Ретроспектива-2008. Ігор Каганець. Володимир Дмитренко. Давній Рим. Класика Колоналізму.
Розвідка та інші таємні служби Стародавнього Риму
текст скопійовано звідси:
10.01.2008
https://www.ar25.org/node/13322
якщо точніше перша версія статті у 2008 році була видана ось тут:
http://www.sd.org.ua/news.php?id=13322
Вилучено тільки останній великий розділ про Персію яку ніби-то копіювали Римляни часів Секста Тарквінія.
Це сайт Ігоря Каганця (з Франківська) його тоді (у час видачі статті - 2008) кришував Євген Кирилович Марчук - останній серед керівників КДБ в УРСР і перший керівник СБУ (тоді - СНБУ).
Саме перу Каганця належить та класифікація війн, яку він десь злямзив і прокоментував, і яку я часами використовую зокрема ось тут:
Ретроспектива-2002. Ігор Каганець. Класифікація війн. Яких війн треба боятися? Явних чи прихованих?
http://maxi-ta.livejournal.com/22527.html
Акцент у вигляді "цитати" про специфіку стосунків між чиновниками Метрополії та Прохачами з колоній я виділив саме так, бо саме цей епізод вважаю найважливішим з Практичної точки зору для сьогодення.
Ці стосунки цілком відображають наприклад стосунки між Ахметовим-Януковичем та Манафортом ))
Але тим самим я не стверджую що Америка є Метрополією. Манафорт справді представляв в Україні КОЛОНІАЛЬНУ АДМІНІСТРАЦІЮ, але це були на Штати а НАДДЕРЖАВНІ Міжнародні структури.
докладніше - тут:
Як відрізнити колонію від метрополії? Чи є США метрополією?
http://maxi-ta.livejournal.com/23631.html
і тут:
Що я розумію під "США" і "Британією"? що таке Північна Мафія?
http://maxi-ta.livejournal.com/30936.html
Уривок з книги Володимира Дмитренка “Розвідка та інші таємні служби Стародавнього Риму і його супротивників” - “Кальварія”, 2008, Розділ 6
У давнину таємні агенти використовувалися анітрохи не рідше, ніж у наші дні. Найчастіше в тил супротивника засилали завербованих перебіжчиків і звичайних добровольців, одягнених у місцевий одяг і здатних говорити місцевою мовою. Завдання таких агентів були простими - за декілька днів перебування на ворожій території щось видивитися, вивідати, вчинити напад або підпал, після чого повернутися назад. Утім, це була, хоч і важлива, але все ж таки нижча ланка агентурної розвідки. Набагато складніші завдання ставилися перед тими агентами, які засилалися у ворожий тил надовго. Для них ретельно розроблялися відповідні «легенди», і такі агенти могли діяти у ворожому тилу декілька місяців, а іноді й років. Вони могли вербувати агентуру серед місцевих жителів і поставляти інформацію через агентів-зв’язківців як усно, так і за допомоги написаних тайнописом або закодованих послань. Окрім спеціально засланих агентів, розвідки античних держав широко використовували і «агентів-ініціативників», тобто тих місцевих жителів, які з власної ініціативи приходили запропонувати супротивникові свої послуги. Проте під виглядом зрадників до ворога нерідко засилали й тих, хто мав передати помилкові відомості, ввівши ворога в оману. Деякі агентурні операції проводилися «під дипломатичним прикриттям» - послами чи особами з їхнього супроводу.
Надзвичайно активно використовувалися в давнину і «агенти впливу» - високопоставлені місцеві вельможі, які з тих або інших причин вирішили таємно відстоювати в своїй країні інтереси іншої держави. За допомоги «агентів впливу» можна було втягнути якусь чужу державу в невигідну для неї війну на своєму боці, або навпаки уникнути ворожого вторгнення, можна було вирішити на свою користь територіальну суперечку або отримати якісь пільги і привілеї, наприклад привілеї в торгівлі.
Присутність «агентів впливу» та їхня активність нерідко мали значення для доль багатьох країн і народів анітрохи не менше, ніж десятки тисяч солдатів. Тому в античні часи не було, напевно, жодної країни, яка б не вербувала собі «агентів впливу». Слабким державам потрібні були «агенти впливу» в тодішніх світових державах, щоб зберегти свої володіння і, по змозі, виторговувати собі різні милості. Своєю чергою, державам, які претендували на світове панування, часом було вигідніше не захоплювати яку-небудь слабкішу країну, а зробити її слухняним сателітом, підкупивши потрібних вельмож або привівши до влади своїх ставлеників. Для правителів дрібних і слабких держав єдиним способом знайти собі таємних покровителів було роздавання хабарів і подарунків вельможам могутніших сусідів. Великі ж держави знаходили «агентів впливу» в інших країнах як підкупом, так і схиляючи їх до цього перспективами надати протекцію або, навпаки, погрозами.
