моя чергова колонка для журналу "Один з нас" - Жінки на Майдані - старі міхи, нове вино?
свіже число журналу.
Марія Дмитрієва
Жінки на Майдані - старі міхи, нове вино?
Останні десять років Україні щастить на революції - Помаранчева революція 2004 року, ЄвроМайдан 2013-2014 років - який досі триває. Обидві ці революції захопили в той чи інший спосіб все суспільство і підняли чимало питань. Однак серед тем, обговорюваних у зв’язку із Помаранчевою революцію, практично не було таких, які б стосувалися жінок та їхньої ролі у її перемозі. Коли люди обговорювали свій досвід участі в Помаранчевій революції, я зауважила відмінність у тому, як чоловіки і жінки сприймають, описують і оцінюють цей досвід. Чоловіки говорять про те, як вони „робили революцію” - вони брали участь у пікетах та чергуваннях, рятували документи з виборчих дільниць і билися за праве діло. Жінки ж розповідають про те, як вони „допомагали” - носили їсти, брали додому голодних революціонерів-чоловіків, лікували та підтримували. При тому, що в дійсності і чоловіки носили їжу на Майдан, і жінки вартували у пікетах. Але в розповідях про свій досвід люди чомусь відтворювали традиційний патріархатний розподіл ролей - активна роль чоловіків, допоміжна роль жінок.
Вартий уваги факт - в розповідях про діяльність польської „Солідарності” спостерігається такий самий розподіл. Активних рішучих жінок, без чиєї участі боротьба за демократичну Польщу ніколи б не стала успішною, ніхто не згадує. Чимало
чоловіків - лідерів „Солідарності” зробили собі політичну кар’єру, а про жінок-лідерок вам зараз розкажуть хіба феміністки, які займаються дослідженням польської історії.
Коли я зауважила таке дещо неочікуване для мене сприйняття жінками свого досвіду - як в Польщі, так і в Україні - я вирішила порівняти його з моїм власним досвідом. В перші дні Помаранчевої революції я разом із чоловіком відстояла на Майдані перші два дні - а потому звалилася із страшною застудою, з лихоманкою, нежиттю і кашлем. В мого чоловіка пріоритети були розставлені правильно, і він сказав, що якщо мені погіршає, мене нікому буде відвезти до лікарні, бо він буде на революції. Тому він пішов під Центрвиборчком, а я лишилася вдома. На мені було виконання замовлень від наших спільних клієнтів (бо революція революцією, а їсти за щось треба купувати), координування дій між моїм чоловіком та його друзями-революціонерами, відслідковування новин в Інтернеті та по 5 Каналу, інформування про ці новини у Живому журналі та чоловікові по телефону, щоб він був в курсі, готування їжі та чаю для тих багатьох, хто тоді вписувався, гостював чи відігрівався в нашій зйомній квартирі в центрі Києва (в 10 хвилинах пішки від Майдану), і ще всілякі інші поточні завдання з логістичної та інформаційної підтримки. Коли я згадувала цей свій досвід, я ніколи для себе його не описувала як „робити революцію”, але жодного разу не ставила під сумнів той факт, що я особисто в революції брала доволі активну участь, хоча майже й не виходила з дому.
В цю революцію багато що змінилося: ми більше не живемо в центрі - ми тепер живемо у передмісті, до нас далеко їхати, тож в нас ніхто не гостював. Мій чоловік брав участь у революційних подіях не щодня, а лише в критичні моменти, дістав поранення уламками гранати, обороняючи барикаду на Інститутській від Беркута, і не потрапив на Грушевського під кулі снайпера. Але, як і минулого разу, я ретельно відслідковувала новини і повідомлення, тягала купи інформації з Живого журналу до Фейсбуку і з Фейсбуку до ЖЖ і з першого дня фіксувала в своєму блозі різні гендерні аспекти цієї нової революції. Щоправда, без застуди таки не обійшлося - я сильно застудила горло після виступу в рамках Відкритого університету Майдану із доповіддю про історію українського жіночого руху. Зважаючи на те, що моя доповідь відбувалася в обід в понеділок, та ще й перед самим Новим роком, а слухало її десь аж осіб тридцять - можна вважати, що вона була доволі успішною - із запитаннями та дискусією. Друга доповідь, яку я читала вже в Українському домі - на запрошення Жіночої сотні, про зв’язок між жіночим рухом та європейськими цінностями, мала ширшу аудиторію - частково за рахунок тих, хто просто відпочивали в залі, де проходили заходи Відкритого університету, але практично всі дослухали її повністю, і питань також було чимало.
