рік тому
Olga Kovalyshyn
Вчора, 23 травня пройшов рік, як більше немає мого брата.
В п`ятницю 23.05.2014 в мережі з`явилась новина, що в Карлівці батальйон "Донбас" потрапив у засідку, іде бій, є загиблі і поранені. Телефон Олега не відповідав. Інформація в інтернеті дуже різна і не достовірна. По контактним телефонам батальйону "Донбас" теж нічого не могли сказати, все питали позивний. Тільки в суботу вночі сказали, що позивний "Рейдер" загинув, але тіла немає. Не знайшли його і до цих пір.
Ми довго сподівались, що Олег живий, поранений, без свідомості, але живий. Шукали всі хто могли, по всіх лікарнях, до яких могли додзвонитись. Перевіряли кожне повідомлення про поранених, але нічого.
Коли Олега поранили на Майдані в ніч на 18 лютого 2014, я сприйняла це як попередження. А Олег пішов в добровольчий батальйон. Пішов туди, куди його, невійськовозобов`язаного за станом здоров`я (висока короткозорість), без найменшого війського досвіду, взяли.
Я сама відвезла його до місця збору батальйону - Дніпропетровську ОДА. 17 квітня 2014 року я бачила свого брата востаннє.
Вчора відбулась пам`ятна зустріч по загиблих в Карлівці. Було сказано багато хороших та добрих слів, запропонована допомога. Я щиро вдячна всім за підтримку, за допомогу. Вона буде потрібна, бо для нас ще нічого не закінчилось.
Я не впевнена, що ми хоч колись знайдемо брата, але дуже на це сподіваюсь.
його останній пост в жж перед тим, як поїхати на Схід:
Про долю та удачу...
Я пізня дитина пізніх (як на свій час) дітей. Мої діди і бабці застали і Першу Світову і революцію. Теоретично, бо були занадто малі аби їх усвідомити, зате і Голод і Війну, ту саму Другу Світову відчули в самому розквіті. Мої батьки народилися ще до війни, але звісно були занадто малі аби хоч якось її запам'ятати. Я, власне усе мое покоління, та й сусідні також народилися в часи довгого миру. Ціле життя можна було прожити між 45 та 14, але нам судилося йти далі. В нас вже була своя революція, що ж тепер в нас своя війна. Насправді нам пощастило. Нам, тим кому від 20 до 45. Ми вже дорослі аби вирішувати свою долю, ми ще сильні і не замучені вкінець життям. Повірте, краще нам зараз аніж нам же через двадцять років і нашим дітям. А що можна було без війни... ну так, можна було б. У світі розумних людей, чесних політиків, всесвітнього блага та рожевих поні. Від долі не втекти. Нам випала ця чаша - нам і пити. Будьмо!
і мій пост річної давнини про нього.
але ми його досі шукаємо. якщо вам не важко, поширте цей пост -- особливо якщо вас досі читають друзі-росіяни.
Вчора, 23 травня пройшов рік, як більше немає мого брата.
В п`ятницю 23.05.2014 в мережі з`явилась новина, що в Карлівці батальйон "Донбас" потрапив у засідку, іде бій, є загиблі і поранені. Телефон Олега не відповідав. Інформація в інтернеті дуже різна і не достовірна. По контактним телефонам батальйону "Донбас" теж нічого не могли сказати, все питали позивний. Тільки в суботу вночі сказали, що позивний "Рейдер" загинув, але тіла немає. Не знайшли його і до цих пір.
Ми довго сподівались, що Олег живий, поранений, без свідомості, але живий. Шукали всі хто могли, по всіх лікарнях, до яких могли додзвонитись. Перевіряли кожне повідомлення про поранених, але нічого.
Коли Олега поранили на Майдані в ніч на 18 лютого 2014, я сприйняла це як попередження. А Олег пішов в добровольчий батальйон. Пішов туди, куди його, невійськовозобов`язаного за станом здоров`я (висока короткозорість), без найменшого війського досвіду, взяли.
Я сама відвезла його до місця збору батальйону - Дніпропетровську ОДА. 17 квітня 2014 року я бачила свого брата востаннє.
Вчора відбулась пам`ятна зустріч по загиблих в Карлівці. Було сказано багато хороших та добрих слів, запропонована допомога. Я щиро вдячна всім за підтримку, за допомогу. Вона буде потрібна, бо для нас ще нічого не закінчилось.
Я не впевнена, що ми хоч колись знайдемо брата, але дуже на це сподіваюсь.
його останній пост в жж перед тим, як поїхати на Схід:
Про долю та удачу...
Я пізня дитина пізніх (як на свій час) дітей. Мої діди і бабці застали і Першу Світову і революцію. Теоретично, бо були занадто малі аби їх усвідомити, зате і Голод і Війну, ту саму Другу Світову відчули в самому розквіті. Мої батьки народилися ще до війни, але звісно були занадто малі аби хоч якось її запам'ятати. Я, власне усе мое покоління, та й сусідні також народилися в часи довгого миру. Ціле життя можна було прожити між 45 та 14, але нам судилося йти далі. В нас вже була своя революція, що ж тепер в нас своя війна. Насправді нам пощастило. Нам, тим кому від 20 до 45. Ми вже дорослі аби вирішувати свою долю, ми ще сильні і не замучені вкінець життям. Повірте, краще нам зараз аніж нам же через двадцять років і нашим дітям. А що можна було без війни... ну так, можна було б. У світі розумних людей, чесних політиків, всесвітнього блага та рожевих поні. Від долі не втекти. Нам випала ця чаша - нам і пити. Будьмо!
і мій пост річної давнини про нього.
але ми його досі шукаємо. якщо вам не важко, поширте цей пост -- особливо якщо вас досі читають друзі-росіяни.