Текапо
якби я міг, я б жив поруч з церквою Святого Доброго Шепарда на березі озера Текапо.
щоранку, на світанні, я б мив ноги в його крижаній воді. втім, можливо, я б лишень ходив берегом поміж каміння, милуючись тихою бірюзою плеса.
щовечора, перед тим як вдарять дзвони, переходив би по дамбі сухе русло ріки Текапо, що колись витікала з озера, а тепер запакована в новітній канал. при добрій погоді гори на тій стороні озера могли б бути рудими.
руда бірюза тримала б мене вічно.
туристичне містечко в самому центрі Південного острову Нової Зеландії
три вулички, два десятки фешенебельних мотелів, гребля і церква
трохи далі, на верху гори, обсервація
Зустрівши черговий світанок я повільно повертався в невелику-світлу хатинку з гіпсокартону і мінеральної вати на краю містечка. Далі, за городом з буряками і цибулею, починався ріденький доглянутий ліс.
Шлях від озера до дому мав би займати хвилин п'ятнадцять, не більше, проте щоразу затягувався. Щонайменше п'ять хвилин, щоб поговорити з Марі Найо, доки вона буде відкривати свій магазинчик на розі вулиць Мюррей і Мойс. Ми познайомились, коли вона винесла на вулицю динаміки і сиділа в кріслі-гойдалці слухаючи Бйорк. Певний час я стояв біля холодильника з Пепсі, роблячи вигляд, що вибираю поміж "Севенапом" і "Мірандою", а тоді Марі мовчки винесла ще одне крісло і жестом запропонувала присісти. Відтоді я досить часто заходив в її магазин, вертаючись з озера. Купував м'ясо в тісті, яке нагадувало пельмені, і заносив їй диски з "Даха-Брахою" та іншим українським фолком. Вона, натомість, давала мені музику Маорі і розповідала езотеричні історії попиваючи ранкову каву.
Від неї я переважно йшов до книгарні "Унібукс", де брав кілька ранкових газет і переглядав заголовки. Раз в два тижні підвозили нові книги і ми зі Стівом, адміністратором і затятим поттероманом, розкладали новинки по поличках заразом зачитуючи випадкові рядки з них. Зі Стівом ми потоваришували ще з десяток років тому у Франкфурті, коли опинились на сусідніх кріслах в залі очікування аеропорту, читаючи один і той ж номер "Нешіонал Джіогрефік" з матеріалом про Нову Зеландію. Того дня ми розлетілись в різні півкулі - я до Львова, а він до Лос-Анжелеса, але вже за рік зіткнулись в Велінгтоні, а ще за рік переселились до озера Текапо.
Далі в списку були близнята Ведл: Аліса і Парк. Втім до них я заходив не щодня - добру третину року вони з компанією витрачали літаючи поміж місцевими горами і каньйонами на дельтапланах. Решту частину року у них на подвір'ї було найбільш гамірно на всю Мюррей стріт - двоповерховий котедж перманентно був заповнений їхніми друзями, друзями друзів і взагалі якимись незрозумілими типами, що зупинялись в них підготуватись, а скоріше добре напитись, перед вильотами. Я і літав і пив, тож не запізнатись ми не мали змоги.
Так чи так, до дев'ятої ранку я вже підходив до низенького, по коліно, парканчику, який відділяв газон і квітники від тротуару. Довга стежка, мощена жовтим камінням, вела до ганку. Саме цей ганок - на манір традиційної гуцульської хати - привабив мене і примусив вдвічі переплатити за це помешкання. Ріелторка, зовсім юна дівчина, про ганок не згадала зовсім. Всю свою красномовність вона віддала кухні-студії і краєвиду на озеро з вікна спальні на другому поверсі. Направду кухня виявилась зовсім маленькою, краєвид майже геть затуляв рекламний щит бензоколонки та ще й сусіди навпроти полюбляли кохатись з відкритими вікнами. Я погодився майже одразу.
На сніданок я готував картоплю. Колись на фестивалі в Карпатах я назбирав більше 20 рецептів, в яких переплітались румунська, словацька, польська, українська і власне карпатська кухні. Рецепти мали слугувати базою для циклу статей про Карпати, цикл так і не вийшов, але тепер в мене не було жодних проблем з меню. З часом довкола цього меню утворився такий собі клуб. В Текапо мало хто встигав снідати не одними тостами і кавою, а я не вмів готувати на одну людину. Люди мали змогу вільно снідати в мене, за двох умов: не метушитись (мені не подобалось коли швейцар чотири-зіркового мотелю одною рукою накидав собі в пащеку печену картоплю, а другою зав'язував шнурівки на лакованих туфлях) і приходити в гарному настрої. Влітку мені на кухні допомагали студентки Берлінського кулінарного, які і на канікулах хотіли продовжувати готувати. Інколи забігала власниця відпочинкового комплексу, що стояв осторонь містечка на шляху до обсерваторії і приймав переважно стареньких європейських туристів. Її поява на моїй кухні щоразу закінчувалась невластивим додаванням великої кількості невідповідних спецій. Я легко пробачав її шалощі - вона була основним постачальником моїх клієнтів на роботі.
