Кукул-2012 (частина-1)
Відкривати сезон 2012 ще на початку року було намічено походом на Кукул. Може хто не знає - це порівняно невисокий гірський хребет в районі Ворохти, з якого в хорошу погоду побачити красиві краєвиди в сторону Свидовця, Петроса та Говерли. Піднятись туди елементарно просто можуть навіть діти дошкільного віку, бабусі з дідусями та вагітні жінки. Але... мене щось понесло не туди. Прошу вище сказане сприйняти як жарт.
Зимою йти без спеціального спорядження в ті місця я не наважився, бо пробивати більше десяти кілометрів по пояс в снігу, то справа, м’яко кажучи, не проста. Початок весни теж не радував погодою, а останні дні квітня стали приємним сюрпризом - сонячно і тепло, з нульовою ймовірністю дощу. Такий момент гріх було не використати. За тиждень до наміченого походу йти збиралось 5 моїх товаришів, але в силу різних обставин в останній день перед поїздкою залишився я один. Проте, відміняти намічену подорож я не міг, оскільки дуже хотілось ковтнути гірського адреналіну, котрий є прекрасним лікарством від нудних і не завжди тверезих буднів офісного життя системного адміністратора (або ж нормальною мовою - компютерщика).
Отож, зібравши ввечері 28 квітня рюкзак та прихопивши і пляшку “української з перцем” для пожертви гуцульським богам (це, до речі, порада мого віртуального товариша з Москви - Олексія - http://alexey-ap.livejournal.com/) я в половині десятої ранку наступного дня відправився приміським поїздом до станції Вороненко. Маршрут був намічений саме з цього села, а повернутись я збирався уже в Ворохту. Туристів в поїзді було не дуже багато. Це пояснюється тим, що в такий пізній час в гори їздять лише такі «матрацники» як я, а справжні фанати гірського туризму відправляються в походи ще глухої ночі, щоб уже схід сонця зустрічати на маршруті. Але я не є таким «вар’ятом», бо маючи деякий досвід подорожей дуже добре знаю наслідки безсонної ночі на фізичні навантаження і самопочуття наступного дня. Та і запас часу на 10 - кілометрову дистанцію Вороненко - Кукул у мене був більш, ніж достатній. Однак, - досить філософії, через три години я зіскочив з підніжки вагону дизель-поїзда на стартову точку свого походу. Зі мною разом сходження на Кукул почали і двоє моїх земляків з Ів-Франківська - молоді хлопець з дівчиною. Дощу уже майже тиждень не було, а тому сільська дорога знаходилась в ідеальному стані. Піднявшись на кілометр вверх на окраїну села, ми побачили вершини Свидовецького хребта.
Візуально, там ще можна досить комфортно кататися на лижах. Дальше дорога повернула наліво в ліс і я, залишивши позаду своїх тимчасових супутників, набрав свою звичайну «крейсерську швидкість» щоб поскоріше вийти на першу полонину. Не буду детально розписувати маршрут, тілики зазначу, що збитися з дороги там абсолютно неможливо, підйом не є крутим і, в основному, проходить лісом.
Через годину від початку сходження вийшов на невелику полонину, де облаштоване непогане місце для відпочинку, щоправда води не знайшов. Настав уже час обіду, але без води... - "не катит", а тому після фотосесії і 10-хвилинного "перекуру" вирушив далі.
Після входження в ліс зустрівся з білкою, котра щось мені почала "тріщати"при свої проблеми, але позувати для фотографії не захотіла.
Ще 15 хвилин, і я вийшов на велику полонину з колибою, біля котрої облаштований справжній спортивний майданчик.
Але... джерела з водою знову не знайшов, а пити хотілось все більше. Зате знайшов поляну з красивими крокусами (по науковому - Шафран Гейфеля).
Вище по дорозі ще росли підсніжники.
А ще через 20 хвилин вийшов на велику полонину, де побачив сніг, вершини гір і ... ВОДУ! В такому місці необхідно сфотографуватись, а потім розказувати знайомим, що недавно побував у Швейцарії.
