачення майбутнього розвитку України. Тезово фіксував ідеї відносно освіти, культури та інших базових галузей.
Сьогодні небайдужих людей просять посприяти з друком творів Романа Гурика, які знаходяться у його батька Ігоря. Записи доволі прості, а подекуди - й наївні, але - дуже щирі. Не кожен підліток обтяжує себе такими думками, як і не переймається філософськими роздумами. Роман умів ставити непрості завдання своїм співрозмовникам, спостерігати за ходом їх мислення, ставити нові і нові запитання, які заводили у глухий кут. Старався довести людям, що все - відносне, і кожне твердження варто піддавати сумніву.
Я дуже сподіваюся, що Ромини твори побачать світ і він оживе для нас зі сторінок своїх думок...
Багато разів передивлялася відео з Інститутської. Ридала і не могла осягнути всієї величі цих людей...
Роман в білій касці в самому першому ряду. Його вбивають на 16-45 44-хвилинного відео. На мою думку - вбивають ззаду, тому что спереду його прикриває бетонна стіна. Постріл був або з даху України, або з даху Жовтневого палацу.
Витаскують його з поля бою через 11 хвилин після пострілу. Можливо, якби не ці 11 хвилин, в Роми був би хоч якийсь шанс вижити, хоча лікарі кажуть, що рана була смертельна...
Останні прижиттєве фото Роми. Він вже був на передовій. Перепочивав на цьому парапеті. Знаючи, що його чекає, Рома вернувся в перший ряд, прикриваючи щитом пораненого, якого виносили...
Це не просто героїзм, це безстрашність і велич.
Не можу передати словами своє захоплення мужністю цього хлопчика... Схиляю перед ним голову і дякую-дякую-дякую...
Рома - в білій касці.
Його тато каже - «Ми їздили разом на Майдан у Києві ще в грудні. Останнім часом він не раз говорив мені: «Тату, я маю зробити щось велике!» Зробив.»
Розповідає його дідусь Мирослав Базилько:
"Один тиждень побуде там, а потім на тиждень повертається додому. Він не хотів пропускати пари в університеті, а вже коли настали канікули, то мав більше часу. Скажу, що Ромко був лідером і в дитсадку, і в школі та вмів добре організувати різні громадські ініціативи. Ми за ним ніколи не поспівали. Розказували мені (думаю, викладачі були не завжди тим задоволені), що він міг легко збурити студентів одного-другого факультетів, що вони казали: «Не йдем на пари - йдем боротися за Україну!». Коли перебрали Івано-Франківську облдержадміністрацію, він також брав у тому активну участь. Бувало, по дві-три доби його не було вдома. Прийде додому, помиється, щось перекусить - і гайда далі... Ми стримували його з Наталкою, на що він завжди відповідав: «Дідусю, бабусю! Без мене там не обійдеться». А востаннє він поїхав до Києва на Стрітення разом зі своїм хресним татом Романом Яновським.
Роман мав татуювання: на cонячному сплетінні - три зелені шпилі Карпат (перший - вищий, два інші - рівні), що означало «Батьківщина, родина і я»; і на серці - лапа тигра, тобто «вмію за себе постояти».
Йорданка, п’ятирічна рідна сестра Романа, коли прокинулася в садочку після обіду в четвер, то ходила і всім настирливо говорила: «Мій братик помер!». Тож до нас стали дзвонити вихователі, щоб ми заспокоїли дитину. А ми навіть тому віри не ймили."
Друзі розповідають про Романа, що він поспішав пізнавати світ, відвідувати нові місця, зустрічати цікавих людей, відчувати найрізноманітніші емоції, дружити, кохати, веселитися. Він не встиг тільки одного - пожити...
Роман захоплювався книгами, для свого віку був доволі начитаним. Цікавився сучасною літературою, класичними науковими працями, астрономією, любив фантастику. Часто у розмовах з новими знайомими точкою дотику ставали книги, їхнє обговорення. Один з останніх романів, які він прочитав, - «11/22/63» Стівена Кінга. Останнім часом його заполонила ідея створити «альтернативне джерело енергії», тому увагу перевів на перегляд відео про вічний двигун.