Ще однією відмінністю порівняно із Помаранчевою революцією було те, що виросло нове покоління активісток - із лівими, феміністськими, прогресивними поглядами, котрі не лише отримали освіту за кордоном, але й готові створювати просвітницькі та активістські проекти і впрягатися у вже діючі проекти, і котрі на момент початку революції вже кілька років активно займалися просуванням феміністських ідей. Зокрема, мені тут йдеться про частину Феміністської офензиви та про лівих феміністських активісток.
Те, що було, як і минулого разу - масштабна участь жінок в усіх аспектах організації та діяльності Майдану. Від першого дня студентських протестів проти відмови Януковича підписати угоду про асоціацію з ЄС, в організації харчування та медичної допомоги, в роботі Автомайдану, в створенні і роботі волонтерської служби, у висвітленні подій в якості журналісток, перекладачок, стрімерок, в рятуванні поранених активістів від викрадення міліцією і тітушками, в підтримці затриманих в якості юристок, в побудові барикад, навіть у виламуванні бруківки і виробництві коктейлів Молотова жінки брали не менш активну участь, ніж чоловіки. Однак їхня рішучість, їхня витривалість, їхнє бажання боротися за кращу долю для батьківщини ще чекають на належне визнання.
Щоправда, хоч якими рішучими і сміливими не були жінки, від першого дня на Майдані і навколо з’являлися різні прояви сексизму - від звернення зі сцени до жінок йти на кухні, а до чоловіків - на барикади до закликів на стіні Українського дому до жінок прибиратися, бо, мовляв, це буде приємно революціонерам - ніби жінки не беруть участі в революції і не є революціонерками, а годяться лише справжніх революціонерів обслуговувати. А коли після численних звернень до виступаючих на сцені не вживати образливих слів до людей інших національностей зі сцени попросили так більше не робити, про використання принизливих для жіноцтва звертань ніхто навіть не згадав. А ще жінок регулярно заохочували посміхатися і дякували за те, що вони прикрашають собою Майдан - замість визнати їхній внесок в його існування і подякувати за їхню невтомну працю.
Ще кілька дуже прикрих прикладів упередженості було зауважено у фейсбуці - коли чоловіків, що досі лишаються вдома, намагалися присоромити, називаючи їх чоловіками із жіночими гормонами, чи пропозиція жінкам поздоровити своїх диванних стратегів із 8 Березня - із натяком, що які ж вони чоловіки, якщо сидять вдома. Найсумнішим в цій ситуації було те, що автори згаданих послань так і не зрозуміли, наскільки образливими є такі заклики для жіноцтва, а чимало жінок їх підтримала в таких ініціативах. Для широкого кола людей, прогресивних достатньо, аби виступати проти корумпованого уряду з його свавіллям, сексизм і упередженість до жінок і досі лишається чимось нормальним і не вартим уваги.
Власне, практично завжди в умовах збройного протистояння складні соціальні структури, в рамках яких між собою взаємодіють влада і суспільство, починають збоїти, люди припиняють на них покладатися і починають спиратися на простіші і давніші форми взаємодії і організації: родина, територіальна спільнота, земляцтво, а риторика опису ситуації повертається до давніших уявлень про суспільство - де чоловіки воюють, а жінки обслуговують воїнів, але суспільна дійсність при цьому все одно лишається такою, де жінки і будують, і воюють, і рятують, і захищають права пригноблених. Так було раніше, в минулі століття, так відбувалося і зараз.
Важливим кроком вперед порівняно із Помаранчевою революцією можна назвати появу жіночих чот в сотнях Самооборони, оскільки жінки відмовлялися пасти задніх і хотіли брати участь в охороні Майдану і в обороні його барикад на рівні із чоловіками, а також інших розмаїтих суто жіночих ініціатив. При цьому ці ініціативи були як традиційними - як захід „Матері просять солдатів ВВ не бити мітингувальників”, так і цілком феміністськими - як Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської.
