Бу-бу-бу. Сю-сю-сю
«Ображаються» - кажеш.
Це для мене - як втрачений рай,
ображатися вміти.
Хтось один щось сказав, і
мені не сподобалось що,
не сподобалось як,
я образилась.
Бу-бу-бу. Сю-сю-сю.
Може, в грудях якесь лоскотання,
чи сльози набігли на очі,
чи дихання запнулося,
чи мене кинуло в піт,
а чи, може, (здається, що так воно є)
я надулась холодним повітрям,
як кулька,
всередині зовсім пуста.
Хай щастить тим, хто вміє
у цьому ворожому світі
ображатися. Хай їм, сердешним, щастить.
Бо вони зберегли свою тонкість, вразливість свою.
чи то їх не чіпали,
тому що вони невиразні,
чи то ікла виразні у них,
чи то шкіра така в них товста,
що усе було пофіг,
аж поки не зайняли місце,
де можна себе проявити
і пестити пиху свою.
Наді мною простерта рука,
і рука ця поклала
на те, що мене поливають
брудом всі, хто дотягнеться,
тягнеться все це з дитинства,
найбіліша з ворон, найчорніша з лелек,
йду я гордо під градом ударів,
ще й дивлюсь уперед
скрізь тунель кулаків, тумаків
і безсилої дамської лайки.
Один чувак в інтернеті мені казав, що я йому нагадую дівчину в білому,
на високих підборах, яка тікає по болотах від злобної зграї
собак, біжить легко, з посмішкою, і ще встигає показувати язика,
але звісно, на те, щоби ображатися,
в неї вже не вистачає ні сил, ні часу,
ні внутрішньої енергії.
Так що коли людина на мене ображається
і хоче, щоби я зрозуміла суть проблеми,
хай вона чи детально опише симптоми,
щоби я це могла собі уявити,
чи вже запропонує мені
алгоритм дій,
що я маю робити з цією образою
і в яке місце її собі засунути.