З усіх античних держав Рим використовував «агентів впливу» найширше і найбільш уміло. Звісно, подеколи й іноземному цареві або вождеві вдавалося підкуповувати римських магістратів, вирішивши справу до вигоди для себе і до збитку для Риму. Але таке траплялося порівняно рідко. Іноземні прохачі могли лише роздавати подарунки і просити, але в жодному разі не погрожувати римським вельможам, навіть якщо ті взяли гроші й не виконали обіцянки. Не було в іноземних прохачів і ніякої можливості якимось чином впливати на призначення римських посадовців. Римляни ж, навпаки, завжди мали можливість схиляти до співпраці і вербувати «агентів впливу» як підкупом, так і силою, і кожний з цих агентів знав, що у разі зради ризикує втратити не тільки статок, а й життя.
Особливо ефективним ставало використання «агентів впливу» в країнах, що потрапили в залежність від Риму. Там римські «агенти впливу» нерідко могли діяти майже відкрито. Страх перед римським втручанням не дозволяв місцевим царям усунути таких людей з посади, а тим паче покарати. Понад те, багато призначень в залежних від Риму державах проводилися за порадами з Рима. Врешті-решт це майже неодмінно призводило до того, що місцеві правителі поступово взагалі втрачали владу, а їхні країни ставали римськими провінціями.
Таємні агенти активно використовувалися римськими властями не тільки у ворожих Римові державах, а й у самому Римі і всій Римській державі. Усередині країни таємні агенти використовувалися для виявлення і викриття як змовників, котрі зазіхали на владу, так і кримінальних злочинців. Як таємні агенти могли діяти і повноправні римські громадяни, і вільновідпущеники, і раби. Причому найбільш цінними інформаторами часто були саме раби. Стимулом до виказування або інших видів шпигунства служили і грошові винагороди (цінні повідомлення й інші важливі послуги шпигунів винагороджувалися часом дуже великими сумами грошей), і те, що за особливі заслуги перед державою агент міг отримати не тільки гроші, а й свободу і римське громадянство.
У кожній з держав Стародавнього світу, зокрема і в Римі, точно так само, як і в сучасних державах, були не тільки розвідувальні служби, а й спеціальні служби, що виконували функції контррозвідки і поліції. Проте виявити і знешкодити ворожу агентуру таланило не завжди. До того ж будь-яке угруповання, що стояло при владі, майже завжди повинне було думати не тільки про боротьбу з іноземною агентурою, а й про протидію таємним агентам своїх місцевих політичних супротивників, які могли бути не менш небезпечними.
Союзи між державами могли бути укладені або, навпаки, розірвані завдяки вчасно врученому подарункові. Політичний супротивник міг бути усунений за допомоги кривосвідчення або помилкового доносу. Царі та імператори ставали жертвами змов, якщо їхня контррозвідка припускалася помилки. Дрібка отрути або підступний кинджал могли часом зробити те, що не під силу було зробити десяткам тисяч воїнів. Неприступні фортеці ставали легкою здобиччю ворога через одного-двох зрадників. Дуже і дуже часто долі цілих країн і народів залежали не стільки від дій десятків тисяч воїнів, скільки від успіху або провалу яких-небудь таємних операцій.
Агентурна розвідка завжди і в усі часи була найбільш потаємною з усіх видів розвідувальної діяльності. Утім, незважаючи на це, деякі відомості про те, як засилалися до ворога і як використовувалися таємні агенти за часів Стародавнього Риму, збереглися.
Про те, як римський цар Тарквіній Гордий захопив місто Габії
Можливо, про якісь найхитромудріші розвідувальні операції римлян ми вже ніколи не дізнаємося, але навіть відомості, що дійшли до нас, свідчать про те, що вже в найранніший період свого існування, тобто в царський період, Римська держава проводила складні розвідувальні операції, зокрема й операції з проникненням у ворожі лави своєї агентури.
Останній з римських царів, Луцій Тарквіній, відоміший як Тарквіній Гордий, доступився до влади, поваливши свого попередника царя Сервія Туллія, і оцінювався своїми сучасниками по-різному. Проте й саме захоплення влади, і те, що від 534 по 509 рік до нової ери йому вдавалося утримувати владу, свідчить про те, що це була людина рішуча і обізнана з механізмами державного управління. Він спромігся значно підсилити могутність Риму, і багато в чому це було обумовлено тим, що Тарквіній Гордий активно використовував для цього різні таємні методи боротьби. Навіть у мирний час він об’єднав навколо Риму племена латинів, звівши неправильні звинувачення на свого головного супротивника Турна Гердонія (про що розповідається в розділі XII цієї книги).
