Замок при Старому мості (частина друга)
ЧАСТИНА ПЕРША тут
решта казок тут
Між тим у Мюнді була людина, яка не втратила надії на повернення Лара. Його малолітня сестричка, Ульріка, все ще чекала на нього, і щодня виходила на Стару дорогу та виглядала, чи не йде Лар. Спочатку вона сподівалася, що Лар з часом знайдеться. Далі гадала, що Борк відшукає та врятує братика. Та коли й Борк слідом за Ларом зник без вісті, а нових добровольців серед краян не виявилося, вирішила Ульріка піти до замку та дізнатися правду й брата визволити.
Нікому про свій намір вона не сказала - та й кому було казати, коли сирітка вона, ані батьків, ані родичів не мала. А виголоситися добровольцем - кепкуватимуть, на кпини піднімуть: де тобі, шмаркачко, змагатися з тією силою, що в замку панує! Отже, рушила дівчина Старою дорогою до замку. Йшла вона собі, йшла, ані людей, ані звірів, ані яких інших істот не зустрічала та навіть не бачила. Дісталася Старого мосту та проминула його, не зупиняючись: про що міркувати, що роздивлятися, коли братика треба рятувати!
Швидко дійшла Ульріка до гори, на якій стояв замок. Оглянула замок - а там, як завжди, ані вогників у вікнах, ані диму над вежами, тільки ворони та круки в небі ширяють. Схилом гори до мурів замку звивалася брукована дорога - дівчинка бачила, що зникала вона в його величезній чорній брамі. І Ульріка рішучо попрямувала тією дорогою, і незабаром опинилася в замку.
На просторому, вимощеному кам’яними плитами подвір’ї було порожньо - нікого там не зустріла Ульріка. Дівчинка ходила замком, оглядала величезні кімнати, галереї та комори, але й там нікого не знайшла. Тоді вирішила вона покликати брата: якщо вже вона сюди за ним прийшла, без нього звідси не піде, а як живе тут хто, лихий або добрий, може, хоч щось їй про Ларову долю повідомить, а там вже нехай - буде як буде! Ульріка знову вийшла на просторий двір замку та заходилася гукати Лара. Доки вона не покликала брата, їй здавалося, що в замку ніхто про неї не здогадується; і страх стискав їй серце, адже вона не знала й навіть не уявляла, хто може відгукнутися, та все одно гукала брата.
Ніхто не відгукнувся, лише ворон злетів з вежі, покружляв над Ульрікою та й опустився перед нею на краєчок висохлого фонтану. Птах подивився на дівчину чорними блискучими очима, потім ніби вклонився та злетів до ніг Ульріки. Та заклякла від подиву: такого вона ще ніколи не бачила, адже ворони людей до себе близько ніколи не підпускають! А птах між тим покрокував кудись, кумедно підстрибуючи та весь час озираючись, ніби запрошував Ульріку йти слідом. І вона рушила за птахом.
Ворон привів дівчину в невеличку кімнату під стелею однієї з чорних веж замку. В кімнаті стояв стіл, а на столі лежала величезна книга. Ворон вмостився на столі, постукав дзьобом по книзі, глянув пронизливо на Ульріку, а тоді вилетів крізь вікно та зник. Дівчина підійшла до столу та розкрила книгу. Вона вміла читати, Лар її навчив, але користі від того було мало - сторінки в книзі виявилися чистими. Вона зітхнула та вигукнула в розпачі:
- Ой, братику мій Ларе, що з тобой сталося, де мені шукати тебе?
Щойно Ульріка це вимовила, книга розкрилася сама собою, а на чистій сторінці почали виникати слова - так, ніби хтось невидимий повільно писав на сторінці невидимим пером, ретельно виписуючи вишукані літери. Ульріка заходилася читати слідом за пером, що виводило літеру за літерою:
«Мешкав у цих краях деякий народець. Нарід як нарід, люди як люди, тільки малесенькі, наче гриби, тому пригноблювали їх сусіди. Від усіх зазнавали вони кривду й потерпали від несправедливості. Тяжко велося цьому народу!
