Дачно-осіннє
Збігти в село в таку пору, коли там ніколи не був, коли там немає опалення - лише камін, який здебільшого виконує суто естетичну задачу, і коли обіцяють на всі вихідні дощі, - це те безумство, яке ми ніколи не робили до минулих вихідних.
Ідея, яка здалася такою привабливою з самого початку, почала лякати, коли ми вечером суботи сіли в автобус, від"їхали від Харкова і раптом стали посеред траси - автобус зламався. Водій нам нічого не сказав, ми прочекали півгодини в майже повній темряві, зрештою нас пересадили до іншого автобусу, а точніше сказати: переставили, бо він вже був забитий власними пасажирами, тож ми в давці, на одній нозі, в старому лазику проїхали більшість шляху. Веселою поїздку робило і те, що зламаний автобус прив"язали до нашого, і він час від часу тягнув різкими рухами наш автобус, що неслабо прискорювався, назад. Через години дві ми приїхали на дачу і вийшли з автобусу, робітники станції вимкнули світло і все зникло - в селі о сьмоій була глуха ніч. Ми, майже наосліп пробиралися через бруд та калюжі до будинку.
Відчуття дивні - приїхати до знайомого вже довгі роки місця і не впізнавати деталей. Пам"ятаєте, як в "Мумі-тролях", коли вони прокинулися серед зими? Схоже відчуття у мене колись було на виставці перед оперним перед фотографією (чи малюнком), що показувала, яким був би Харків, якби генеральний план початку століття (здається, німецький) було виконано. Тоді я дивилась на свій будинок на цій фотографії і незнайомі будівлі, що оточували його, все здавалось реальним, просто як в дежавю або ніби наша цивілізація пішла іншим шляхом, а десь там в іншому вимірі лишалась ця - дуже схожа, але не наша реальність.
Відкривши будинок, ми одразу розтопили камін, зібрали всі потрібні речі в одній кімнаті і сіли грітися.
А зранку ми вийшли на вулицю і побачили диво:
Ідея, яка здалася такою привабливою з самого початку, почала лякати, коли ми вечером суботи сіли в автобус, від"їхали від Харкова і раптом стали посеред траси - автобус зламався. Водій нам нічого не сказав, ми прочекали півгодини в майже повній темряві, зрештою нас пересадили до іншого автобусу, а точніше сказати: переставили, бо він вже був забитий власними пасажирами, тож ми в давці, на одній нозі, в старому лазику проїхали більшість шляху. Веселою поїздку робило і те, що зламаний автобус прив"язали до нашого, і він час від часу тягнув різкими рухами наш автобус, що неслабо прискорювався, назад. Через години дві ми приїхали на дачу і вийшли з автобусу, робітники станції вимкнули світло і все зникло - в селі о сьмоій була глуха ніч. Ми, майже наосліп пробиралися через бруд та калюжі до будинку.
Відчуття дивні - приїхати до знайомого вже довгі роки місця і не впізнавати деталей. Пам"ятаєте, як в "Мумі-тролях", коли вони прокинулися серед зими? Схоже відчуття у мене колись було на виставці перед оперним перед фотографією (чи малюнком), що показувала, яким був би Харків, якби генеральний план початку століття (здається, німецький) було виконано. Тоді я дивилась на свій будинок на цій фотографії і незнайомі будівлі, що оточували його, все здавалось реальним, просто як в дежавю або ніби наша цивілізація пішла іншим шляхом, а десь там в іншому вимірі лишалась ця - дуже схожа, але не наша реальність.
Відкривши будинок, ми одразу розтопили камін, зібрали всі потрібні речі в одній кімнаті і сіли грітися.
А зранку ми вийшли на вулицю і побачили диво: