Сивуля - Ігровець. Горганський масив. Маршрут.
Минулих вихідних ще раз пройшлися Горганським масивом.
Маршрут:
село Стара Гута - полонина Середня - гора Висока - гора Ігровець - полонина Борєвка (або Погар) - гора Борєвка - гора Лопушна - гора Сивуля - гора Мала Сивуля - полонина Рущинна (руїни) - лісопункт Межиріки - село Стара Гута.
Команда (яка, як потім виявиться - командою не була): Я, Віта, Вова і Оксана.
Оскільки на день конституції було заплановано 3 офіційних вихідних збирались їх повноцінно використати і не поспішаючи пройти від села Стара Гута до села Бистриця (через Ігровець, Сивулю і перевал Легіонів). Втім ще перед виходом на маршрут стало ясно, що третього вихідного, по суб'єктивним причинам, не буде. Тож вирішили компенсувати його виїздом після роботи в п'ятницю. Втім і це не дозволило здійснити заплановане. В тексті буде пояснено, чому маршрут довелось скоротити.
Маршрутка з Франківська до Гути їде не з вокзалу, як того варто було сподіватися, а від Сільпо (або, по не перевіреній інформації - від торгового центру Мальва). Коштує близько 10 гривень (близько - бо два рази їздив і обидва рази ціна була інша, крім того в перший раз нас змусили заплатити за багаж по гривні, в другий раз ми вже були вчені і платили лишень за себе). Крім того назад доїхати ще дешевше - від гути до франика з нас взяли по 8 грн, вочевидь через те що платили напряму водію, минуючи касу :) Автобус ходить досить часто. Втім чи є рейси після 17:20 з франківська - невідомо. Натомість відомо, що після 17:26 зі Старої Гути вже зовсім нічого не їздить. Доречі місця хоч і зазначені в білетах, але місцеві категорично відмовляються вставати, мотивуючи ще тим що "ніхто і ніколи тут не сідає на місця". У нас після роботи скандалити настрою не було, але ситуацію було б не зле змінити ;)
вид на гору Середню з однойменної полонини
В Стару Гуту приїхали коло 19:00. Засидівшись в маршрутці, дуже сподівались одразу вийти на маршрут, але Вова і Оксана, ще сіли їсти. Довелось чекати, що дещо остудило порив добігти до Ігровця ще в перший день. Вийшли вже по 20, пропустивши поперед себе 2 вантажівки з білесеньким пісочком - це прикордонники будуються, як їм і личить, на межі, правда не державній, а усього лиш на межі села ). Втім хороми в них будуть не гірші ніж у пресловутій дачі Кучми. Дорога промаркована від автобусної зупинки. Марка двійна - синя і зелена.
Одразу за селом добудували новий міст. Ще тиждень тому його не було - тепер вже є. Виглядає масивно і надійно. Вочевидь ним тепер будуть натовпи туристів їздити - раніше дорога йшла низом, вбрід через річку і легковикам дорога була перекрита. Фактично одразу за мостом звертаємо праворуч. Тут маркування розділяється, щоб врешті знов зійтись на вершині Ігровця. Шляхи огинають Ігровець з двох боків. Через кілька десятків метрів після повороту доходимо до нового кладовища, де люди вже забронювали шматки землі на сотні років вперед. Втім кладовище нове і могил покищо нема. Тільки окремі хрести вказують де чия ділянка. Далі ідемо вздовж русла притоки Бистриці Солотвинської - Великого Кузьминця. Дуже швидко доходимо до першого втраченого моста. Доводиться переходити вбрід, адже русло досить широке і перейти немає жодної можливості. Після цього шляхи дороги і річки перетинаються ще кілька разів. Втім далі вже навіть залишків мостів не видно.
Не пройшовши і години зупиняємось. Заходять хмари, швидко темніє, починається дощ. Вибирати місце для зупинки не доводиться - розбиваємо намет на першій ж галявині.
Наступний день від самого ранку сонячний. Сонячний, але з мошкою. В авральних темпах запалюю вогонь - мошка в моменті обліплює всі оголені частини тіла і лізе в очі, тож зволікати не доводиться. Вогонь дещо змінює ситуацію, але не кардинально. Їсти доводиться замотаним в одяг, попри те що сонце вже досить високо. В 10:30 тікаємо з неприємного місця. Деякий час дорога іде досить непогано, марка читається, але вже за годину потрапляємо в локальну сраку. Срака така: три переходи вбрід, рух по болоту, рух крізь здорові лопухи і різки підйом болотяним руслом якогось струмка. Якби не марка - в житті б не поліз туди. Стежки нема зовсім, каміння мокре і слизьке. Болото - таке ж ))
Підійнявшись трохи вгору нізвідки зявляється дорога. Добротна дорога - міцна колія, ні дерев що ростуть посередині ні, навіть, трави нема. Таке враженя що ще вчора нею їздили. Так вона і іде верхом невеличкої гори. От тільки зникає в непролазних хащах, як тільки починається спуск. Далі черговий брід і дуже стрімка стежка догори. Стежка і далі маркована і почищена від бурелому. Після години підйому виходимо на полонину. Звідси видно хребет Ріг (гора Ігровець і Висока).