Трапилося мені мандрувати цими краями, де я зустрів цей знедолений нарід, полюбив його та вирішив подбати про нього та захистити від переслідувань і будь-якого зла. Я звів цей замок і розселив мій народ у ньому, а щоб ніхто й ніколи й нізащо не прийшов сюди з лихим наміром, я закляв міст через річку на сході та тунель у горах на заході. Тільки чиста душа зможе перетнути міст або пройти крізь тунель! А кого приведуть у замок чорні думки, того вони й згублять. Із тим лишив я мій нарід у безпеці й добробуті та щасливо залишив цей край.» - Перо поставило крапку, закрутилося дзиґою та зникло, а під написаним лишився чудернацький розчерк: ТУМБАС, ЧАРОДІЙ. Щойно Ульріка дочитала цю історію, слова розтанули, наче й не було їх ніколи, а книга закрилася.
Ульріка знову відкрила книга та почали розпитувати її, як повернути Лара та Борка, та куди подівся крихітний нарід, якого в замку вона не бачила й сліду, однак в книзі не з’явилося ані літери, ані бодай крапочки. І зрозуміла тоді Ульріка, що відповіді на всі її питання знає лише той, хто закляв Старий міст, тобто Тумбас, чародій. От тільки де його шукати? З ким порадитися?
Повернулася Ульріка на замкове подвір’я - нічого не поробиш, доведеться додому повертатися, а дорогою треба всім розповісти про закляття, повідомити, що страшного в замку немає нічого, а вже потім якось шукати чародія Тумбаса. Однак сталося все не так, як гадалося Ульріці: весь двір замку заповнили люди, малесенькі, не вищі за гриби, але їх на подвір’ї юрмилося стільки, що й одною ногою стати ніде. А поперед усіх стоїть один чоловічок, зростом трошки вищий, а виглядом набагато поважніший за всіх решту. Ульріка вклонилася йому, а він капелюха зняв, дівчині також вклонився та каже:
- Відаємо, Ульріко, зачім прийшла. Допоможемо з твоїм горем, якщо з нашім допоможеш.
- Чим я можу вам допомогти? - запитала дівчина.
- Ми тобі розкажемо, як брата повернути, а ти знайди чародія на ім’я Тумбас і попросити його нас звільнити. І не бійся: хто чародія шукає, завше його знаходить.
Ульріка зраділа, наче брат вже повернувся, але й здивувалася:
- То ви полоняники? - запитала вона чоловічка. Тоді він розповів, що з діда-прадіда і аж до останніх часів замок був надійно захищений чарами Тумбаса відь будь-якого зловорожого вторгнення. Водночас крихітним мешканцям було вільно будь-якої миті вийти з замку або повернутися до нього. Але віднедавна щось зіпсувалося в чарах, і чорний замок, фортеця й домівка маленького народу, перетворився на пастку, яка згодом могла стати труною. Постала перед коротунами загроза голодної смерті: замок - суцільне каміння, нічого тут не росте, запаси всі вичерпано, а воронів і круків не завжди вмовиш принести щось з-за мурів, та й не прогодувати чорнокрилому птаству весь нарід в замку!
Ульріка розмірковувала недовго й погодилася: брата ж треба рятувати! Потім згадала вона про зниклого Борка та заходилася розпитувати чоловічка:
- А Борка теж можна повернути?
Чоловічок тільки руками розвів:
- А по нього досі ніхто не приходив. Ти по брата прийшла, Старий міст перетнула, а Борк і сам на мосту згинув, і жив, видно, так, що ніхто за ним не сумує, не побивається. Як прийде хто по нього, тоді побачимо, чи можна його врятувати.
