Грофа-Паренки
Мене інколи запитують про маршрут простенького походу вихідного дня в Карпати, або ж “матрас-тур”. Рекомендувати можна сходження на Явірник, Хом’як, Синяк і навіть Говерлу в хорошу погоду літом. Але для любителів побувати в малолюдних місцях з первозданною природою найкращим варіантом можна вважати подорож з села Осмолода на гору Грофа або хребет Паренки. Оскільки на протязі весни-осені 2011 року мені довелося побувати в тих місцях 6 разів, то попробую фоторепортажем описати особливості такого походу.
Їхати в Осмолоду можна своїм транспортом , якщо не жаль машини через неймовірне бездоріжжя, або маршрутним автобусом, що відправляється з Калуша 3 рази в день. Перший варіант має перевагу в мобільності і незалежності від часу прибуття-відправлення, а другий хороший тим, що ходова вашого “залізного коня” не відчує всієї принадності півметрових ям прямо посеред асфальту. Я до місця призначення завжди добираюся третім способом - велосипедом. З точки зору швидкості, мобільності, зручності пересування і фінансової економії - одні переваги. Відправляюся в Осмолоду завжди з Перегінська, де розташована батьківська хата. Відстань в 30 км., як правило, можна здолати за 2 години, якщо нема сильного зустрічного вітру. В Перегінську, з моста через Лімницю відкривається чудовий вид на хребет Ігровця і гору Високу.
Дальше їдемо через села Небилів, Сливки і Ясень, з якого уже можна бачити мету подорожі - вершини Грофи і Паренки.
Якщо до пам’ятника Вагилевичу в Ясені ще дорога більш-менш ще нормальна, то потім починається справжнє екстрім-шоу з вибоїнами на кожному кроці. Асфальтове покриття вщент розбите дощами, морозами, повенями, лісовозами, землетрусами, вулканами, атомними бомбами і т.д. і т.п. Як на мене, краще б там асфальту взагалі би не було. На тій частині шляху я з легкістю обганяв ровером автомобілі, котрі не знали в яку сторону протикнутись щоб не потрапити колесом в яму.
Таким чином, минуючи села Гриньків і Кузьминець наближаємось до Осмолоди.
Колись це був досить велелюдний населений пункт збору лісорубів, грибників-ягідників, туристів etc… Тепер гуртожитки, в яких жили роботяги стоять з вибитими вікнами, а про колишню славу центру лісорозробок нагадує тільки облізлий пам’ятник “хлопаки з бензопилою”.
Розтягнули також і знамениту вузькоколійну дорогу, побудовану ще австрійцями, що слугувала і полякам і “совітам”, а от незалежній Україні пригодилась тільки у вигляді стовпів для парканів та арматури. Якби таке (чисто теоретично) трапилось в часи Іосифа Вісаріоновича, то до “сонячного Магадану” рубати шпали для нової колії відправили би цілий регіон, а от у нас крайніх не знайшли. Тільки дивно, що не приплели до цього злочину Лазаренка з Тимошенчихою, котрі, як відомо, відповідають за ВСЕ. Але не буду політизувати розповідь. За Осмолодою їдемо (ідемо) мимо будки з шлагбаумом, яка в сезон збору грибів служить хорошим пунктом для того щоб “бомбити фраєрів” з приватними авто на предмет “рекреаційного збору’ десятки (або хто скільки дасть) гривень.
З пішохідних або велотуристів грошей поки-що не “стріляють”, хоча і “нет предела совершенству”. На покращення ж рекреаційної ситуації в цьому регіоні останні роки трудяться з десяток бригад, котрі нещадно вирубують ліс, посаджений ще за радянської влади, натомість залишаючи пустирі на схилах гір. Цим вони планомірно готують базу для майбутніх руйнівних повеней і зсувів, але то мало кого хвилює, бо гроші - понад усе. “За совітів” теж рубали - старожили цих місць пам’ятають вислів Сталіна “странэ нужэн лэс!”, але ж і садили новий. В школах викладали предмет «лісове господарство», була маса лісорозсадників - шкілок (невелика ділянка з родючим пухким ґрунтом, призначена переважно для висівання дрібного насіння деревних та кущових рослин), обробляти які допомагали і місцеві школярі. Одним словом був якийсь порядок. Ну а тепер - “закон - тайга, медведь - порядок”, незалежність твою мать! Але, щось я знову повів не в тему…Так от, переправляємось металевим мостом через річку Молоду і на розвилці повертаємо направо. Дорога “покращується” - замість убитого асфальту під колесами велосипеда появляється різнокаліберний щебінь, хаотично насипаний самозвалами і вирівняний колесами лісовозів. Такого шляху - кілометрів два до ще однієї розвилки за мостом через потічок Котелець, вздовж котрого і треба рухатись аж до підйому на полонину Плісце.