Жіноча сотня виникла на хвилі обурення жінок тим, що чоловіки їм кажуть, ніби жінкам не місце на барикадах. Вони вирішили об’єднати зусилля і не просто брати участь у житті Майдану, підтримуючи його, а й робити це на своїх умовах і пропонувати нові ідеї, заходи та ініціативи, в яких місце жінок та їхня роль були б провідними. Вони прямим текстом пишуть, що їхні методи - „методи просвітництва, ненасильницького спротиву, а також, у разі крайньої необхідності, самооборони у межах мінімально необхідного впливу.”
Серед вже реалізованих заходів - кінопокази, лекції, дискусії, заняття з самооборони для жінок - що в умовах загрози з боку навезених до міста проплачених хуліганів (не кажучи вже про можливу воєнну агресію з боку Росії) є вкрай актуальним, і дуже зворушлива акція солідарності жінок Майдану із жінками Криму. Кожен захід зреалізований від початку до завершення силами жінок для жінок в інтересах жінок - як на мене, годі знайти щось більш феміністичного.
Важливим аспектом того, що відбувалося останні місяці на Майдані, і не лише на ньому, є поширення націоналістичних гасел, що їх чимало лівих активістів і теоретиків сприймають як прояв загального поправішання суспільного дискурсу і вважають в цьому загрозу майбутньому демократичному розвиткові країни, бо вони переконані, що націоналізм буває лише правим. Проблема, однак, в тому, що в умовах імперіалістичної загрози постколоніальна країна не може дозволити собі інтернаціоналізму - бо він неуникно стає імперським. Революційні постколоніальні рухи Південної Америки, Африки й Азії, ліві та націоналістичні, мали б бути достатньо переконливим прикладом того, що націоналізм може бути лівим (найвідоміші ліві націоналісти - Нельсон Мандела та Мохандас Ганді) - і участь жінок-феміністок в них демонструє, що націоналізм і фемінізм один одного не виключать. Більше того - постколоніальний націоналізм без фемінізму так само приречений на поразку, бо не може бути свободи частково - лише для чоловіків, а для жінок лише кухня і діти.
Власне, в умовах постколоніальної країни феміністки мають оборонятися на всі боки - вони мають протистояти не лише чоловікам імперської нації, бо вони пригноблені і як жінки, і як представниці колоніальної нації, але й чоловікам своєї, колоніальної нації, бо вони вимагають від жінок покори і обслуговування (в українській історії це вже було - у міжвоєнній Польщі чоловіки-націоналісти закидали жінкам-феміністкам, що ті займаються вторинними і непотрібними речами на кшталт жіночих майстерень чи дитячих садочків, замість служити нації - і в такий спосіб заперечували право жінок самих вибирати, як саме служити своїй нації. Ба більше: вони звинувачували феміністок у тому, що жінки не хочуть виходити заміж і народжувати дітей. Так що цій антифеміністській страшилці на українських теренах чимало років). І найсумніше, що феміністки колоніальної нації мають відбиватися ще й від критики феміністок нації панівної, котрі не усвідомлюють їхнього подвійного гноблення. Таке положення вимагає чіткого розуміння своєї позиції і готовності її пояснювати, а за необхідності і боронити.
Отже, зараз в Україні ми маємо ситуацію, коли новий жіночий рух формується як низовий активістський постколоніальний феміністський, і завдання, котрі він перед собою ставить, вписуються в ширший контекст національного піднесення і формування політичної нації. Ліві рухи мали б виступати природними союзниками такого руху, і в мене досі є надія, що вони відмовляться від свого вузького і застарілого розуміння націоналізму і почнуть ширше підтримувати феміністські ініціативи, замість критикувати їх.
Саме зараз час говорити - і феміністкам, і лівим, і етнічним меншинам, і ЛГБТК, й іншим гнобленим меншинам - про права людини, про необхідність боротьби із мізогінією, ксенофобією, гомо- і трансфобією, про протидію дискримінації на рівні законів і практик, про інклюзивність, про чимало інших практичних аспектів отих самих європейських цінностей, з яких все почалося, і про право на гідність, за яку учасники Майдану - усіх статей, орієнтацій, етнічного походження та наявності чи відсутності інвалідності - втрачали здоров’я і навіть життя.