Що тут поробиш? Отже, Ульріка запитала, як рятувати Лара, а чоловічок розповів їй таке:
- Йди на міст. Як дійдеш до середини, зупинись, вклонися до землі та кажи: «Тумбасе, чародію, пробач мого брата Лара, він не бажав зла твоєму народові!» А тоді поклич брата, він і повернеться, якщо справді лиха на думці не мав. Однак є одна умова: згадає Лар тебе, себе та все своє життя, якщо ти Тумбаса знайдеш і про наше лихо повідомиш. А як забудеш про свою обіцянку або не знайдеш чародія, водити тобі все життя світом твого братика, який нічого не пам’ятає та нікого не впізнає! - і з цими словами чоловічок вклонився, повернув капелюха на свою маленьку, але дуже гордовиту голову та кивнув нею: мовляв, йди!
Коротуни розступилися перед Ульрікою, і вона чимдуж побігла до мосту - так вже їй кортіло брата визволити! Вибігла вона на середину мосту, вклонилася низенько та промовила:
- Тумбасе, пробач мого брата Лара, він не бажав зла твоєму народові! - і негайно почала відчайдушно кликати:
- Ларе! Ларе! Ларе! - луна покотилася понад рікою, повторюючи за Ульрікою: А-ре! А-ре! А-ре! - і луна та не згасала, а гриміла дедалі голосніше, доки всі скелі над Норра-Ульвен не почали гуркотіти та волати: А-ре! А-ре! А-ре! - аж тут і Лар перед Ульрікою повстав, а луна в скелях миттю заспокоїлась.
Кинулася Ульріка до брата, обіймає його, а він стоїть, ні живий, ні мертвий, в очах порожньо, мовчить і ніби й не дихає. Дівчина заплакала від жалю: такий вже був її братик веселий, говіркий, а що нині - і не живий, і не мертвий! Та нема на то ради: доведеться Тумбаса розшукувати, аби той братові допоміг і нарід свій з полону випустив. І Ульріка повела Лара Старою дорогою на Ейнесунд і додому, до Мюнду, адже вона добре пам’ятала слова чоловічка: хто шукає чародія, то його знаходить, а вже де шукати - однаково. Їй би тепер до Мюнду рідного дістатися, а далі видно буде.
І отак вони прямували Старою дорогою: Лар - ані живий, ані мертвий, очі порожні, йде-затинається, та Ульріка; вона весь час тримала братову руку та розповідала йому все про татуня, матусю, рідний Мюнд і все їхнє колишнє життя.
На третій день подорожі почула Ульріка плач: хтось у лісі плаче, гірко, жалібно, ніби щось і примовляє, та слів не розібрати. Посадила вона Лара край дороги та про всяк випадок підперезком своїм до дерева прив’язала: а ну як піде безтямко світ за очі? А сама побігла до лісу, шукати, хто там гірко так плаче. Незабаром знайшла Ульріка того, хто побивався в хащах: вовк то був! На ті часи вовків у наших краях майже не траплялося, а тут - не вовк, а вовчище: величезний, зубастий, пащека червона, очі як блискавки, а з тих очей - сльози течуть. Втрапив звір у пастку - і ніяк йому не звільнитися!
Ульріка відчула справжній жах: як йому допомогти, коли воно таке страшне, ач, зубами як клацне, аж іскри креше! Не підійти до такого, не наблизитися! Аж тут вовчище заридав ридма, гірко, жалібно, тужливо, ніби побивався за своїм пропащим життям і без жодної надії благав про порятунок. Тоді Ульріка, що вся аж захолола від страху, схопила якусь міцну гілку, тицьнула нею в пастку, вовк і звільнився. Звір миттю зник у лісових нетрях, ніби й не було його. Ульріка зітхнула з полегшенням і мерщій побігла назад, до Лара.
Коли Ульріка вибігла на дорогу, Лар сидів там, де вона його й лишила, а поруч із ним стояв дідок - миршавий, зі зморшкуватим лицем і сивим чолом, видно, дуже старий, ледь на ногах тримається, за ціпок свій учепився. Ульріка підбігла до брата, розв’язала підперезок, яким того до дерева прив’язала, і вклонилася дідусеві, а той каже:
- Добридень тобі, двічино, куди прямуєш, кого ведеш, чого шукаєш?