Дорога досить комфортна, хоча підйом в гору для ровера "турист" стає вже більш напряжним. Місцями приходиться вести його вручну. Зразу після повороту спостерігаємо свіжі вирубки. Десь тут в уже неіснуючому лісі я з товаришами два роки тому назад відпочивав під розлогими смереками, а тепер…
Шлях пролягає між вершинами Канюсяків (ліворуч) та Кінь Гроховецький. На початку осені в цих місцях можна збирати гриби, як, між-іншим, практично і скрізь в околицях Осмолоди.
Рухаючись таким чином кілометрів 4 приходимо до місця, де їздова дорога раптово переходить у слабо прохідну стежку. Чому? - пояснює дана табличка.
У 2009 році тут зійшла лавина, котра зсунула потрощені уламки смерек в ущелину на потічок і дорогу.
Велосипед приходиться залишати в кущах біля дороги. Одного разу в цьому місці я несподівано побачив залишеними також і 4 джипи з квадроциклом, котрим видно хотіли виїхати на Грофу. Але тут і пішки пролазити важкувато між уламками дерев, хоча за останні три роки стежку вже добряче утоптали. Через 200-300 метрів проходу ущелиною з гори по праву сторону в Котелець стікає досить потужний потічок. З цього місця в хорошу погоду можна побачити вершину Грофи.
Метрів через 20 стежка різко повертає наліво через потік і далі приблизно кілометр рухаємось вже лівою стороною Котельця аж до початку підйому на полонину Плісце. Оріентиром слугує пам’ятний хрест українським повстанцям і таблиця ландшафтного заказника “Грофа”. Збитися з дороги тут практично неможливо, весь маршрут ретельно промаркований. Сходження до туристичного притулку займає хвилин 20 часу без особливого напруження сил. Смерековим лісом підніматися вгору комфортно і неважко (хоча це як для кого).
Поступово стежка виводить з лісу на відкритий простір і можна знову спостерігати Канюсяки та інші навколишні вершини.
Продовження тут: http://melnykovets.livejournal.com/2816.html
Їхати в Осмолоду можна своїм транспортом , якщо не жаль машини через неймовірне бездоріжжя, або маршрутним автобусом, що відправляється з Калуша 3 рази в день. Перший варіант має перевагу в мобільності і незалежності від часу прибуття-відправлення, а другий хороший тим, що ходова вашого “залізного коня” не відчує всієї принадності півметрових ям прямо посеред асфальту. Я до місця призначення завжди добираюся третім способом - велосипедом. З точки зору швидкості, мобільності, зручності пересування і фінансової економії - одні переваги. Відправляюся в Осмолоду завжди з Перегінська, де розташована батьківська хата. Відстань в 30 км., як правило, можна здолати за 2 години, якщо нема сильного зустрічного вітру. В Перегінську, з моста через Лімницю відкривається чудовий вид на хребет Ігровця і гору Високу.
Дальше їдемо через села Небилів, Сливки і Ясень, з якого уже можна бачити мету подорожі - вершини Грофи і Паренки.
Якщо до пам’ятника Вагилевичу в Ясені ще дорога більш-менш ще нормальна, то потім починається справжнє екстрім-шоу з вибоїнами на кожному кроці. Асфальтове покриття вщент розбите дощами, морозами, повенями, лісовозами, землетрусами, вулканами, атомними бомбами і т.д. і т.п. Як на мене, краще б там асфальту взагалі би не було. На тій частині шляху я з легкістю обганяв ровером автомобілі, котрі не знали в яку сторону протикнутись щоб не потрапити колесом в яму.
Таким чином, минуючи села Гриньків і Кузьминець наближаємось до Осмолоди.
Колись це був досить велелюдний населений пункт збору лісорубів, грибників-ягідників, туристів etc… Тепер гуртожитки, в яких жили роботяги стоять з вибитими вікнами, а про колишню славу центру лісорозробок нагадує тільки облізлий пам’ятник “хлопаки з бензопилою”.