Тому що свобода - вона така. Вона або є у всіх, або ні в кого.
Марія Дмитрієва
Жінки на Майдані - старі міхи, нове вино?
Останні десять років Україні щастить на революції - Помаранчева революція 2004 року, ЄвроМайдан 2013-2014 років - який досі триває. Обидві ці революції захопили в той чи інший спосіб все суспільство і підняли чимало питань. Однак серед тем, обговорюваних у зв’язку із Помаранчевою революцію, практично не було таких, які б стосувалися жінок та їхньої ролі у її перемозі. Коли люди обговорювали свій досвід участі в Помаранчевій революції, я зауважила відмінність у тому, як чоловіки і жінки сприймають, описують і оцінюють цей досвід. Чоловіки говорять про те, як вони „робили революцію” - вони брали участь у пікетах та чергуваннях, рятували документи з виборчих дільниць і билися за праве діло. Жінки ж розповідають про те, як вони „допомагали” - носили їсти, брали додому голодних революціонерів-чоловіків, лікували та підтримували. При тому, що в дійсності і чоловіки носили їжу на Майдан, і жінки вартували у пікетах. Але в розповідях про свій досвід люди чомусь відтворювали традиційний патріархатний розподіл ролей - активна роль чоловіків, допоміжна роль жінок.
Вартий уваги факт - в розповідях про діяльність польської „Солідарності” спостерігається такий самий розподіл. Активних рішучих жінок, без чиєї участі боротьба за демократичну Польщу ніколи б не стала успішною, ніхто не згадує. Чимало
чоловіків - лідерів „Солідарності” зробили собі політичну кар’єру, а про жінок-лідерок вам зараз розкажуть хіба феміністки, які займаються дослідженням польської історії.
Коли я зауважила таке дещо неочікуване для мене сприйняття жінками свого досвіду - як в Польщі, так і в Україні - я вирішила порівняти його з моїм власним досвідом. В перші дні Помаранчевої революції я разом із чоловіком відстояла на Майдані перші два дні - а потому звалилася із страшною застудою, з лихоманкою, нежиттю і кашлем. В мого чоловіка пріоритети були розставлені правильно, і він сказав, що якщо мені погіршає, мене нікому буде відвезти до лікарні, бо він буде на революції. Тому він пішов під Центрвиборчком, а я лишилася вдома. На мені було виконання замовлень від наших спільних клієнтів (бо революція революцією, а їсти за щось треба купувати), координування дій між моїм чоловіком та його друзями-революціонерами, відслідковування новин в Інтернеті та по 5 Каналу, інформування про ці новини у Живому журналі та чоловікові по телефону, щоб він був в курсі, готування їжі та чаю для тих багатьох, хто тоді вписувався, гостював чи відігрівався в нашій зйомній квартирі в центрі Києва (в 10 хвилинах пішки від Майдану), і ще всілякі інші поточні завдання з логістичної та інформаційної підтримки. Коли я згадувала цей свій досвід, я ніколи для себе його не описувала як „робити революцію”, але жодного разу не ставила під сумнів той факт, що я особисто в революції брала доволі активну участь, хоча майже й не виходила з дому.
В цю революцію багато що змінилося: ми більше не живемо в центрі - ми тепер живемо у передмісті, до нас далеко їхати, тож в нас ніхто не гостював. Мій чоловік брав участь у революційних подіях не щодня, а лише в критичні моменти, дістав поранення уламками гранати, обороняючи барикаду на Інститутській від Беркута, і не потрапив на Грушевського під кулі снайпера. Але, як і минулого разу, я ретельно відслідковувала новини і повідомлення, тягала купи інформації з Живого журналу до Фейсбуку і з Фейсбуку до ЖЖ і з першого дня фіксувала в своєму блозі різні гендерні аспекти цієї нової революції. Щоправда, без застуди таки не обійшлося - я сильно застудила горло після виступу в рамках Відкритого університету Майдану із доповіддю про історію українського жіночого руху. Зважаючи на те, що моя доповідь відбувалася в обід в понеділок, та ще й перед самим Новим роком, а слухало її десь аж осіб тридцять - можна вважати, що вона була доволі успішною - із запитаннями та дискусією. Друга доповідь, яку я читала вже в Українському домі - на запрошення Жіночої сотні, про зв’язок між жіночим рухом та європейськими цінностями, мала ширшу аудиторію - частково за рахунок тих, хто просто відпочивали в залі, де проходили заходи Відкритого університету, але практично всі дослухали її повністю, і питань також було чимало.