Улюбленим фільмом були кіноепопея «Зоряні війни», яку міг переглядати чимало разів, а також - «Зелена миля» і «Царство небесне». Музика подобалася «важка», та, бувало, слухав лірику. Підлітком із однодумцями намагалися створити гурт, проте далі навичок гри на барабанах справа не пішла. Після того у юнака було чимало захоплень: тайський бокс, біг, плавання, вивчення іноземних мов, катання на велосипеді і скейті. Уподобання часто змінювалися - хотілося пізнати все. Своїми емоціями від отриманого досвіду Роман ділився з друзями: повторював міміку, жести персонажів, розповідав, описував, навіть перебільшував і - фантазував, аби тільки зацікавити інших, змусити, таким чином, теж прочитати, переглянути, послухати, спробувати.
Налаштовувати людей на свій лад для Романа не складало жодних труднощів. Він умів правильно подати, переконати, а іноді достатньо було тільки милого погляду. Весела вдача, відвертість, впевненість у собі, відсутність комплексів, комунікабельність забезпечували йому безліч друзів. Хлопець легко адаптовувася у будь-якому середовищі, завжди знаходив спільну мову з тими, хто був до вподоби. Його надихали нові знайомства і подорожі.
Був дуже легким на підйом. Одного разу з друзями спонтанно поїхали автостопом до Києва, аби зробити сюрприз своїй подрузі. Так само легко відвідували навколишні міста і містечка. Роман мріяв перетворити своє життя на суцільні мандри світом, і, щоб реалізувати задум, намагався поступити на вивчення морської справи у Польщу. Для цього йому навіть довелося пропустити один навчальний рік в Україні. То було особисте рішення. Усі його рішення були такими - щось нав’язати було практично неможливо. Батьки це знали і поважали, адже бачили у ньому, перш за все, особистість, достатньо дорослу і самостійну людину, друга.
Роман прагнув самореалізації та самовираження. Він часто експериментував. Свою неординарність проявляв практично в усьому: у стрижці - то довгій, то дуже короткій; у кольорі волосся - пофарбованому то набіло, то назелено, то насиньо; у наявності пірсингу - у носі, у вухах, у язиці. Та найбільшою його пристрастю було татуювання, від нанесення якого хлопець отримував моральне задоволення. На грудях, руках, ногах юнака налічувалося понад десять «набитих» малюнків. Найбільш оригінальним тату було слово «veto» (назва однієї з улюблених груп) на нижній губі зсередини.
Непосидючість, впертість, балакучість, жартівливість, а подекуди - і несерйозність хлопця доповнювала своєю протилежністю його кохана Оля. Після знайомства з нею, Роман став більш відповідальним, планував витрати, задумувався про майбутнє, у стосунках навчився йти на поступки.
Аби проводити більше часу вдвох, хлопець щодня прокидався на годину раніше і супроводжував дівчину на пари. По обіді теж зустрічалися, а бувало, що й увесь день не розлучалися. Попри не надто ретельне ставлення до свого навчання, він готовий був допомагати Олі писати величезні конспекти навіть цілісіньку ніч. Робив це у кафе, а потім - ішов до друга, аби не заважати своїм маленьким сестричкам спати. Коли Оля хворіла, він готував для неї смачні страви. Любив й умів куховарити, бо обов’язок старшого брата змушував.
Одного разу зліпив вночі зі снігу велике серце. Воно було трішки незграбне, але таке миле! Пара влітку планувала поїхати разом на відпочинок. Для цього спільно відкладали кишенькові кошти.
Та на День закоханих все-таки пішли у ресторан - то було їх останнє побачення. Потім - Київ, барикади, кулі... Вона хвилювалася, надсилала повідомлення, але він уже їх не прочитав. (http://vikna.if.ua/blog/author/908/17672/view)
Хочу, щоб ви подивилися і ці два відео, які є про Рому в інтернеті.
Я не змогла чомусь вставити це відео в текст. Подивіться який він різний, яскравий, гарна акторська гра...
https://vk.com/video14585728_167737633
Коли в Івано-Франківську відбувався похорон Романа Гурика, Прикарпатський майдан ще не бачив такої кількості людей. Кілька центральних вулиць у Івано-Франківську були заповнені людьми. На площі перед ОДА провели поминальну панахиду. Франківчани кричали «герой» та «герої не вмирають». Потім була служба у Катедральному Соборі.
Далі скорботна хода відправилася до рідного дому Героя, потім до Прикарпатського національного університету, де навчався Роман. Поховали юнака у Меморіальному сквері.
У Івано-Франківську вулицю назвали на честь героя Небесної сотні Романа Гурика.
Це те найменше, що ми можемо зробити для цього юного, сміливого хлопчика...
Згадуйте хоч іноді незвичайного, чудового, мужнього Героя, можливо плачте, обов"язково дякуйте і пам"ятайте, що завдяки таким дітям наша країна жива і буде жити!