Тут можна і пообідати, попутно пожертвувавши "гуцульським богам" грам 100 горілки, щоб і дальше тримали хорошу погоду. Все це було успішно і з превеликим задоволенням здійснено.
В половині четвертої дня я продовжив свій похід за враженнями та адреналіном. Через сотню метрів від привалу вийшов на полонину "Григорівка". Людям, котрі все життя провели в містах та на рівнинах тут рекомендовано спочатку заплющити очі, а потім відкривати їх поступово, щоб не закрутилась голова. Красота -"неописуємая". Жаль, але фотографії цього не передадуть, треба побачити в живу.
Вершина хребта Кукул здавалась досить близькою.
Побувати там сьогодні я був просто зобов'язаний. Дорога весь час траверсує полонини і тільки зрідка заглиблюється в ліс. Дальше тільки фото з невеликими коментаріями.
Петрос.
Говерла.
Ребра.
Крокуси в снігу.
Поляна з крокусами.
Вершина уже близько.
Говерла - Брескул - Туркул.
На Говерлі пікнік і катання на лижах.
Вершина Кукул.
В графік неспішного руху я вклався. Було уже рівно 18-00 і необхідність шукати підходяще місце для ночівлі. Повертаюсь назад.
На цій полонині місце для мене занадто людне (не люблю тусуватися в чужих компаніях).
До Говерли, Брескула, Пожижевської, Туркула, ... трошки далекувато, та і місити сніг неохота.
Сюди веде дорога на Ворохту, але це буде вже завтра.
До Ворохти 4 години ходу?! Однако... на кого ж такий темп розрахований? Ага, догадався, - на дітей дошкільного віку, бабусь з дідусями та вагітних жінок. Я надіюсь добратися дещо швидше.
Як місце для ночівлі ці колиби непогані, але далекувато до води.
Заглянув у цю колибу. Ніби непогано: є ліжка, нари з постеленим сіном, буржуйка, трохи дров, але щось "мрачнувато" все то виглядає зсередини.
Эх, была не была! Буду ночувати в палатці. До води 10 метрів, чисте повітря і немає мишей.
Палатку розклав, ватру розпалив, воду закип'ятив. Тепер можна і принести в жертву гуцульським богам грам 300 "української з перцем".
Половина десятої ночі. Сонце вже давно зайшло за Петросом. Пора спати.
Продовження тут: http://melnykovets.livejournal.com/2012/05/06/
Зимою йти без спеціального спорядження в ті місця я не наважився, бо пробивати більше десяти кілометрів по пояс в снігу, то справа, м’яко кажучи, не проста. Початок весни теж не радував погодою, а останні дні квітня стали приємним сюрпризом - сонячно і тепло, з нульовою ймовірністю дощу. Такий момент гріх було не використати. За тиждень до наміченого походу йти збиралось 5 моїх товаришів, але в силу різних обставин в останній день перед поїздкою залишився я один. Проте, відміняти намічену подорож я не міг, оскільки дуже хотілось ковтнути гірського адреналіну, котрий є прекрасним лікарством від нудних і не завжди тверезих буднів офісного життя системного адміністратора (або ж нормальною мовою - компютерщика).
Отож, зібравши ввечері 28 квітня рюкзак та прихопивши і пляшку “української з перцем” для пожертви гуцульським богам (це, до речі, порада мого віртуального товариша з Москви - Олексія - http://alexey-ap.livejournal.com/) я в половині десятої ранку наступного дня відправився приміським поїздом до станції Вороненко. Маршрут був намічений саме з цього села, а повернутись я збирався уже в Ворохту. Туристів в поїзді було не дуже багато. Це пояснюється тим, що в такий пізній час в гори їздять лише такі «матрацники» як я, а справжні фанати гірського туризму відправляються в походи ще глухої ночі, щоб уже схід сонця зустрічати на маршруті. Але я не є таким «вар’ятом», бо маючи деякий досвід подорожей дуже добре знаю наслідки безсонної ночі на фізичні навантаження і самопочуття наступного дня. Та і запас часу на 10 - кілометрову дистанцію Вороненко - Кукул у мене був більш, ніж достатній. Однак, - досить філософії, через три години я зіскочив з підніжки вагону дизель-поїзда на стартову точку свого походу. Зі мною разом сходження на Кукул почали і двоє моїх земляків з Ів-Франківська - молоді хлопець з дівчиною. Дощу уже майже тиждень не було, а тому сільська дорога знаходилась в ідеальному стані. Піднявшись на кілометр вверх на окраїну села, ми побачили вершини Свидовецького хребта.