Проте ще успішніше Тарквіній Гордий застосовував таємні методи боротьби у воєнний час, і якщо у роки миру цар здавався римлянам жорстоким, то як полководцеві їм ні в чому було йому дорікнути. Як писав Тіт Лівій, «наскільки несправедливим був цар в мирний час, настільки небезрозсудним як вождь під час війни» (T. Liv. I. 53. 1). Розправившись з Турном Гердонієм і очоливши Латинський союз, Луцій Тарквіній завдав поразки вольскам і взяв приступом одне з їхніх міст - Свессу Помецію, захопивши там багату здобич, завдяки якій розпочав будівництво прекрасного храму на честь бога Юпітера. На цьому він не заспокоївся; наступною його метою стало розташоване поблизу місто Габії, що лежало в 18 кілометрах на схід від Рима. Захопити Габії було важливо для Тарквінія не тільки тому, що це місто було розташоване біля важливої дороги, яка вела до більшого міста Пренести, а й тому, що в Габії збіглись і ті жителі Свесси Помеції, які не побажали визнати владу Тарквінія, і багато вороже налаштованих щодо царя вигнанців із самого Рима. Спершу цар спробував оточити Габії та взяти їх штурмом; коли ж це не вийшло, він вирішив діяти хитріше.
Як розповідає Тіт Лівій, «після безуспішної спроби взяти місто приступом, після того, як він був відкинутий від стін і навіть на облогу не міг більш покладати ніяких надій, Тарквіній, зовсім не по-римськи, почав діяти хитрощами і обманом. Він удав, ніби, полишивши думку про війну, захопився лише закладенням храму та іншими роботами в місті, і тут молодший з його синів, Секст, перебіг, як було обумовлено, в Габії, скаржачись на нестерпну жорстокість батька. Вже, казав він, із чужих на своїх звернулося свавільство гордія, вже кількість дітей обтяжує цю людину, яка обезлюдила курію* і хоче обезлюдити власний дім, щоб не залишати ніякого нащадка, ніякого спадкоємця. Він, Секст, вислизнув з-під батьківських мечів і списів і ніде не відчуває себе в безпеці, окрім як у ворогів Луція Тарквінія. Хай не сподіваються в Габіях, війну не скінчено - Тарквіній залишив її лише удавано, щоб за нагоди напасти зненацька. Якщо ж немає у них місця для тих, хто благає про захист, то йому, Секстові, доведеться пройти по всьому Лацію, а потім і у вольсків шукати притулку, і в еквів, і в герників, доки він нарешті не дістанеться до племені, що вміє оборонити дітей від жорстоких і нечестивих батьків. А можливо, де-небудь зустріне він і бажання підняти зброю на найзарозумілішого з царів і найлютішого з народів. Здавалося, що Секст,якщо його не вшанувати, піде розгніваний далі, і габійці прийняли його прихильно. Нічого дивуватися, сказали вони, якщо цар нарешті і з дітьми обійшовся так само, як із громадянами, як із союзниками. На себе самого оберне він врешті-решт свою лють, якщо навколо нікого не залишиться. Що ж до них, габійців, то вони раді приходу Секста і вірять, що незабаром за його допомоги війну буде перенесено від габійських воріт до римських» (Т. Liv. I. 53. 4 - 11).
Габійці аж ніяк не були наївними простаками. Та як вони могли не повірити царському синові, який утік до них? Адже, як писав Діонісій Галікарнаський, який теж детально описав захоплення Габій, але вважав, щоправда, на відміну від Тіта Лівія, що Секст Тарквіній був не молодшим, а старшим сином царя, «Секста відшмагали за наказом батька на Форумі різками» (Dionysios. LV. 2). Не вірити після цього царському синові габійці просто не могли. Не відчуваючи підступу, габійці охоче слухали слова Секста Тарквінія, тим паче що казав він їм якраз те, що їм хотілося чути. «Відтоді Секста почали запрошувати в раду. Там, у всьому іншому погоджуючись зі старими габійцями, які, мовляв, краще знають свої справи, він безупинно пропонував розпочати воєнні дії - в цьому він, на його думку, розбирається якраз добре, оскільки знає сили того й іншого народу і розуміє, що гординя царя напевно ненависна і громадянам, якщо навіть власні діти не змогли її винести. Так Секст поволі підбивав габійських старійшин відновити війну, а сам з найбільш гарячими юнаками ходив за здобиччю і в набіги; всіма своїми обманними словами і справами він викликав щораз більшу - і згубну - до себе довіру, доки нарешті не був обраний воєначальником» (Т. Liv. I. 54. 1-2).