Ульріка відповіла:
- Звати мене Ульріка, а це мій брат на ім’я Лар, тільки не пам’ятає він нікого-нічого, лихо з ним трапилося. А прямуємо ми до Ейнесунду, а потім і далі, до Мюнду.
Тоді дідок знову питає
- А яке це лихо спіткало твого брата?
Лише тепер Ульріка раптом пригадала, що Старою дорогою вже давно ніхто не подорожує, і захвилювалася не на жарт. Що ж це? Адже пастку в лісі хтось таки встановив! І дідок оцей ще! Ой, щось тут не те! Тому відповіла вона дідкові так:
- Про те я тобі розповісти не можу. Допомогти моєму братові може лишень одна людина в цілому світі, от їй і розповім. А ти, дідусю, мабуть, давно живеш, багато знаєш, чи не доводилося тобі чути про чародія на ім’я Тумбас?
Аж раптом дідок капелюха скинув, плечі розправив, зріс ледь не до неба, а ціпок його перетворився на сяюче берло. Він подивився на Ульріку пронизливими очима та вигукнув потужно, аж луна покотилася:
- Я є чародій на ім’я Тумбас!.. Нащо мене шукала? Кажи, дитино!
І тоді Ульріка розповіла Тумбасові, яке лихо спіткало Лара, від самого початку розповіла: як завирували чутки про вогні в замкових вікнах, а потім про дим над його вежами, як пропали Лар, а тоді Борк, які рушили до замку на розвідку. Також переказала дівчина прохання народу коротунів, полонених у замку: дати їм волю, аби могли вони залишати замок і повертатися, коли заманеться. Тумбас вислухав Ульріку, похитав головою, потемнів обличчям і сказав:
- Справді щось недобре завелося в цих краях! Я мандрував здалеку, після тривалих пригод і поневірянь, аби відвідати мій маленький нарід і переконатися, що він і досі в безпеці та добробуті. Та коли я біг цим лісом у вовчій подобі, втрапив у пастку. А пастка непроста: вся моя чарівнича сила зникла, ніяк я звільнитися не міг, сідай та пропадай! Якби не ти, дитинко, загинув би я в тій пастці. Певно, якийсь лихий чаклун це влаштував, аби мене позбутися, замком заволодіти, а там і запанувати над усім вашим краєм… Це, мабуть, він ті всі чутки-плітки про замок поширював, людей бентежив, тривогу сіяв. Отже, врятувала ти не одного мене; тепер я подбаю, аби нічого лихого в цих землях не сталося, аби лад і спокій повернулися в усі містечка та села. Твій брат, як додому повернетесь, згадає все: і тебе, і себе, і все ваше колишнє життя. Йди додому, нічого не бійся, але нікому про мене не розповідай! - а в мене ще справ по вінця.
Однак Ульріка не повела брата додому, а заходилася вмовляти чародія звільнити Борка. Тумбас погладив дівчинку по голові та промовив:
- Справді, дитино, чиста ти серцем, добра душа! Всім допомогти волієш, а про себе не дбаєш. Гаразд, не турбуйся про Борка, хоча й отримав цей розбишака саме те, на що заслуговував.
Отак вони й розійшлися: Ульріка з Ларом рушили додому, а чародій попрямував мерщій до замку при Старому мості. Що там сталося далі - невідомо, але незабаром усі чутки та плітки про замок вщухли. Адже до Ейнесунду повернувся Борк, який заходився глузувати та кепкувати над усіма, хто такі чутки поширював, а сперечатися з ним ніхто не забажав: такі вже були в того Борка кулачиська важезні та норов крутий! А як хто Лара про замок розпитував, той очі ховав і нітився: злякався, мовляв, не дійшов до замку, додому повернув, від сорому та кпин на горищі сховався, а Ульріка-сестричка не виказала.
І відтоді весь край жив у ладу та спокої, але Старою дорогою та через Старий міст і досі ніхто не ходить: так вже здавна повелося!