В цьому місці доведеться зробити ліричний відступ - про походи в гори з малознайомими людьми. Справа в тому що в Оксани від самого ранку боліла спина. Але вона хоч і стогнала по ходу маршруту, але жодного разу не сказала, що з нею. Коли, після відпочинку на полонині, всі зібрались йти далі вона заявила що не піде. Ні сіло ні впало. Її ж чоловік, Вова, замість того щоб розпитати що з нею намагався її підняти йти далі. Класична ситуація - невміння спілкуватися. Результат - напружена і неприємна ситуація. Вдаватися в подробиці не буду - це їх подружня справа, додам лишень що Вова з Оксаною зрештою пішли назад. Висновки для мене такі: якщо хтось хоче іти зі мною в гори, але має мало досвіду - повинен обовязково слухатися і тим більш не вступати в суперечки. Про це буду казати ще перед маршрутом, а виходити - тільки після підтвердження, що так і буде. Не те що я вважаю себе досвідченим туристом, але більшість проблем якраз через відсутність чіткої координації і суперечки між командою. Цього разу усе обійшлось, нам просто довелось скоротити маршрут.
Сивулі: мала і велика
залишки колючої проволоки на схилах гори Лопушна
лучик солнце в тёмном царстве. вид с горы Сивуля.
Від полонини і вище дорога стає вкрай приємною - чітка вторована стежка, гарні види і не надто стрімкий підйом. За пів години ми вже на перемичці між Високою і Середньою. Тут стоїть знак з мапою. Звідси ж розпочинаються дороги на гори Високу, Середню, вперед до села Осмолоди і назад до Гути. Нам на Високу. Стежка місцями стрімка, а місцями досить полога - попри те що набір висоти дуже значний. В будь-якому випадку вона добре прорізана бензопилами і втратити її фактично неможливо. Там де стежка виходить на хребет - можна заночувати. Там ж жовта марка змінюється на червону. На самий верх Високої маршрут не веде, якщо є бажання залізти і туди - можна залишити рюкзаки і збігати-помилуватися краєвидами. На верху дивимось на годинники і дивуємось - ми підійнялись, як і вказано на карті, за годину. Далі хребтом на Ігровець. Тут аналогічно - стежка траверсує. Пдійматися на самий верх варто від високого каменя-стовпчика (десь метр в висоту), який ми поставили, коли в тумані відмічали шлях. Далі - спуск з Ігровця. Десь на середині спуску майже на переході від залісненої частини до альпійки ростуть плантації щавлю. Ну то й що що він кінський? Кисленький-поживний зато ). Спустившись на полонину Погар можна знайти воду, місця для палаток, вказівник на Осмолоду, Гуту, Ігровець і Сивулю. Тобто знову ж в чотири сторони ) Цього разу на полонині сила-силенна людей. Запасаємо воду і ідемо вверх, попри те що вечоріє. Наступне місце для ночівлі з'являється через 40 хвилин, як і було вказано на роздоріжжі. Ще раз дивуємось, але вирішуємо заночувати вище. Коли захід сонця малює гори в червоне - виходимо на вершину гори Борєвка. Висота 1594 м. Видимість ідеальна (фотографічну сторону не чіпаємо). Ідилія. Палатку правда розкласти доводиться посеред стежки - більше місця нема. Їсти готувати доводиться на примусі - шукати в альпійці якийсь хмиз просто немає сил. Води теж нема - добре що набрали ще на полонині. Посеред ночі я згадую що в Осмолоді мали стартувати якісь змагання. На підтвердження моїх слів чуємо як перша команда шпортаючись через палатку вилазить на гору. Навчені, ми кожній наступній команді кричимо спочатку "обережно палатка", а потім "далі стежка йде направо!" - адже в темноті спортсмени ніяк не можуть побачити що марка іде вправо, а прямо - урвище. Зрештою якось засинаємо.