Дії царя-батька і царського сина були ретельно скоординовані, щоб Секст зумів завдати римлянам кількох незначних поразок, які зміцнили його славу. У кожній вилазці проти римлян Секста
Тарквінія супроводжувала перемога, з кожної вилазки приносив він у Габії солідну здобич. «Батько, наперед знаючи, в яких місцях він з’явиться, забезпечував її, а також неохоронність місцевості, і постійно посилав до нього тих, хто повинен був загинути, вибираючи з тих своїх громадян, кого тримав під підозрою. Через це габійці вирішили, що Секст їм вірний друг і хоробрий воєначальник, причому багато хто, ним підкуплені, готували для нього верховне командування» (Dionysios. LV. 4).
Під виглядом нових перебіжчиків цар перекидав до сина нових і нових вірних людей; ці люди упроваджувалися в габійське військо і розставлялися на потрібні посади в міській раді, проте до певного часу, ніхто з габійців навіть гадки не мав, що Секст Тарквіній підісланий і веде подвійну гру. Як писав Тіт Лівій: «народ не підозрював обману, і коли стали відбуватися незначні сутички між Римом і Габіями, в яких габійці зазвичай брали верх, то і знать, і чернь наперебій почали виказувати упевненість, що богами в дар послано їм такого вождя. Та й у воїнів він, ділячи з ними небезпеку і працю, щедро роздаючи здобич, користувався такою любов’ю, що Тарквіній-батько був у Римі не могутнішим, ніж син в Габіях» (Т. Liv. I. 54. 3-4).
Нарешті, коли Секст Тарквіній відчув себе в Габіях майже повновладним господарем, він послав довірену людину до батька, аби дізнатися, що ж йому слід робити далі, - мабуть, розробляючи операцію, батько і син ще не припускали, що влада Секста Тарквінія стане в Габіях такою великою, а тому будували скромніші плани і тепер ці плани слід було відкоригувати. Луцій Тарквіній прибулого до нього гінця прийняв і вислухав, але чи то не довіряючи йому повністю, чи то побоюючись, що гінця можуть перехопити, навіть «на словах ніякої відповіді не дав, але, неначе прикидаючи в думці, пройшов, супроводжуваний вісником, в садок при будинку і там, як передають, ходив мовчки, збиваючи палицею головки найвищих маків» (Т. Liv. I. 54. 6). Втомившись питати і чекати відповіді, вісник повернувся в Габії та доповів про все Тарквінію Молодшому, вважаючи, що цар не дав відповіді чи то від гордині, чи то з ненависті. Проте Сексту Тарквінію того, що передав йому гонець, було досить. Він зрозумів, що збиваючи головки маків, батько радив йому винищити габійську знать.
Так він і зробив - «одних він погубив, звинувативши перед народом, інших - скориставшись ненавистю, що вже оточувала їх. Багато хто був убитий відкрито, інші - ті, проти кого він не міг висунути правдоподібних звинувачень, - таємно. Деяким відкрито було можливість до добровільної втечі, деяких було вигнано, а майно тих, хто покинув місто, так само як і убитих, відразу призначалося до розподілу» (Т. Liv. I. 54. 8-9). Розподіл майна тих, хто потрапив у немилість (а ділити тут було що, адже ділили не жалюгідні пожитки бідняків, а майно найзаможніших громадян), надійно заглушив сумніви і докори сумління в інших.
Габійці тут мало чим відрізнялися від багатьох інших племен і народів, - коли грабіж санкціонувався владою, стаючи безпечним, чернь готова була грабувати, навіть якщо до цього їх закликав чужоземець, і навіть якщо це вело надалі до встановлення чужоземного панування. Як писав про підкорення Габій Тіт Лівій: «Слідують щедрі подачки, багата пожива, і ось уже солодка можливість увірвати для себе відбирає здатність відчувати загальні біди, так що врешті-решт осиротілу, позбавлену ради і підтримки габійську державу було без жодного опору віддано в руки римського царя» (Т. Liv. I. 54. 10).
Наші інтереси:
Книга видана ще у 2008 році. Я була на її презентації і виклала цей матеріал на «Народному Оглядачі». Пройшло більше 8 років. Але актуальність книги аж ніскільки не втрачена. Ба більше - про агентури і методи агентів потрібно знати, особливо, в час гібридної війни, яка почалася в Україні не у 2014 році, а значно раніше! Просто на це ніхто не зважав... І не читав таких книжок.