В чому полягала моя робота? Перш за все це була екскурсія. Я водив колишніх мерів і зірок рок-н-ролу містечком, розповідав про церкву Святого Доброго Шепарда і відвозив на оглядовий майданчик на одній з гір, що височили над озером. Поки вишукані француженки з нефарбованою сивиною та пузаті власники фабрик клацали своїми Ніконами і робили нотатки в молескінах, я неспішно розпочинав другу екскурсію. Ми мінялись ролями, надходила моя черга дивитись і слухати, а мери і француженки вели мене крізь переплетіння власних спогадів.
Звісно не кожного разу рокіровка вдавалась. Траплялось люди замовкали на півслові і поринали в себе. Бувало - влаштовували скандал. Іноді допомагали історії про те що я пишу книгу і збираю матеріал, іноді - власні розповіді, частіше вигадки, про далекі мандрівки і несподівані ситуації. Та й розповідали мені різне. Зірка бейсболу 80-х, запустивши черговий камінчик далеко в озеро, пояснював що мав бути піаністом. Жінка британського Прем'єра, сидячи в альтанці на схилі гори, розповідала, як обирала між двома хлопчиськами. Коли ж вона визначилась, другий вирушив в Південну Америку і через багато років став відомим мандрівником.
Озеро, прозоро-бірюзове, гори, стрімкі-засніжені приймали цих людей, вбирали їх сум'яття і дарували нову надію, відчуття спокою і впевненість. Вони клали крапку, там де вже не могло бути кінця. Вони розпочинали нове, коли люди не мали сил на жодну мрію.
Як порядний наркоман я прагнув і чекав нових людей, нових історій. Ніколи не обмежував клієнтів в часі, іноді засиджуючись з ними далеко за північ. Дехто продовжував змальовувати своє життя в листах. Декого більше ніколи не бачив.
Бували й свої вийнятки зі звичної схеми.
З одним мешканцем Манхеттена довелось на кілька днів підійнятись в гори, готувати їжу на вогні, спати в палатках і зустрічати схід сонця на вершині, щоб пояснити різницю між живим містом і живими горами. Дізнався про нього я від дівчат-студенток, що носили йому їсти (він зняв приватний будинок, але не наважувався сам вийти за продуктами - це маленьке містечко для нього було вже казна-якою дичиною). Зайшовши до нього я запропонував екскурсію з вікна. Він погодився, і через певний час мені вдалось переконати його що він має вийти з дому, щоб почути дзвін і побачити церкву. Заінтригованість поборола страх, і вже за кілька хвилин він божився, що на віки залишиться в Текапо. Лишень піднявшись високо в гори він зрозумів, що побачити красу стоячи на місці неможливо, для цього необхідно рухатись. Прощаючись, він тримав в руках квитки на літаки і показував на ГПС місця, які збирався відвідати вже незабаром.
Одного разу власниця відпочинкового комплексу дала мої координати юній дівчині, що не наважилась народжувати дитину. Разом з дитиною вона втратила відчуття реальності і не знала навіщо далі живе. Досить довго ми сиділи понад берегом, а під вечір пішки підійнялись до обсерваторії. Там якраз кипіла робота - вже кілька днів як була виявлена нова туманність лівіше Андромеди і вчені намагались накопати якнайбільше. Спостереження велись на великому екрані посеред зали, але мені здавалось це надто ненаочним. Ми перейшли в сусіднє приміщення, що використовувалось більше як навчальне. Трохи підлаштувавши різкість я звільнив місце для неї. Дівчина приклала своє обличчя до окуляра і загубилась в космосі. Все що бачила - розповідала мені. В тому телескопі вона бачила себе, як житиме і куди поїде, що скаже рідним і над чим працюватиме.
Одного зимового вечора, сидячи на зручній лавочці і дивлячись як західне сонце підфарбовує старе каміння церкви я задрімав. Охолов глінтвейн, що його поклав поруч з собою, притрусило дрібним снігом теплого в'язаного шарфа. І снилось мені, як я проводжу екскурсію. Сам для себе. Сам йду берегом. Сам собі розповідаю про церкву збудовану 1872, про її знамените вікно, з якого відкривається чудовий вид на озеро. Сам проводжу себе крізь роки і пам'ять. Туди, де залишилось несказаним чому покинув рідний Львів, чому залишився сам і чому все ж потребував стількох людей.
Вдарили дзвони. Луна розійшлась по воді, а за нею тиша розпливлась містечком. Руда бірюза не відпускала.