Флора Горган
Ранок чудовий. Ніжне сонце. Знов гріємо на примусі їсти. і вже в 8:30 виходимо на маршрут. Перед Сивулею підвисаємо побачивши викладені з каменю стіни і сходи. Неймовірне видовище. Красиве і несподіване. На саму Сивулю підіймаємось альтернативною стежкою - що веде прямо на верх. Друга стежка мяко траверсує, але не дає поглянути униз. Думаю таку мякість варто посилати подалі ;) Між Сивулями купа імен викладених камінням. Нічого цікавого, вражає тільки бажання окремих представників хомосапієнсів мавпувати. Наверху Малої Сивулі вітер - замість того щоб розгледіти шлях, яким будем спускатися, збігаємо понижче.І сідаємо їсти батон. На зустріч ідуть група туристів - виявляється що їх маршрут повторює нашу початкову задумку, втім на нього в них на день більше. Виявляється - якби ми пішли в Бистрицю як і задумували - попали б в колибу. Ми гірко сумуємо з цього приводу і розчулені колеги дають нам молока з тої колиби - ми пропонуємо батон :) смачнезне поєднання ) Внизу, на полонині Рущинна - знову натовп. І де тіки ті люди беруться? Знаходимо два джерела які дають початок Бистриці Солотвинській і йдемо понад берегом вниз. Стежка не маркована, але читається. втім місцями вона зовсім завалена буреломом. Обійти найважче місце можна, якщо вчасно перейти по дереву на правий берег. Інакше - шлях руслом крізь купи гілляччя. Далі ще кілька разів доведеться переходити по колодах (мну більше подобається навпростець через річку - хитке і мокре дерево мало нагадує місток). Десь від лісопункту Межиріки починається дорога по якій їздять Урали і навіть не надто потужні джипи. Втім нас підкинути немає кому. Останні кілька кілометрів просто біжимо щоб встигнути на бус. На зупинку прибігаємо, коли бус вже відїзджає. Змазане закінчення, втім не шкодить загальному чудовому відпочинку.
з.і. По тексту вочевидь не вистачає хронометражу - скільки туди, а скільки сюди. Якщо в Вас виникатимуть питання по конкретній ділянці - питайте )
Те ж саме з характерними особливостями тої чи іншої ділянки.
з.і.і. Якщо по тексту щось незрозуміло - не встидайтесь - тицяйте мене носом, критикуйте :)
Маршрут:
село Стара Гута - полонина Середня - гора Висока - гора Ігровець - полонина Борєвка (або Погар) - гора Борєвка - гора Лопушна - гора Сивуля - гора Мала Сивуля - полонина Рущинна (руїни) - лісопункт Межиріки - село Стара Гута.
Команда (яка, як потім виявиться - командою не була): Я, Віта, Вова і Оксана.
Оскільки на день конституції було заплановано 3 офіційних вихідних збирались їх повноцінно використати і не поспішаючи пройти від села Стара Гута до села Бистриця (через Ігровець, Сивулю і перевал Легіонів). Втім ще перед виходом на маршрут стало ясно, що третього вихідного, по суб'єктивним причинам, не буде. Тож вирішили компенсувати його виїздом після роботи в п'ятницю. Втім і це не дозволило здійснити заплановане. В тексті буде пояснено, чому маршрут довелось скоротити.
Маршрутка з Франківська до Гути їде не з вокзалу, як того варто було сподіватися, а від Сільпо (або, по не перевіреній інформації - від торгового центру Мальва). Коштує близько 10 гривень (близько - бо два рази їздив і обидва рази ціна була інша, крім того в перший раз нас змусили заплатити за багаж по гривні, в другий раз ми вже були вчені і платили лишень за себе). Крім того назад доїхати ще дешевше - від гути до франика з нас взяли по 8 грн, вочевидь через те що платили напряму водію, минуючи касу :) Автобус ходить досить часто. Втім чи є рейси після 17:20 з франківська - невідомо. Натомість відомо, що після 17:26 зі Старої Гути вже зовсім нічого не їздить. Доречі місця хоч і зазначені в білетах, але місцеві категорично відмовляються вставати, мотивуючи ще тим що "ніхто і ніколи тут не сідає на місця". У нас після роботи скандалити настрою не було, але ситуацію було б не зле змінити ;)
вид на гору Середню з однойменної полонини
В Стару Гуту приїхали коло 19:00. Засидівшись в маршрутці, дуже сподівались одразу вийти на маршрут, але Вова і Оксана, ще сіли їсти. Довелось чекати, що дещо остудило порив добігти до Ігровця ще в перший день. Вийшли вже по 20, пропустивши поперед себе 2 вантажівки з білесеньким пісочком - це прикордонники будуються, як їм і личить, на межі, правда не державній, а усього лиш на межі села ). Втім хороми в них будуть не гірші ніж у пресловутій дачі Кучми. Дорога промаркована від автобусної зупинки. Марка двійна - синя і зелена.