* Курія - місце засідання римського сенату.
текст скопійовано звідси:
10.01.2008
https://www.ar25.org/node/13322
якщо точніше перша версія статті у 2008 році була видана ось тут:
http://www.sd.org.ua/news.php?id=13322
Вилучено тільки останній великий розділ про Персію яку ніби-то копіювали Римляни часів Секста Тарквінія.
Це сайт Ігоря Каганця (з Франківська) його тоді (у час видачі статті - 2008) кришував Євген Кирилович Марчук - останній серед керівників КДБ в УРСР і перший керівник СБУ (тоді - СНБУ).
Саме перу Каганця належить та класифікація війн, яку він десь злямзив і прокоментував, і яку я часами використовую зокрема ось тут:
Ретроспектива-2002. Ігор Каганець. Класифікація війн. Яких війн треба боятися? Явних чи прихованих?
http://maxi-ta.livejournal.com/22527.html
Акцент у вигляді "цитати" про специфіку стосунків між чиновниками Метрополії та Прохачами з колоній я виділив саме так, бо саме цей епізод вважаю найважливішим з Практичної точки зору для сьогодення.
Ці стосунки цілком відображають наприклад стосунки між Ахметовим-Януковичем та Манафортом ))
Але тим самим я не стверджую що Америка є Метрополією. Манафорт справді представляв в Україні КОЛОНІАЛЬНУ АДМІНІСТРАЦІЮ, але це були на Штати а НАДДЕРЖАВНІ Міжнародні структури.
докладніше - тут:
Як відрізнити колонію від метрополії? Чи є США метрополією?
http://maxi-ta.livejournal.com/23631.html
і тут:
Що я розумію під "США" і "Британією"? що таке Північна Мафія?
http://maxi-ta.livejournal.com/30936.html
Уривок з книги Володимира Дмитренка “Розвідка та інші таємні служби Стародавнього Риму і його супротивників” - “Кальварія”, 2008, Розділ 6
У давнину таємні агенти використовувалися анітрохи не рідше, ніж у наші дні. Найчастіше в тил супротивника засилали завербованих перебіжчиків і звичайних добровольців, одягнених у місцевий одяг і здатних говорити місцевою мовою. Завдання таких агентів були простими - за декілька днів перебування на ворожій території щось видивитися, вивідати, вчинити напад або підпал, після чого повернутися назад. Утім, це була, хоч і важлива, але все ж таки нижча ланка агентурної розвідки. Набагато складніші завдання ставилися перед тими агентами, які засилалися у ворожий тил надовго. Для них ретельно розроблялися відповідні «легенди», і такі агенти могли діяти у ворожому тилу декілька місяців, а іноді й років. Вони могли вербувати агентуру серед місцевих жителів і поставляти інформацію через агентів-зв’язківців як усно, так і за допомоги написаних тайнописом або закодованих послань. Окрім спеціально засланих агентів, розвідки античних держав широко використовували і «агентів-ініціативників», тобто тих місцевих жителів, які з власної ініціативи приходили запропонувати супротивникові свої послуги. Проте під виглядом зрадників до ворога нерідко засилали й тих, хто мав передати помилкові відомості, ввівши ворога в оману. Деякі агентурні операції проводилися «під дипломатичним прикриттям» - послами чи особами з їхнього супроводу.
Надзвичайно активно використовувалися в давнину і «агенти впливу» - високопоставлені місцеві вельможі, які з тих або інших причин вирішили таємно відстоювати в своїй країні інтереси іншої держави. За допомоги «агентів впливу» можна було втягнути якусь чужу державу в невигідну для неї війну на своєму боці, або навпаки уникнути ворожого вторгнення, можна було вирішити на свою користь територіальну суперечку або отримати якісь пільги і привілеї, наприклад привілеї в торгівлі.
Присутність «агентів впливу» та їхня активність нерідко мали значення для доль багатьох країн і народів анітрохи не менше, ніж десятки тисяч солдатів. Тому в античні часи не було, напевно, жодної країни, яка б не вербувала собі «агентів впливу». Слабким державам потрібні були «агенти впливу» в тодішніх світових державах, щоб зберегти свої володіння і, по змозі, виторговувати собі різні милості. Своєю чергою, державам, які претендували на світове панування, часом було вигідніше не захоплювати яку-небудь слабкішу країну, а зробити її слухняним сателітом, підкупивши потрібних вельмож або привівши до влади своїх ставлеників. Для правителів дрібних і слабких держав єдиним способом знайти собі таємних покровителів було роздавання хабарів і подарунків вельможам могутніших сусідів. Великі ж держави знаходили «агентів впливу» в інших країнах як підкупом, так і схиляючи їх до цього перспективами надати протекцію або, навпаки, погрозами.