2015-2018
решта казок тут
Між тим у Мюнді була людина, яка не втратила надії на повернення Лара. Його малолітня сестричка, Ульріка, все ще чекала на нього, і щодня виходила на Стару дорогу та виглядала, чи не йде Лар. Спочатку вона сподівалася, що Лар з часом знайдеться. Далі гадала, що Борк відшукає та врятує братика. Та коли й Борк слідом за Ларом зник без вісті, а нових добровольців серед краян не виявилося, вирішила Ульріка піти до замку та дізнатися правду й брата визволити.
Нікому про свій намір вона не сказала - та й кому було казати, коли сирітка вона, ані батьків, ані родичів не мала. А виголоситися добровольцем - кепкуватимуть, на кпини піднімуть: де тобі, шмаркачко, змагатися з тією силою, що в замку панує! Отже, рушила дівчина Старою дорогою до замку. Йшла вона собі, йшла, ані людей, ані звірів, ані яких інших істот не зустрічала та навіть не бачила. Дісталася Старого мосту та проминула його, не зупиняючись: про що міркувати, що роздивлятися, коли братика треба рятувати!
Швидко дійшла Ульріка до гори, на якій стояв замок. Оглянула замок - а там, як завжди, ані вогників у вікнах, ані диму над вежами, тільки ворони та круки в небі ширяють. Схилом гори до мурів замку звивалася брукована дорога - дівчинка бачила, що зникала вона в його величезній чорній брамі. І Ульріка рішучо попрямувала тією дорогою, і незабаром опинилася в замку.
На просторому, вимощеному кам’яними плитами подвір’ї було порожньо - нікого там не зустріла Ульріка. Дівчинка ходила замком, оглядала величезні кімнати, галереї та комори, але й там нікого не знайшла. Тоді вирішила вона покликати брата: якщо вже вона сюди за ним прийшла, без нього звідси не піде, а як живе тут хто, лихий або добрий, може, хоч щось їй про Ларову долю повідомить, а там вже нехай - буде як буде! Ульріка знову вийшла на просторий двір замку та заходилася гукати Лара. Доки вона не покликала брата, їй здавалося, що в замку ніхто про неї не здогадується; і страх стискав їй серце, адже вона не знала й навіть не уявляла, хто може відгукнутися, та все одно гукала брата.
Ніхто не відгукнувся, лише ворон злетів з вежі, покружляв над Ульрікою та й опустився перед нею на краєчок висохлого фонтану. Птах подивився на дівчину чорними блискучими очима, потім ніби вклонився та злетів до ніг Ульріки. Та заклякла від подиву: такого вона ще ніколи не бачила, адже ворони людей до себе близько ніколи не підпускають! А птах між тим покрокував кудись, кумедно підстрибуючи та весь час озираючись, ніби запрошував Ульріку йти слідом. І вона рушила за птахом.
Ворон привів дівчину в невеличку кімнату під стелею однієї з чорних веж замку. В кімнаті стояв стіл, а на столі лежала величезна книга. Ворон вмостився на столі, постукав дзьобом по книзі, глянув пронизливо на Ульріку, а тоді вилетів крізь вікно та зник. Дівчина підійшла до столу та розкрила книгу. Вона вміла читати, Лар її навчив, але користі від того було мало - сторінки в книзі виявилися чистими. Вона зітхнула та вигукнула в розпачі:
- Ой, братику мій Ларе, що з тобой сталося, де мені шукати тебе?
Щойно Ульріка це вимовила, книга розкрилася сама собою, а на чистій сторінці почали виникати слова - так, ніби хтось невидимий повільно писав на сторінці невидимим пером, ретельно виписуючи вишукані літери. Ульріка заходилася читати слідом за пером, що виводило літеру за літерою:
«Мешкав у цих краях деякий народець. Нарід як нарід, люди як люди, тільки малесенькі, наче гриби, тому пригноблювали їх сусіди. Від усіх зазнавали вони кривду й потерпали від несправедливості. Тяжко велося цьому народу!