Одразу за селом добудували новий міст. Ще тиждень тому його не було - тепер вже є. Виглядає масивно і надійно. Вочевидь ним тепер будуть натовпи туристів їздити - раніше дорога йшла низом, вбрід через річку і легковикам дорога була перекрита. Фактично одразу за мостом звертаємо праворуч. Тут маркування розділяється, щоб врешті знов зійтись на вершині Ігровця. Шляхи огинають Ігровець з двох боків. Через кілька десятків метрів після повороту доходимо до нового кладовища, де люди вже забронювали шматки землі на сотні років вперед. Втім кладовище нове і могил покищо нема. Тільки окремі хрести вказують де чия ділянка. Далі ідемо вздовж русла притоки Бистриці Солотвинської - Великого Кузьминця. Дуже швидко доходимо до першого втраченого моста. Доводиться переходити вбрід, адже русло досить широке і перейти немає жодної можливості. Після цього шляхи дороги і річки перетинаються ще кілька разів. Втім далі вже навіть залишків мостів не видно.
Не пройшовши і години зупиняємось. Заходять хмари, швидко темніє, починається дощ. Вибирати місце для зупинки не доводиться - розбиваємо намет на першій ж галявині.
Наступний день від самого ранку сонячний. Сонячний, але з мошкою. В авральних темпах запалюю вогонь - мошка в моменті обліплює всі оголені частини тіла і лізе в очі, тож зволікати не доводиться. Вогонь дещо змінює ситуацію, але не кардинально. Їсти доводиться замотаним в одяг, попри те що сонце вже досить високо. В 10:30 тікаємо з неприємного місця. Деякий час дорога іде досить непогано, марка читається, але вже за годину потрапляємо в локальну сраку. Срака така: три переходи вбрід, рух по болоту, рух крізь здорові лопухи і різки підйом болотяним руслом якогось струмка. Якби не марка - в житті б не поліз туди. Стежки нема зовсім, каміння мокре і слизьке. Болото - таке ж ))
Підійнявшись трохи вгору нізвідки зявляється дорога. Добротна дорога - міцна колія, ні дерев що ростуть посередині ні, навіть, трави нема. Таке враженя що ще вчора нею їздили. Так вона і іде верхом невеличкої гори. От тільки зникає в непролазних хащах, як тільки починається спуск. Далі черговий брід і дуже стрімка стежка догори. Стежка і далі маркована і почищена від бурелому. Після години підйому виходимо на полонину. Звідси видно хребет Ріг (гора Ігровець і Висока).
В цьому місці доведеться зробити ліричний відступ - про походи в гори з малознайомими людьми. Справа в тому що в Оксани від самого ранку боліла спина. Але вона хоч і стогнала по ходу маршруту, але жодного разу не сказала, що з нею. Коли, після відпочинку на полонині, всі зібрались йти далі вона заявила що не піде. Ні сіло ні впало. Її ж чоловік, Вова, замість того щоб розпитати що з нею намагався її підняти йти далі. Класична ситуація - невміння спілкуватися. Результат - напружена і неприємна ситуація. Вдаватися в подробиці не буду - це їх подружня справа, додам лишень що Вова з Оксаною зрештою пішли назад. Висновки для мене такі: якщо хтось хоче іти зі мною в гори, але має мало досвіду - повинен обовязково слухатися і тим більш не вступати в суперечки. Про це буду казати ще перед маршрутом, а виходити - тільки після підтвердження, що так і буде. Не те що я вважаю себе досвідченим туристом, але більшість проблем якраз через відсутність чіткої координації і суперечки між командою. Цього разу усе обійшлось, нам просто довелось скоротити маршрут.
Сивулі: мала і велика
залишки колючої проволоки на схилах гори Лопушна
лучик солнце в тёмном царстве. вид с горы Сивуля.
