(no subject)
Одна російська подруга (ну я так думала, що подруга) повидаляла мене з друзів, тому що я "принципово" перейшла на спілкування українською і невзлюбила Расєюшку. Мовчки, тихо. Я скотина, звичайно, в мене не було причин і немає нелюбити Рассєю і спілкуватись українською. НУ і шо, що у нас кожен день похорони, поминки, сльози і горе через втручання Росії у наші справи. Ну і що, що моя без місяця шестирічна дитина малює листи для хлопців на фронт і пише "Я знаю, що Україна переможе" у листівках. Мої діти - діти війни, блять. Наші брати, наші чоловіки, наші батьки, гарні, розумні, прекрасні, помирають від куль россійських найманців. Але, я не повинна, мабуть, звертати на це увагу, постити котиків, радіти життю і бути милою з російськими друзями, які за всі місяці війни жодного разу не спитали мене, як там у мене, чи всі мої живі-здорові. Бог милував, ми не в епіцентрі подій, у нас цілий дім, є шо їсти, є що пити і ми не боїмося вийти на вулицю. Це вже велике щастя. Ага, в такий час ми бігом навчилися цінувати той відносний спокій, незважаючи на напругу в повітрі і повідомлення про мінування вокзалів і мостів (до речі, навіть на західній Україні ловлять диверсантів, щоб ви знали, і це не жарт. Але західна не під такою пільною увагою ЗМІ, тому мало хто зна). Між пригутуванням обіду і іграми з дітьми ми перепощуємо інформацію по бомбосховища і склад тривожного чемоданчика, або що треба мати с собою чоловікові, який їде на війну. Ми з цим живемо, це вже норма, аби не гірше. Кожного дня з"являється нова дата початку повномасштабної війни, хрін його зна, буде чи ні, але як не звертати на це увагу, коли маєш малих дітей і хочеш їх вберегти. Похуй. Простіше закрити очі, видалити з друзів, щоб нічого не псувало настрій.