З усіх античних держав Рим використовував «агентів впливу» найширше і найбільш уміло. Звісно, подеколи й іноземному цареві або вождеві вдавалося підкуповувати римських магістратів, вирішивши справу до вигоди для себе і до збитку для Риму. Але таке траплялося порівняно рідко. Іноземні прохачі могли лише роздавати подарунки і просити, але в жодному разі не погрожувати римським вельможам, навіть якщо ті взяли гроші й не виконали обіцянки. Не було в іноземних прохачів і ніякої можливості якимось чином впливати на призначення римських посадовців. Римляни ж, навпаки, завжди мали можливість схиляти до співпраці і вербувати «агентів впливу» як підкупом, так і силою, і кожний з цих агентів знав, що у разі зради ризикує втратити не тільки статок, а й життя.
Особливо ефективним ставало використання «агентів впливу» в країнах, що потрапили в залежність від Риму. Там римські «агенти впливу» нерідко могли діяти майже відкрито. Страх перед римським втручанням не дозволяв місцевим царям усунути таких людей з посади, а тим паче покарати. Понад те, багато призначень в залежних від Риму державах проводилися за порадами з Рима. Врешті-решт це майже неодмінно призводило до того, що місцеві правителі поступово взагалі втрачали владу, а їхні країни ставали римськими провінціями.
Таємні агенти активно використовувалися римськими властями не тільки у ворожих Римові державах, а й у самому Римі і всій Римській державі. Усередині країни таємні агенти використовувалися для виявлення і викриття як змовників, котрі зазіхали на владу, так і кримінальних злочинців. Як таємні агенти могли діяти і повноправні римські громадяни, і вільновідпущеники, і раби. Причому найбільш цінними інформаторами часто були саме раби. Стимулом до виказування або інших видів шпигунства служили і грошові винагороди (цінні повідомлення й інші важливі послуги шпигунів винагороджувалися часом дуже великими сумами грошей), і те, що за особливі заслуги перед державою агент міг отримати не тільки гроші, а й свободу і римське громадянство.
У кожній з держав Стародавнього світу, зокрема і в Римі, точно так само, як і в сучасних державах, були не тільки розвідувальні служби, а й спеціальні служби, що виконували функції контррозвідки і поліції. Проте виявити і знешкодити ворожу агентуру таланило не завжди. До того ж будь-яке угруповання, що стояло при владі, майже завжди повинне було думати не тільки про боротьбу з іноземною агентурою, а й про протидію таємним агентам своїх місцевих політичних супротивників, які могли бути не менш небезпечними.
Союзи між державами могли бути укладені або, навпаки, розірвані завдяки вчасно врученому подарункові. Політичний супротивник міг бути усунений за допомоги кривосвідчення або помилкового доносу. Царі та імператори ставали жертвами змов, якщо їхня контррозвідка припускалася помилки. Дрібка отрути або підступний кинджал могли часом зробити те, що не під силу було зробити десяткам тисяч воїнів. Неприступні фортеці ставали легкою здобиччю ворога через одного-двох зрадників. Дуже і дуже часто долі цілих країн і народів залежали не стільки від дій десятків тисяч воїнів, скільки від успіху або провалу яких-небудь таємних операцій.
Агентурна розвідка завжди і в усі часи була найбільш потаємною з усіх видів розвідувальної діяльності. Утім, незважаючи на це, деякі відомості про те, як засилалися до ворога і як використовувалися таємні агенти за часів Стародавнього Риму, збереглися.
Про те, як римський цар Тарквіній Гордий захопив місто Габії
Можливо, про якісь найхитромудріші розвідувальні операції римлян ми вже ніколи не дізнаємося, але навіть відомості, що дійшли до нас, свідчать про те, що вже в найранніший період свого існування, тобто в царський період, Римська держава проводила складні розвідувальні операції, зокрема й операції з проникненням у ворожі лави своєї агентури.
Останній з римських царів, Луцій Тарквіній, відоміший як Тарквіній Гордий, доступився до влади, поваливши свого попередника царя Сервія Туллія, і оцінювався своїми сучасниками по-різному. Проте й саме захоплення влади, і те, що від 534 по 509 рік до нової ери йому вдавалося утримувати владу, свідчить про те, що це була людина рішуча і обізнана з механізмами державного управління. Він спромігся значно підсилити могутність Риму, і багато в чому це було обумовлено тим, що Тарквіній Гордий активно використовував для цього різні таємні методи боротьби. Навіть у мирний час він об’єднав навколо Риму племена латинів, звівши неправильні звинувачення на свого головного супротивника Турна Гердонія (про що розповідається в розділі XII цієї книги).