Від полонини і вище дорога стає вкрай приємною - чітка вторована стежка, гарні види і не надто стрімкий підйом. За пів години ми вже на перемичці між Високою і Середньою. Тут стоїть знак з мапою. Звідси ж розпочинаються дороги на гори Високу, Середню, вперед до села Осмолоди і назад до Гути. Нам на Високу. Стежка місцями стрімка, а місцями досить полога - попри те що набір висоти дуже значний. В будь-якому випадку вона добре прорізана бензопилами і втратити її фактично неможливо. Там де стежка виходить на хребет - можна заночувати. Там ж жовта марка змінюється на червону. На самий верх Високої маршрут не веде, якщо є бажання залізти і туди - можна залишити рюкзаки і збігати-помилуватися краєвидами. На верху дивимось на годинники і дивуємось - ми підійнялись, як і вказано на карті, за годину. Далі хребтом на Ігровець. Тут аналогічно - стежка траверсує. Пдійматися на самий верх варто від високого каменя-стовпчика (десь метр в висоту), який ми поставили, коли в тумані відмічали шлях. Далі - спуск з Ігровця. Десь на середині спуску майже на переході від залісненої частини до альпійки ростуть плантації щавлю. Ну то й що що він кінський? Кисленький-поживний зато ). Спустившись на полонину Погар можна знайти воду, місця для палаток, вказівник на Осмолоду, Гуту, Ігровець і Сивулю. Тобто знову ж в чотири сторони ) Цього разу на полонині сила-силенна людей. Запасаємо воду і ідемо вверх, попри те що вечоріє. Наступне місце для ночівлі з'являється через 40 хвилин, як і було вказано на роздоріжжі. Ще раз дивуємось, але вирішуємо заночувати вище. Коли захід сонця малює гори в червоне - виходимо на вершину гори Борєвка. Висота 1594 м. Видимість ідеальна (фотографічну сторону не чіпаємо). Ідилія. Палатку правда розкласти доводиться посеред стежки - більше місця нема. Їсти готувати доводиться на примусі - шукати в альпійці якийсь хмиз просто немає сил. Води теж нема - добре що набрали ще на полонині. Посеред ночі я згадую що в Осмолоді мали стартувати якісь змагання. На підтвердження моїх слів чуємо як перша команда шпортаючись через палатку вилазить на гору. Навчені, ми кожній наступній команді кричимо спочатку "обережно палатка", а потім "далі стежка йде направо!" - адже в темноті спортсмени ніяк не можуть побачити що марка іде вправо, а прямо - урвище. Зрештою якось засинаємо.
Флора Горган
Ранок чудовий. Ніжне сонце. Знов гріємо на примусі їсти. і вже в 8:30 виходимо на маршрут. Перед Сивулею підвисаємо побачивши викладені з каменю стіни і сходи. Неймовірне видовище. Красиве і несподіване. На саму Сивулю підіймаємось альтернативною стежкою - що веде прямо на верх. Друга стежка мяко траверсує, але не дає поглянути униз. Думаю таку мякість варто посилати подалі ;) Між Сивулями купа імен викладених камінням. Нічого цікавого, вражає тільки бажання окремих представників хомосапієнсів мавпувати. Наверху Малої Сивулі вітер - замість того щоб розгледіти шлях, яким будем спускатися, збігаємо понижче.І сідаємо їсти батон. На зустріч ідуть група туристів - виявляється що їх маршрут повторює нашу початкову задумку, втім на нього в них на день більше. Виявляється - якби ми пішли в Бистрицю як і задумували - попали б в колибу. Ми гірко сумуємо з цього приводу і розчулені колеги дають нам молока з тої колиби - ми пропонуємо батон :) смачнезне поєднання ) Внизу, на полонині Рущинна - знову натовп. І де тіки ті люди беруться? Знаходимо два джерела які дають початок Бистриці Солотвинській і йдемо понад берегом вниз. Стежка не маркована, але читається. втім місцями вона зовсім завалена буреломом. Обійти найважче місце можна, якщо вчасно перейти по дереву на правий берег. Інакше - шлях руслом крізь купи гілляччя. Далі ще кілька разів доведеться переходити по колодах (мну більше подобається навпростець через річку - хитке і мокре дерево мало нагадує місток). Десь від лісопункту Межиріки починається дорога по якій їздять Урали і навіть не надто потужні джипи. Втім нас підкинути немає кому. Останні кілька кілометрів просто біжимо щоб встигнути на бус. На зупинку прибігаємо, коли бус вже відїзджає. Змазане закінчення, втім не шкодить загальному чудовому відпочинку.
з.і. По тексту вочевидь не вистачає хронометражу - скільки туди, а скільки сюди. Якщо в Вас виникатимуть питання по конкретній ділянці - питайте )
Те ж саме з характерними особливостями тої чи іншої ділянки.
з.і.і. Якщо по тексту щось незрозуміло - не встидайтесь - тицяйте мене носом, критикуйте :)