щоранку, на світанні, я б мив ноги в його крижаній воді. втім, можливо, я б лишень ходив берегом поміж каміння, милуючись тихою бірюзою плеса.
щовечора, перед тим як вдарять дзвони, переходив би по дамбі сухе русло ріки Текапо, що колись витікала з озера, а тепер запакована в новітній канал. при добрій погоді гори на тій стороні озера могли б бути рудими.
руда бірюза тримала б мене вічно.
туристичне містечко в самому центрі Південного острову Нової Зеландії
три вулички, два десятки фешенебельних мотелів, гребля і церква
трохи далі, на верху гори, обсервація
Зустрівши черговий світанок я повільно повертався в невелику-світлу хатинку з гіпсокартону і мінеральної вати на краю містечка. Далі, за городом з буряками і цибулею, починався ріденький доглянутий ліс.
Шлях від озера до дому мав би займати хвилин п'ятнадцять, не більше, проте щоразу затягувався. Щонайменше п'ять хвилин, щоб поговорити з Марі Найо, доки вона буде відкривати свій магазинчик на розі вулиць Мюррей і Мойс. Ми познайомились, коли вона винесла на вулицю динаміки і сиділа в кріслі-гойдалці слухаючи Бйорк. Певний час я стояв біля холодильника з Пепсі, роблячи вигляд, що вибираю поміж "Севенапом" і "Мірандою", а тоді Марі мовчки винесла ще одне крісло і жестом запропонувала присісти. Відтоді я досить часто заходив в її магазин, вертаючись з озера. Купував м'ясо в тісті, яке нагадувало пельмені, і заносив їй диски з "Даха-Брахою" та іншим українським фолком. Вона, натомість, давала мені музику Маорі і розповідала езотеричні історії попиваючи ранкову каву.
Від неї я переважно йшов до книгарні "Унібукс", де брав кілька ранкових газет і переглядав заголовки. Раз в два тижні підвозили нові книги і ми зі Стівом, адміністратором і затятим поттероманом, розкладали новинки по поличках заразом зачитуючи випадкові рядки з них. Зі Стівом ми потоваришували ще з десяток років тому у Франкфурті, коли опинились на сусідніх кріслах в залі очікування аеропорту, читаючи один і той ж номер "Нешіонал Джіогрефік" з матеріалом про Нову Зеландію. Того дня ми розлетілись в різні півкулі - я до Львова, а він до Лос-Анжелеса, але вже за рік зіткнулись в Велінгтоні, а ще за рік переселились до озера Текапо.
Далі в списку були близнята Ведл: Аліса і Парк. Втім до них я заходив не щодня - добру третину року вони з компанією витрачали літаючи поміж місцевими горами і каньйонами на дельтапланах. Решту частину року у них на подвір'ї було найбільш гамірно на всю Мюррей стріт - двоповерховий котедж перманентно був заповнений їхніми друзями, друзями друзів і взагалі якимись незрозумілими типами, що зупинялись в них підготуватись, а скоріше добре напитись, перед вильотами. Я і літав і пив, тож не запізнатись ми не мали змоги.
Так чи так, до дев'ятої ранку я вже підходив до низенького, по коліно, парканчику, який відділяв газон і квітники від тротуару. Довга стежка, мощена жовтим камінням, вела до ганку. Саме цей ганок - на манір традиційної гуцульської хати - привабив мене і примусив вдвічі переплатити за це помешкання. Ріелторка, зовсім юна дівчина, про ганок не згадала зовсім. Всю свою красномовність вона віддала кухні-студії і краєвиду на озеро з вікна спальні на другому поверсі. Направду кухня виявилась зовсім маленькою, краєвид майже геть затуляв рекламний щит бензоколонки та ще й сусіди навпроти полюбляли кохатись з відкритими вікнами. Я погодився майже одразу.
На сніданок я готував картоплю. Колись на фестивалі в Карпатах я назбирав більше 20 рецептів, в яких переплітались румунська, словацька, польська, українська і власне карпатська кухні. Рецепти мали слугувати базою для циклу статей про Карпати, цикл так і не вийшов, але тепер в мене не було жодних проблем з меню. З часом довкола цього меню утворився такий собі клуб. В Текапо мало хто встигав снідати не одними тостами і кавою, а я не вмів готувати на одну людину. Люди мали змогу вільно снідати в мене, за двох умов: не метушитись (мені не подобалось коли швейцар чотири-зіркового мотелю одною рукою накидав собі в пащеку печену картоплю, а другою зав'язував шнурівки на лакованих туфлях) і приходити в гарному настрої. Влітку мені на кухні допомагали студентки Берлінського кулінарного, які і на канікулах хотіли продовжувати готувати. Інколи забігала власниця відпочинкового комплексу, що стояв осторонь містечка на шляху до обсерваторії і приймав переважно стареньких європейських туристів. Її поява на моїй кухні щоразу закінчувалась невластивим додаванням великої кількості невідповідних спецій. Я легко пробачав її шалощі - вона була основним постачальником моїх клієнтів на роботі.