Трапилося мені мандрувати цими краями, де я зустрів цей знедолений нарід, полюбив його та вирішив подбати про нього та захистити від переслідувань і будь-якого зла. Я звів цей замок і розселив мій народ у ньому, а щоб ніхто й ніколи й нізащо не прийшов сюди з лихим наміром, я закляв міст через річку на сході та тунель у горах на заході. Тільки чиста душа зможе перетнути міст або пройти крізь тунель! А кого приведуть у замок чорні думки, того вони й згублять. Із тим лишив я мій нарід у безпеці й добробуті та щасливо залишив цей край.» - Перо поставило крапку, закрутилося дзиґою та зникло, а під написаним лишився чудернацький розчерк: ТУМБАС, ЧАРОДІЙ. Щойно Ульріка дочитала цю історію, слова розтанули, наче й не було їх ніколи, а книга закрилася.
Ульріка знову відкрила книга та почали розпитувати її, як повернути Лара та Борка, та куди подівся крихітний нарід, якого в замку вона не бачила й сліду, однак в книзі не з’явилося ані літери, ані бодай крапочки. І зрозуміла тоді Ульріка, що відповіді на всі її питання знає лише той, хто закляв Старий міст, тобто Тумбас, чародій. От тільки де його шукати? З ким порадитися?
Повернулася Ульріка на замкове подвір’я - нічого не поробиш, доведеться додому повертатися, а дорогою треба всім розповісти про закляття, повідомити, що страшного в замку немає нічого, а вже потім якось шукати чародія Тумбаса. Однак сталося все не так, як гадалося Ульріці: весь двір замку заповнили люди, малесенькі, не вищі за гриби, але їх на подвір’ї юрмилося стільки, що й одною ногою стати ніде. А поперед усіх стоїть один чоловічок, зростом трошки вищий, а виглядом набагато поважніший за всіх решту. Ульріка вклонилася йому, а він капелюха зняв, дівчині також вклонився та каже:
- Відаємо, Ульріко, зачім прийшла. Допоможемо з твоїм горем, якщо з нашім допоможеш.
- Чим я можу вам допомогти? - запитала дівчина.
- Ми тобі розкажемо, як брата повернути, а ти знайди чародія на ім’я Тумбас і попросити його нас звільнити. І не бійся: хто чародія шукає, завше його знаходить.
Ульріка зраділа, наче брат вже повернувся, але й здивувалася:
- То ви полоняники? - запитала вона чоловічка. Тоді він розповів, що з діда-прадіда і аж до останніх часів замок був надійно захищений чарами Тумбаса відь будь-якого зловорожого вторгнення. Водночас крихітним мешканцям було вільно будь-якої миті вийти з замку або повернутися до нього. Але віднедавна щось зіпсувалося в чарах, і чорний замок, фортеця й домівка маленького народу, перетворився на пастку, яка згодом могла стати труною. Постала перед коротунами загроза голодної смерті: замок - суцільне каміння, нічого тут не росте, запаси всі вичерпано, а воронів і круків не завжди вмовиш принести щось з-за мурів, та й не прогодувати чорнокрилому птаству весь нарід в замку!
Ульріка розмірковувала недовго й погодилася: брата ж треба рятувати! Потім згадала вона про зниклого Борка та заходилася розпитувати чоловічка:
- А Борка теж можна повернути?
Чоловічок тільки руками розвів:
- А по нього досі ніхто не приходив. Ти по брата прийшла, Старий міст перетнула, а Борк і сам на мосту згинув, і жив, видно, так, що ніхто за ним не сумує, не побивається. Як прийде хто по нього, тоді побачимо, чи можна його врятувати.
