Хочеш юності - їдь до Львова
Місто-нести-в-собі-не-розплескати, місто-я-сумую-за-тобою-ще-не-поїхавши, ти забираєш серце собі, щойно я вперше вдихаю тебе на повні груди, і ота клята пружина, якою обладнано наші київські заведені, як годинниковий механізм, тіла потроху починає відпускати. Єство наповнюється спокоєм, очі відкриваються якнайнайширше, аби наситити зір твоєю сонячною посмішкою та ясним блакитними очима твого неба. Вуха нашорошені, намагаються вловити найменше відлуння ходи по бруківці, найінтимніший шепіт стін на Сербській, світлу молитву у соборі св. Юра...
Про тебе можна лише українською, лише серцем. У тебе та у тобі хочеться закохуватися та одразу зізнаватися у коханні під старою липою, бо ж як, власне, можна стримати увесь той жар та тремтіння? І я, не вагаючись, стрибаю у це почуття без парашута...
Місто-алітерація, ти звучиш нічним джазом та кобзою; в тобі так гармонійно сплітається древність та сучасність, що на кожному кроці перехоплює подих. Ти дивуєш мене, кохане місто. А я так відвикла від несподіванок!
Я пишу тобі моє перше зізнання у коханні, а тому дібрати влучних слів вкрай важко. Не суди мене за це. Мої думки заплутуються між пальцями і, наче віск, потроху стікають на сторінку окремими чудними фігурками. М’якими, ще теплими...
Кажуть, коли кохаєш когось “по-справжньому”, то приймаєш його будь-яким. Наступного дня, одразу після нашого запаморочливого знайомства і палкого поцілунку надвечір з ароматом гіркої кави та солодкого молочного чоколяду, ти зустрів мене непривітним похмурим поглядом і дощем. Мені було страшенно холодно. Я натягала комір светра до самого носа і ховалася під величезною парасолею від твоїх вже сірих гострих очей. Але кохала не менше. Чи свідчить це про щось? Я думаю, це є свідченням Всього...
А ще я страшенно ревную тебе. Я знаю, такий як ти не належить нікому і разом з тим належить всім. Тебе треба контрабандно вивозити і зберігати під серцем, консервувати твій подих і шкірою, як вірші, заучувати твої солодкі мрійливі обійми.
Наше кохання переходить у режим “на відстані”, але це не бентежить мене. Воно в мені солодкою голочкою, втішною свічкою ніжного та сумного Костелу Єзуїтів...
Про тебе можна лише українською, лише серцем. У тебе та у тобі хочеться закохуватися та одразу зізнаватися у коханні під старою липою, бо ж як, власне, можна стримати увесь той жар та тремтіння? І я, не вагаючись, стрибаю у це почуття без парашута...
Місто-алітерація, ти звучиш нічним джазом та кобзою; в тобі так гармонійно сплітається древність та сучасність, що на кожному кроці перехоплює подих. Ти дивуєш мене, кохане місто. А я так відвикла від несподіванок!
Я пишу тобі моє перше зізнання у коханні, а тому дібрати влучних слів вкрай важко. Не суди мене за це. Мої думки заплутуються між пальцями і, наче віск, потроху стікають на сторінку окремими чудними фігурками. М’якими, ще теплими...
Кажуть, коли кохаєш когось “по-справжньому”, то приймаєш його будь-яким. Наступного дня, одразу після нашого запаморочливого знайомства і палкого поцілунку надвечір з ароматом гіркої кави та солодкого молочного чоколяду, ти зустрів мене непривітним похмурим поглядом і дощем. Мені було страшенно холодно. Я натягала комір светра до самого носа і ховалася під величезною парасолею від твоїх вже сірих гострих очей. Але кохала не менше. Чи свідчить це про щось? Я думаю, це є свідченням Всього...
А ще я страшенно ревную тебе. Я знаю, такий як ти не належить нікому і разом з тим належить всім. Тебе треба контрабандно вивозити і зберігати під серцем, консервувати твій подих і шкірою, як вірші, заучувати твої солодкі мрійливі обійми.
Наше кохання переходить у режим “на відстані”, але це не бентежить мене. Воно в мені солодкою голочкою, втішною свічкою ніжного та сумного Костелу Єзуїтів...