В чому полягала моя робота? Перш за все це була екскурсія. Я водив колишніх мерів і зірок рок-н-ролу містечком, розповідав про церкву Святого Доброго Шепарда і відвозив на оглядовий майданчик на одній з гір, що височили над озером. Поки вишукані француженки з нефарбованою сивиною та пузаті власники фабрик клацали своїми Ніконами і робили нотатки в молескінах, я неспішно розпочинав другу екскурсію. Ми мінялись ролями, надходила моя черга дивитись і слухати, а мери і француженки вели мене крізь переплетіння власних спогадів.
Звісно не кожного разу рокіровка вдавалась. Траплялось люди замовкали на півслові і поринали в себе. Бувало - влаштовували скандал. Іноді допомагали історії про те що я пишу книгу і збираю матеріал, іноді - власні розповіді, частіше вигадки, про далекі мандрівки і несподівані ситуації. Та й розповідали мені різне. Зірка бейсболу 80-х, запустивши черговий камінчик далеко в озеро, пояснював що мав бути піаністом. Жінка британського Прем'єра, сидячи в альтанці на схилі гори, розповідала, як обирала між двома хлопчиськами. Коли ж вона визначилась, другий вирушив в Південну Америку і через багато років став відомим мандрівником.
Озеро, прозоро-бірюзове, гори, стрімкі-засніжені приймали цих людей, вбирали їх сум'яття і дарували нову надію, відчуття спокою і впевненість. Вони клали крапку, там де вже не могло бути кінця. Вони розпочинали нове, коли люди не мали сил на жодну мрію.
Як порядний наркоман я прагнув і чекав нових людей, нових історій. Ніколи не обмежував клієнтів в часі, іноді засиджуючись з ними далеко за північ. Дехто продовжував змальовувати своє життя в листах. Декого більше ніколи не бачив.
Бували й свої вийнятки зі звичної схеми.
З одним мешканцем Манхеттена довелось на кілька днів підійнятись в гори, готувати їжу на вогні, спати в палатках і зустрічати схід сонця на вершині, щоб пояснити різницю між живим містом і живими горами. Дізнався про нього я від дівчат-студенток, що носили йому їсти (він зняв приватний будинок, але не наважувався сам вийти за продуктами - це маленьке містечко для нього було вже казна-якою дичиною). Зайшовши до нього я запропонував екскурсію з вікна. Він погодився, і через певний час мені вдалось переконати його що він має вийти з дому, щоб почути дзвін і побачити церкву. Заінтригованість поборола страх, і вже за кілька хвилин він божився, що на віки залишиться в Текапо. Лишень піднявшись високо в гори він зрозумів, що побачити красу стоячи на місці неможливо, для цього необхідно рухатись. Прощаючись, він тримав в руках квитки на літаки і показував на ГПС місця, які збирався відвідати вже незабаром.
Одного разу власниця відпочинкового комплексу дала мої координати юній дівчині, що не наважилась народжувати дитину. Разом з дитиною вона втратила відчуття реальності і не знала навіщо далі живе. Досить довго ми сиділи понад берегом, а під вечір пішки підійнялись до обсерваторії. Там якраз кипіла робота - вже кілька днів як була виявлена нова туманність лівіше Андромеди і вчені намагались накопати якнайбільше. Спостереження велись на великому екрані посеред зали, але мені здавалось це надто ненаочним. Ми перейшли в сусіднє приміщення, що використовувалось більше як навчальне. Трохи підлаштувавши різкість я звільнив місце для неї. Дівчина приклала своє обличчя до окуляра і загубилась в космосі. Все що бачила - розповідала мені. В тому телескопі вона бачила себе, як житиме і куди поїде, що скаже рідним і над чим працюватиме.
Одного зимового вечора, сидячи на зручній лавочці і дивлячись як західне сонце підфарбовує старе каміння церкви я задрімав. Охолов глінтвейн, що його поклав поруч з собою, притрусило дрібним снігом теплого в'язаного шарфа. І снилось мені, як я проводжу екскурсію. Сам для себе. Сам йду берегом. Сам собі розповідаю про церкву збудовану 1872, про її знамените вікно, з якого відкривається чудовий вид на озеро. Сам проводжу себе крізь роки і пам'ять. Туди, де залишилось несказаним чому покинув рідний Львів, чому залишився сам і чому все ж потребував стількох людей.
Вдарили дзвони. Луна розійшлась по воді, а за нею тиша розпливлась містечком. Руда бірюза не відпускала.