Проте ще успішніше Тарквіній Гордий застосовував таємні методи боротьби у воєнний час, і якщо у роки миру цар здавався римлянам жорстоким, то як полководцеві їм ні в чому було йому дорікнути. Як писав Тіт Лівій, «наскільки несправедливим був цар в мирний час, настільки небезрозсудним як вождь під час війни» (T. Liv. I. 53. 1). Розправившись з Турном Гердонієм і очоливши Латинський союз, Луцій Тарквіній завдав поразки вольскам і взяв приступом одне з їхніх міст - Свессу Помецію, захопивши там багату здобич, завдяки якій розпочав будівництво прекрасного храму на честь бога Юпітера. На цьому він не заспокоївся; наступною його метою стало розташоване поблизу місто Габії, що лежало в 18 кілометрах на схід від Рима. Захопити Габії було важливо для Тарквінія не тільки тому, що це місто було розташоване біля важливої дороги, яка вела до більшого міста Пренести, а й тому, що в Габії збіглись і ті жителі Свесси Помеції, які не побажали визнати владу Тарквінія, і багато вороже налаштованих щодо царя вигнанців із самого Рима. Спершу цар спробував оточити Габії та взяти їх штурмом; коли ж це не вийшло, він вирішив діяти хитріше.
Як розповідає Тіт Лівій, «після безуспішної спроби взяти місто приступом, після того, як він був відкинутий від стін і навіть на облогу не міг більш покладати ніяких надій, Тарквіній, зовсім не по-римськи, почав діяти хитрощами і обманом. Він удав, ніби, полишивши думку про війну, захопився лише закладенням храму та іншими роботами в місті, і тут молодший з його синів, Секст, перебіг, як було обумовлено, в Габії, скаржачись на нестерпну жорстокість батька. Вже, казав він, із чужих на своїх звернулося свавільство гордія, вже кількість дітей обтяжує цю людину, яка обезлюдила курію* і хоче обезлюдити власний дім, щоб не залишати ніякого нащадка, ніякого спадкоємця. Він, Секст, вислизнув з-під батьківських мечів і списів і ніде не відчуває себе в безпеці, окрім як у ворогів Луція Тарквінія. Хай не сподіваються в Габіях, війну не скінчено - Тарквіній залишив її лише удавано, щоб за нагоди напасти зненацька. Якщо ж немає у них місця для тих, хто благає про захист, то йому, Секстові, доведеться пройти по всьому Лацію, а потім і у вольсків шукати притулку, і в еквів, і в герників, доки він нарешті не дістанеться до племені, що вміє оборонити дітей від жорстоких і нечестивих батьків. А можливо, де-небудь зустріне він і бажання підняти зброю на найзарозумілішого з царів і найлютішого з народів. Здавалося, що Секст,якщо його не вшанувати, піде розгніваний далі, і габійці прийняли його прихильно. Нічого дивуватися, сказали вони, якщо цар нарешті і з дітьми обійшовся так само, як із громадянами, як із союзниками. На себе самого оберне він врешті-решт свою лють, якщо навколо нікого не залишиться. Що ж до них, габійців, то вони раді приходу Секста і вірять, що незабаром за його допомоги війну буде перенесено від габійських воріт до римських» (Т. Liv. I. 53. 4 - 11).
Габійці аж ніяк не були наївними простаками. Та як вони могли не повірити царському синові, який утік до них? Адже, як писав Діонісій Галікарнаський, який теж детально описав захоплення Габій, але вважав, щоправда, на відміну від Тіта Лівія, що Секст Тарквіній був не молодшим, а старшим сином царя, «Секста відшмагали за наказом батька на Форумі різками» (Dionysios. LV. 2). Не вірити після цього царському синові габійці просто не могли. Не відчуваючи підступу, габійці охоче слухали слова Секста Тарквінія, тим паче що казав він їм якраз те, що їм хотілося чути. «Відтоді Секста почали запрошувати в раду. Там, у всьому іншому погоджуючись зі старими габійцями, які, мовляв, краще знають свої справи, він безупинно пропонував розпочати воєнні дії - в цьому він, на його думку, розбирається якраз добре, оскільки знає сили того й іншого народу і розуміє, що гординя царя напевно ненависна і громадянам, якщо навіть власні діти не змогли її винести. Так Секст поволі підбивав габійських старійшин відновити війну, а сам з найбільш гарячими юнаками ходив за здобиччю і в набіги; всіма своїми обманними словами і справами він викликав щораз більшу - і згубну - до себе довіру, доки нарешті не був обраний воєначальником» (Т. Liv. I. 54. 1-2).