Ще однією відмінністю порівняно із Помаранчевою революцією було те, що виросло нове покоління активісток - із лівими, феміністськими, прогресивними поглядами, котрі не лише отримали освіту за кордоном, але й готові створювати просвітницькі та активістські проекти і впрягатися у вже діючі проекти, і котрі на момент початку революції вже кілька років активно займалися просуванням феміністських ідей. Зокрема, мені тут йдеться про частину Феміністської офензиви та про лівих феміністських активісток.
Те, що було, як і минулого разу - масштабна участь жінок в усіх аспектах організації та діяльності Майдану. Від першого дня студентських протестів проти відмови Януковича підписати угоду про асоціацію з ЄС, в організації харчування та медичної допомоги, в роботі Автомайдану, в створенні і роботі волонтерської служби, у висвітленні подій в якості журналісток, перекладачок, стрімерок, в рятуванні поранених активістів від викрадення міліцією і тітушками, в підтримці затриманих в якості юристок, в побудові барикад, навіть у виламуванні бруківки і виробництві коктейлів Молотова жінки брали не менш активну участь, ніж чоловіки. Однак їхня рішучість, їхня витривалість, їхнє бажання боротися за кращу долю для батьківщини ще чекають на належне визнання.
Щоправда, хоч якими рішучими і сміливими не були жінки, від першого дня на Майдані і навколо з’являлися різні прояви сексизму - від звернення зі сцени до жінок йти на кухні, а до чоловіків - на барикади до закликів на стіні Українського дому до жінок прибиратися, бо, мовляв, це буде приємно революціонерам - ніби жінки не беруть участі в революції і не є революціонерками, а годяться лише справжніх революціонерів обслуговувати. А коли після численних звернень до виступаючих на сцені не вживати образливих слів до людей інших національностей зі сцени попросили так більше не робити, про використання принизливих для жіноцтва звертань ніхто навіть не згадав. А ще жінок регулярно заохочували посміхатися і дякували за те, що вони прикрашають собою Майдан - замість визнати їхній внесок в його існування і подякувати за їхню невтомну працю.
Ще кілька дуже прикрих прикладів упередженості було зауважено у фейсбуці - коли чоловіків, що досі лишаються вдома, намагалися присоромити, називаючи їх чоловіками із жіночими гормонами, чи пропозиція жінкам поздоровити своїх диванних стратегів із 8 Березня - із натяком, що які ж вони чоловіки, якщо сидять вдома. Найсумнішим в цій ситуації було те, що автори згаданих послань так і не зрозуміли, наскільки образливими є такі заклики для жіноцтва, а чимало жінок їх підтримала в таких ініціативах. Для широкого кола людей, прогресивних достатньо, аби виступати проти корумпованого уряду з його свавіллям, сексизм і упередженість до жінок і досі лишається чимось нормальним і не вартим уваги.
Власне, практично завжди в умовах збройного протистояння складні соціальні структури, в рамках яких між собою взаємодіють влада і суспільство, починають збоїти, люди припиняють на них покладатися і починають спиратися на простіші і давніші форми взаємодії і організації: родина, територіальна спільнота, земляцтво, а риторика опису ситуації повертається до давніших уявлень про суспільство - де чоловіки воюють, а жінки обслуговують воїнів, але суспільна дійсність при цьому все одно лишається такою, де жінки і будують, і воюють, і рятують, і захищають права пригноблених. Так було раніше, в минулі століття, так відбувалося і зараз.
Важливим кроком вперед порівняно із Помаранчевою революцією можна назвати появу жіночих чот в сотнях Самооборони, оскільки жінки відмовлялися пасти задніх і хотіли брати участь в охороні Майдану і в обороні його барикад на рівні із чоловіками, а також інших розмаїтих суто жіночих ініціатив. При цьому ці ініціативи були як традиційними - як захід „Матері просять солдатів ВВ не бити мітингувальників”, так і цілком феміністськими - як Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської.