Що тут поробиш? Отже, Ульріка запитала, як рятувати Лара, а чоловічок розповів їй таке:
- Йди на міст. Як дійдеш до середини, зупинись, вклонися до землі та кажи: «Тумбасе, чародію, пробач мого брата Лара, він не бажав зла твоєму народові!» А тоді поклич брата, він і повернеться, якщо справді лиха на думці не мав. Однак є одна умова: згадає Лар тебе, себе та все своє життя, якщо ти Тумбаса знайдеш і про наше лихо повідомиш. А як забудеш про свою обіцянку або не знайдеш чародія, водити тобі все життя світом твого братика, який нічого не пам’ятає та нікого не впізнає! - і з цими словами чоловічок вклонився, повернув капелюха на свою маленьку, але дуже гордовиту голову та кивнув нею: мовляв, йди!
Коротуни розступилися перед Ульрікою, і вона чимдуж побігла до мосту - так вже їй кортіло брата визволити! Вибігла вона на середину мосту, вклонилася низенько та промовила:
- Тумбасе, пробач мого брата Лара, він не бажав зла твоєму народові! - і негайно почала відчайдушно кликати:
- Ларе! Ларе! Ларе! - луна покотилася понад рікою, повторюючи за Ульрікою: А-ре! А-ре! А-ре! - і луна та не згасала, а гриміла дедалі голосніше, доки всі скелі над Норра-Ульвен не почали гуркотіти та волати: А-ре! А-ре! А-ре! - аж тут і Лар перед Ульрікою повстав, а луна в скелях миттю заспокоїлась.
Кинулася Ульріка до брата, обіймає його, а він стоїть, ні живий, ні мертвий, в очах порожньо, мовчить і ніби й не дихає. Дівчина заплакала від жалю: такий вже був її братик веселий, говіркий, а що нині - і не живий, і не мертвий! Та нема на то ради: доведеться Тумбаса розшукувати, аби той братові допоміг і нарід свій з полону випустив. І Ульріка повела Лара Старою дорогою на Ейнесунд і додому, до Мюнду, адже вона добре пам’ятала слова чоловічка: хто шукає чародія, то його знаходить, а вже де шукати - однаково. Їй би тепер до Мюнду рідного дістатися, а далі видно буде.
І отак вони прямували Старою дорогою: Лар - ані живий, ані мертвий, очі порожні, йде-затинається, та Ульріка; вона весь час тримала братову руку та розповідала йому все про татуня, матусю, рідний Мюнд і все їхнє колишнє життя.
На третій день подорожі почула Ульріка плач: хтось у лісі плаче, гірко, жалібно, ніби щось і примовляє, та слів не розібрати. Посадила вона Лара край дороги та про всяк випадок підперезком своїм до дерева прив’язала: а ну як піде безтямко світ за очі? А сама побігла до лісу, шукати, хто там гірко так плаче. Незабаром знайшла Ульріка того, хто побивався в хащах: вовк то був! На ті часи вовків у наших краях майже не траплялося, а тут - не вовк, а вовчище: величезний, зубастий, пащека червона, очі як блискавки, а з тих очей - сльози течуть. Втрапив звір у пастку - і ніяк йому не звільнитися!
Ульріка відчула справжній жах: як йому допомогти, коли воно таке страшне, ач, зубами як клацне, аж іскри креше! Не підійти до такого, не наблизитися! Аж тут вовчище заридав ридма, гірко, жалібно, тужливо, ніби побивався за своїм пропащим життям і без жодної надії благав про порятунок. Тоді Ульріка, що вся аж захолола від страху, схопила якусь міцну гілку, тицьнула нею в пастку, вовк і звільнився. Звір миттю зник у лісових нетрях, ніби й не було його. Ульріка зітхнула з полегшенням і мерщій побігла назад, до Лара.
Коли Ульріка вибігла на дорогу, Лар сидів там, де вона його й лишила, а поруч із ним стояв дідок - миршавий, зі зморшкуватим лицем і сивим чолом, видно, дуже старий, ледь на ногах тримається, за ціпок свій учепився. Ульріка підбігла до брата, розв’язала підперезок, яким того до дерева прив’язала, і вклонилася дідусеві, а той каже:
- Добридень тобі, двічино, куди прямуєш, кого ведеш, чого шукаєш?