Розтягнули також і знамениту вузькоколійну дорогу, побудовану ще австрійцями, що слугувала і полякам і “совітам”, а от незалежній Україні пригодилась тільки у вигляді стовпів для парканів та арматури. Якби таке (чисто теоретично) трапилось в часи Іосифа Вісаріоновича, то до “сонячного Магадану” рубати шпали для нової колії відправили би цілий регіон, а от у нас крайніх не знайшли. Тільки дивно, що не приплели до цього злочину Лазаренка з Тимошенчихою, котрі, як відомо, відповідають за ВСЕ. Але не буду політизувати розповідь. За Осмолодою їдемо (ідемо) мимо будки з шлагбаумом, яка в сезон збору грибів служить хорошим пунктом для того щоб “бомбити фраєрів” з приватними авто на предмет “рекреаційного збору’ десятки (або хто скільки дасть) гривень.
З пішохідних або велотуристів грошей поки-що не “стріляють”, хоча і “нет предела совершенству”. На покращення ж рекреаційної ситуації в цьому регіоні останні роки трудяться з десяток бригад, котрі нещадно вирубують ліс, посаджений ще за радянської влади, натомість залишаючи пустирі на схилах гір. Цим вони планомірно готують базу для майбутніх руйнівних повеней і зсувів, але то мало кого хвилює, бо гроші - понад усе. “За совітів” теж рубали - старожили цих місць пам’ятають вислів Сталіна “странэ нужэн лэс!”, але ж і садили новий. В школах викладали предмет «лісове господарство», була маса лісорозсадників - шкілок (невелика ділянка з родючим пухким ґрунтом, призначена переважно для висівання дрібного насіння деревних та кущових рослин), обробляти які допомагали і місцеві школярі. Одним словом був якийсь порядок. Ну а тепер - “закон - тайга, медведь - порядок”, незалежність твою мать! Але, щось я знову повів не в тему…Так от, переправляємось металевим мостом через річку Молоду і на розвилці повертаємо направо. Дорога “покращується” - замість убитого асфальту під колесами велосипеда появляється різнокаліберний щебінь, хаотично насипаний самозвалами і вирівняний колесами лісовозів. Такого шляху - кілометрів два до ще однієї розвилки за мостом через потічок Котелець, вздовж котрого і треба рухатись аж до підйому на полонину Плісце.
Дорога досить комфортна, хоча підйом в гору для ровера "турист" стає вже більш напряжним. Місцями приходиться вести його вручну. Зразу після повороту спостерігаємо свіжі вирубки. Десь тут в уже неіснуючому лісі я з товаришами два роки тому назад відпочивав під розлогими смереками, а тепер…
Шлях пролягає між вершинами Канюсяків (ліворуч) та Кінь Гроховецький. На початку осені в цих місцях можна збирати гриби, як, між-іншим, практично і скрізь в околицях Осмолоди.
Рухаючись таким чином кілометрів 4 приходимо до місця, де їздова дорога раптово переходить у слабо прохідну стежку. Чому? - пояснює дана табличка.
У 2009 році тут зійшла лавина, котра зсунула потрощені уламки смерек в ущелину на потічок і дорогу.
Велосипед приходиться залишати в кущах біля дороги. Одного разу в цьому місці я несподівано побачив залишеними також і 4 джипи з квадроциклом, котрим видно хотіли виїхати на Грофу. Але тут і пішки пролазити важкувато між уламками дерев, хоча за останні три роки стежку вже добряче утоптали. Через 200-300 метрів проходу ущелиною з гори по праву сторону в Котелець стікає досить потужний потічок. З цього місця в хорошу погоду можна побачити вершину Грофи.
Метрів через 20 стежка різко повертає наліво через потік і далі приблизно кілометр рухаємось вже лівою стороною Котельця аж до початку підйому на полонину Плісце. Оріентиром слугує пам’ятний хрест українським повстанцям і таблиця ландшафтного заказника “Грофа”. Збитися з дороги тут практично неможливо, весь маршрут ретельно промаркований. Сходження до туристичного притулку займає хвилин 20 часу без особливого напруження сил. Смерековим лісом підніматися вгору комфортно і неважко (хоча це як для кого).
Поступово стежка виводить з лісу на відкритий простір і можна знову спостерігати Канюсяки та інші навколишні вершини.
Продовження тут: http://melnykovets.livejournal.com/2816.html