Open-heartedness: res suis vocabulis nominare
Напевно, сьогодні була одна з найцікавіших і найважливіших репетицій.
Валерій Миколайович відверто називав речі своїми іменами.
To call a spade a spade.
Особливо щодо розкладання на столі наїдків у гонитві за ролями.
Особливо щодо того, що все замовкло та лякливо споглядає довкола.
Особливо щодо можливих втрат України.
Особливо щодо того несмаку, який продовжує панувати.
Особливо щодо загрози встановлення неототалітарного режиму.
Особливо щодо того, що немає у нас зараз літератури, яка б пробуджувала.
І ще раз нагадував нам: МЕТА нашої вистави дуже важлива.
Не боятися показати ницість можновладців, які ігнорують людей.
І тоді (1882 рік), і тепер (2011 рік).
Думають лише про хабарі та пиятику.
Думають лише про себе.
Не про людей.
Не про справедливість.
А коли мені довелося днями побувати у нашому парламенті і почути:
"Справедливість - теж річ відносна", - я збагнув, що так не буде тривати довго.
А моральний релятивізм ніколи не викличе поваги та щирості у стосунках.
Народ не вдасться вводити в оману увесь час.
Але Валерій Миколайович і не виказував ілюзій щодо майбутньої нової влади.
Адже варто лише комусь потрапити до владної "обійми", як він чи вона починають
робити таке, що раніше у них самих викликало обурення та презирство.
Отже, справа не у владі.
Справа в кожному з нас.
Час збирати каміння.
Час знімати маски.