Дії царя-батька і царського сина були ретельно скоординовані, щоб Секст зумів завдати римлянам кількох незначних поразок, які зміцнили його славу. У кожній вилазці проти римлян Секста
Тарквінія супроводжувала перемога, з кожної вилазки приносив він у Габії солідну здобич. «Батько, наперед знаючи, в яких місцях він з’явиться, забезпечував її, а також неохоронність місцевості, і постійно посилав до нього тих, хто повинен був загинути, вибираючи з тих своїх громадян, кого тримав під підозрою. Через це габійці вирішили, що Секст їм вірний друг і хоробрий воєначальник, причому багато хто, ним підкуплені, готували для нього верховне командування» (Dionysios. LV. 4).
Під виглядом нових перебіжчиків цар перекидав до сина нових і нових вірних людей; ці люди упроваджувалися в габійське військо і розставлялися на потрібні посади в міській раді, проте до певного часу, ніхто з габійців навіть гадки не мав, що Секст Тарквіній підісланий і веде подвійну гру. Як писав Тіт Лівій: «народ не підозрював обману, і коли стали відбуватися незначні сутички між Римом і Габіями, в яких габійці зазвичай брали верх, то і знать, і чернь наперебій почали виказувати упевненість, що богами в дар послано їм такого вождя. Та й у воїнів він, ділячи з ними небезпеку і працю, щедро роздаючи здобич, користувався такою любов’ю, що Тарквіній-батько був у Римі не могутнішим, ніж син в Габіях» (Т. Liv. I. 54. 3-4).
Нарешті, коли Секст Тарквіній відчув себе в Габіях майже повновладним господарем, він послав довірену людину до батька, аби дізнатися, що ж йому слід робити далі, - мабуть, розробляючи операцію, батько і син ще не припускали, що влада Секста Тарквінія стане в Габіях такою великою, а тому будували скромніші плани і тепер ці плани слід було відкоригувати. Луцій Тарквіній прибулого до нього гінця прийняв і вислухав, але чи то не довіряючи йому повністю, чи то побоюючись, що гінця можуть перехопити, навіть «на словах ніякої відповіді не дав, але, неначе прикидаючи в думці, пройшов, супроводжуваний вісником, в садок при будинку і там, як передають, ходив мовчки, збиваючи палицею головки найвищих маків» (Т. Liv. I. 54. 6). Втомившись питати і чекати відповіді, вісник повернувся в Габії та доповів про все Тарквінію Молодшому, вважаючи, що цар не дав відповіді чи то від гордині, чи то з ненависті. Проте Сексту Тарквінію того, що передав йому гонець, було досить. Він зрозумів, що збиваючи головки маків, батько радив йому винищити габійську знать.
Так він і зробив - «одних він погубив, звинувативши перед народом, інших - скориставшись ненавистю, що вже оточувала їх. Багато хто був убитий відкрито, інші - ті, проти кого він не міг висунути правдоподібних звинувачень, - таємно. Деяким відкрито було можливість до добровільної втечі, деяких було вигнано, а майно тих, хто покинув місто, так само як і убитих, відразу призначалося до розподілу» (Т. Liv. I. 54. 8-9). Розподіл майна тих, хто потрапив у немилість (а ділити тут було що, адже ділили не жалюгідні пожитки бідняків, а майно найзаможніших громадян), надійно заглушив сумніви і докори сумління в інших.
Габійці тут мало чим відрізнялися від багатьох інших племен і народів, - коли грабіж санкціонувався владою, стаючи безпечним, чернь готова була грабувати, навіть якщо до цього їх закликав чужоземець, і навіть якщо це вело надалі до встановлення чужоземного панування. Як писав про підкорення Габій Тіт Лівій: «Слідують щедрі подачки, багата пожива, і ось уже солодка можливість увірвати для себе відбирає здатність відчувати загальні біди, так що врешті-решт осиротілу, позбавлену ради і підтримки габійську державу було без жодного опору віддано в руки римського царя» (Т. Liv. I. 54. 10).
Наші інтереси:
Книга видана ще у 2008 році. Я була на її презентації і виклала цей матеріал на «Народному Оглядачі». Пройшло більше 8 років. Але актуальність книги аж ніскільки не втрачена. Ба більше - про агентури і методи агентів потрібно знати, особливо, в час гібридної війни, яка почалася в Україні не у 2014 році, а значно раніше! Просто на це ніхто не зважав... І не читав таких книжок.
* Курія - місце засідання римського сенату.