Ульріка відповіла:
- Звати мене Ульріка, а це мій брат на ім’я Лар, тільки не пам’ятає він нікого-нічого, лихо з ним трапилося. А прямуємо ми до Ейнесунду, а потім і далі, до Мюнду.
Тоді дідок знову питає
- А яке це лихо спіткало твого брата?
Лише тепер Ульріка раптом пригадала, що Старою дорогою вже давно ніхто не подорожує, і захвилювалася не на жарт. Що ж це? Адже пастку в лісі хтось таки встановив! І дідок оцей ще! Ой, щось тут не те! Тому відповіла вона дідкові так:
- Про те я тобі розповісти не можу. Допомогти моєму братові може лишень одна людина в цілому світі, от їй і розповім. А ти, дідусю, мабуть, давно живеш, багато знаєш, чи не доводилося тобі чути про чародія на ім’я Тумбас?
Аж раптом дідок капелюха скинув, плечі розправив, зріс ледь не до неба, а ціпок його перетворився на сяюче берло. Він подивився на Ульріку пронизливими очима та вигукнув потужно, аж луна покотилася:
- Я є чародій на ім’я Тумбас!.. Нащо мене шукала? Кажи, дитино!
І тоді Ульріка розповіла Тумбасові, яке лихо спіткало Лара, від самого початку розповіла: як завирували чутки про вогні в замкових вікнах, а потім про дим над його вежами, як пропали Лар, а тоді Борк, які рушили до замку на розвідку. Також переказала дівчина прохання народу коротунів, полонених у замку: дати їм волю, аби могли вони залишати замок і повертатися, коли заманеться. Тумбас вислухав Ульріку, похитав головою, потемнів обличчям і сказав:
- Справді щось недобре завелося в цих краях! Я мандрував здалеку, після тривалих пригод і поневірянь, аби відвідати мій маленький нарід і переконатися, що він і досі в безпеці та добробуті. Та коли я біг цим лісом у вовчій подобі, втрапив у пастку. А пастка непроста: вся моя чарівнича сила зникла, ніяк я звільнитися не міг, сідай та пропадай! Якби не ти, дитинко, загинув би я в тій пастці. Певно, якийсь лихий чаклун це влаштував, аби мене позбутися, замком заволодіти, а там і запанувати над усім вашим краєм… Це, мабуть, він ті всі чутки-плітки про замок поширював, людей бентежив, тривогу сіяв. Отже, врятувала ти не одного мене; тепер я подбаю, аби нічого лихого в цих землях не сталося, аби лад і спокій повернулися в усі містечка та села. Твій брат, як додому повернетесь, згадає все: і тебе, і себе, і все ваше колишнє життя. Йди додому, нічого не бійся, але нікому про мене не розповідай! - а в мене ще справ по вінця.
Однак Ульріка не повела брата додому, а заходилася вмовляти чародія звільнити Борка. Тумбас погладив дівчинку по голові та промовив:
- Справді, дитино, чиста ти серцем, добра душа! Всім допомогти волієш, а про себе не дбаєш. Гаразд, не турбуйся про Борка, хоча й отримав цей розбишака саме те, на що заслуговував.
Отак вони й розійшлися: Ульріка з Ларом рушили додому, а чародій попрямував мерщій до замку при Старому мості. Що там сталося далі - невідомо, але незабаром усі чутки та плітки про замок вщухли. Адже до Ейнесунду повернувся Борк, який заходився глузувати та кепкувати над усіма, хто такі чутки поширював, а сперечатися з ним ніхто не забажав: такі вже були в того Борка кулачиська важезні та норов крутий! А як хто Лара про замок розпитував, той очі ховав і нітився: злякався, мовляв, не дійшов до замку, додому повернув, від сорому та кпин на горищі сховався, а Ульріка-сестричка не виказала.
І відтоді весь край жив у ладу та спокої, але Старою дорогою та через Старий міст і досі ніхто не ходить: так вже здавна повелося!
2015-2018