Жіноча сотня виникла на хвилі обурення жінок тим, що чоловіки їм кажуть, ніби жінкам не місце на барикадах. Вони вирішили об’єднати зусилля і не просто брати участь у житті Майдану, підтримуючи його, а й робити це на своїх умовах і пропонувати нові ідеї, заходи та ініціативи, в яких місце жінок та їхня роль були б провідними. Вони прямим текстом пишуть, що їхні методи - „методи просвітництва, ненасильницького спротиву, а також, у разі крайньої необхідності, самооборони у межах мінімально необхідного впливу.”
Серед вже реалізованих заходів - кінопокази, лекції, дискусії, заняття з самооборони для жінок - що в умовах загрози з боку навезених до міста проплачених хуліганів (не кажучи вже про можливу воєнну агресію з боку Росії) є вкрай актуальним, і дуже зворушлива акція солідарності жінок Майдану із жінками Криму. Кожен захід зреалізований від початку до завершення силами жінок для жінок в інтересах жінок - як на мене, годі знайти щось більш феміністичного.
Важливим аспектом того, що відбувалося останні місяці на Майдані, і не лише на ньому, є поширення націоналістичних гасел, що їх чимало лівих активістів і теоретиків сприймають як прояв загального поправішання суспільного дискурсу і вважають в цьому загрозу майбутньому демократичному розвиткові країни, бо вони переконані, що націоналізм буває лише правим. Проблема, однак, в тому, що в умовах імперіалістичної загрози постколоніальна країна не може дозволити собі інтернаціоналізму - бо він неуникно стає імперським. Революційні постколоніальні рухи Південної Америки, Африки й Азії, ліві та націоналістичні, мали б бути достатньо переконливим прикладом того, що націоналізм може бути лівим (найвідоміші ліві націоналісти - Нельсон Мандела та Мохандас Ганді) - і участь жінок-феміністок в них демонструє, що націоналізм і фемінізм один одного не виключать. Більше того - постколоніальний націоналізм без фемінізму так само приречений на поразку, бо не може бути свободи частково - лише для чоловіків, а для жінок лише кухня і діти.
Власне, в умовах постколоніальної країни феміністки мають оборонятися на всі боки - вони мають протистояти не лише чоловікам імперської нації, бо вони пригноблені і як жінки, і як представниці колоніальної нації, але й чоловікам своєї, колоніальної нації, бо вони вимагають від жінок покори і обслуговування (в українській історії це вже було - у міжвоєнній Польщі чоловіки-націоналісти закидали жінкам-феміністкам, що ті займаються вторинними і непотрібними речами на кшталт жіночих майстерень чи дитячих садочків, замість служити нації - і в такий спосіб заперечували право жінок самих вибирати, як саме служити своїй нації. Ба більше: вони звинувачували феміністок у тому, що жінки не хочуть виходити заміж і народжувати дітей. Так що цій антифеміністській страшилці на українських теренах чимало років). І найсумніше, що феміністки колоніальної нації мають відбиватися ще й від критики феміністок нації панівної, котрі не усвідомлюють їхнього подвійного гноблення. Таке положення вимагає чіткого розуміння своєї позиції і готовності її пояснювати, а за необхідності і боронити.
Отже, зараз в Україні ми маємо ситуацію, коли новий жіночий рух формується як низовий активістський постколоніальний феміністський, і завдання, котрі він перед собою ставить, вписуються в ширший контекст національного піднесення і формування політичної нації. Ліві рухи мали б виступати природними союзниками такого руху, і в мене досі є надія, що вони відмовляться від свого вузького і застарілого розуміння націоналізму і почнуть ширше підтримувати феміністські ініціативи, замість критикувати їх.
Саме зараз час говорити - і феміністкам, і лівим, і етнічним меншинам, і ЛГБТК, й іншим гнобленим меншинам - про права людини, про необхідність боротьби із мізогінією, ксенофобією, гомо- і трансфобією, про протидію дискримінації на рівні законів і практик, про інклюзивність, про чимало інших практичних аспектів отих самих європейських цінностей, з яких все почалося, і про право на гідність, за яку учасники Майдану - усіх статей, орієнтацій, етнічного походження та наявності чи відсутності інвалідності - втрачали здоров’я і навіть життя.
Тому що свобода - вона така. Вона або є у всіх, або ні в кого.