Візуально, там ще можна досить комфортно кататися на лижах. Дальше дорога повернула наліво в ліс і я, залишивши позаду своїх тимчасових супутників, набрав свою звичайну «крейсерську швидкість» щоб поскоріше вийти на першу полонину. Не буду детально розписувати маршрут, тілики зазначу, що збитися з дороги там абсолютно неможливо, підйом не є крутим і, в основному, проходить лісом.
Через годину від початку сходження вийшов на невелику полонину, де облаштоване непогане місце для відпочинку, щоправда води не знайшов. Настав уже час обіду, але без води... - "не катит", а тому після фотосесії і 10-хвилинного "перекуру" вирушив далі.
Після входження в ліс зустрівся з білкою, котра щось мені почала "тріщати"при свої проблеми, але позувати для фотографії не захотіла.
Ще 15 хвилин, і я вийшов на велику полонину з колибою, біля котрої облаштований справжній спортивний майданчик.
Але... джерела з водою знову не знайшов, а пити хотілось все більше. Зате знайшов поляну з красивими крокусами (по науковому - Шафран Гейфеля).
Вище по дорозі ще росли підсніжники.
А ще через 20 хвилин вийшов на велику полонину, де побачив сніг, вершини гір і ... ВОДУ! В такому місці необхідно сфотографуватись, а потім розказувати знайомим, що недавно побував у Швейцарії.
Тут можна і пообідати, попутно пожертвувавши "гуцульським богам" грам 100 горілки, щоб і дальше тримали хорошу погоду. Все це було успішно і з превеликим задоволенням здійснено.
В половині четвертої дня я продовжив свій похід за враженнями та адреналіном. Через сотню метрів від привалу вийшов на полонину "Григорівка". Людям, котрі все життя провели в містах та на рівнинах тут рекомендовано спочатку заплющити очі, а потім відкривати їх поступово, щоб не закрутилась голова. Красота -"неописуємая". Жаль, але фотографії цього не передадуть, треба побачити в живу.
Вершина хребта Кукул здавалась досить близькою.
Побувати там сьогодні я був просто зобов'язаний. Дорога весь час траверсує полонини і тільки зрідка заглиблюється в ліс. Дальше тільки фото з невеликими коментаріями.
Петрос.
Говерла.
Ребра.
Крокуси в снігу.
Поляна з крокусами.
Вершина уже близько.
Говерла - Брескул - Туркул.
На Говерлі пікнік і катання на лижах.
Вершина Кукул.
В графік неспішного руху я вклався. Було уже рівно 18-00 і необхідність шукати підходяще місце для ночівлі. Повертаюсь назад.
На цій полонині місце для мене занадто людне (не люблю тусуватися в чужих компаніях).
До Говерли, Брескула, Пожижевської, Туркула, ... трошки далекувато, та і місити сніг неохота.
Сюди веде дорога на Ворохту, але це буде вже завтра.
До Ворохти 4 години ходу?! Однако... на кого ж такий темп розрахований? Ага, догадався, - на дітей дошкільного віку, бабусь з дідусями та вагітних жінок. Я надіюсь добратися дещо швидше.
Як місце для ночівлі ці колиби непогані, але далекувато до води.
Заглянув у цю колибу. Ніби непогано: є ліжка, нари з постеленим сіном, буржуйка, трохи дров, але щось "мрачнувато" все то виглядає зсередини.
Эх, была не была! Буду ночувати в палатці. До води 10 метрів, чисте повітря і немає мишей.
Палатку розклав, ватру розпалив, воду закип'ятив. Тепер можна і принести в жертву гуцульським богам грам 300 "української з перцем".
Половина десятої ночі. Сонце вже давно зайшло за Петросом. Пора спати.
Продовження тут: http://melnykovets.livejournal.com/2012/05/06/