Фемінізми на всі смаки
чергова колонка для журналу "Один з нас"
Марія Дмитрієва
Фемінізми на всі смаки
За більше ніж двісті років існування фемінізму як ідеології та школи наукової думки було розроблене таке розмаїття концепцій та підходів, що люди, які знаються на фемінізмові, часом жартують, що фемінізмів стільки, скільки феміністок. Поговорімо про основні з напрямків фемінізму.
Перший кардинальний напрям феміністської теорії - це ліберальний фемінізм, заснований на ідеях лібералізму та демократії. Його появою ми завдячуємо суфражисткам - жінкам, які боролися за те, аби жінки отримали право голосу (від слова suffrage - виборче право). Їхня боротьба тривала з кінця 18-го до початку 20-го століття (цей період описують як Першу хвилю фемінізму). Однак навіть в деяких країнах Європи закони, котрі дозволяли жінкам брати участь у виборах, були прийняті лише у другій половині 20-го століття. На їхнє переконання, якщо жінки матимуть право голосу, вони зможуть обирати на позиції влади тих політиків, які обстоюватимуть їхні інтереси.
Рух суфражисток виник паралельно у Великій Британії, США та Франції і поширився на весь світ, в тому числі і на Російську імперію. Дискусія про так зване „жіноче питання” була однією з центральних в інтелектуальному житті російської інтелігенції і різночинців. Головна ідея ліберального фемінізму полягала у тому, що закони повинні передбачати для жінок такі ж права і можливості, як і для чоловіків. Суфражистський рух розвивався у тісному зв’язку із аболіціонізмом, або рухом за скасування інституту рабства (однак чорношкірим чоловікам право голосу було надане на 60 років раніше, ніж жінкам - білим чи чорним). Як казала видатна американка Абігайл Адамс (дружина другого президента США, Джона Адамса), жінки не повинні підкорюватись законам, в прийнятті котрих вони не брали участі та котрі не враховують їхніх інтересів. Цей напрям фемінізму і понині є найпоширенішим і найвпливовішим.
Саме цю форму фемінізму часто називають „притомним”, чи „розумним” фемінізмом, наголошуючи, що жінки вже давно отримали всі права і боротися вже більше нема за що. Однак за часів боротьби суфражисток за право голосу їх вважали божевільними і чоловіки, і жінки, їх висміювали, ув’язнювали, а при спробах голодування в знак протесту примусово годували - що час від часу закінчувалося пробитим стравоходом і смертю жінки.
Ліберальний фемінізм:
- центральне питання - рівність прав і обов’язків.
- центральна сфера уваги - юридичні стосунки.
Щоправда, так само, як законодавче скасування рабства не захистило колишніх рабів від сегрегації, утиску й експлуатації, так і надання жінкам права голосу - завжди і всюди виборене у важкій і тривалій боротьбі із очільниками і законотворцями-чоловіками - не стало чарівною паличкою: можливості жінок розширились, але дискримінація і гноблення нікуди не ділися. Як приклад цього можна згадати положення жінок у Радянському Союзі після Жовтневої революції. Ми звикли вірити, що всі права радянським жінкам дала саме радянська влада, але жінки здобули право голосу в результаті власної тривалої боротьби - саме масовий виступ жінок з вимогами права голосу став початком Лютневої революції, невдовзі після котрої Тимчасовий уряд видав закон, за яким жінки могли брати участь у виборах. Власне, радянська влада використала напрацювання російських феміністок - але не для того, щоб звільнити жінок від щоденного і постійного гноблення, а для того, щоб ширше і активніше використовувати їх як робочу силу. Наслідком цього стала так звана подвійна зайнятість - робота для заробітку і побутове обслуговування родини, яке в умовах планової економіки і постійних дефіцитів всього було саме по собі вкрай складним завданням. На папері рівні чоловікам у всьому, радянські жінки не мали доступу до прийняття рішень і справжньої влади - при тому, що ані рівнем освіти, ані професійністю вони чоловікам не поступалися.
Наступним великим напрямом феміністської думки став марксистський (або ж соціалістичний) фемінізм (насправді це два напрями, але вони мають багато спільного) - в рамках якого утиск жінок розглядався в поняттях марксистської класової теорії. До його розробки доклали руку саме російські феміністки - зокрема, Олександра Коллонтай, майже забута у нас, але добре знана і шанована за кордоном, особливо у країнах Скандинавії. Центральною ідеєю цього напряму є класова боротьба і подолання капіталістичного способу виробництва, котра має звільнити від експлуатації робітників - і жінок зокрема. У другій половині 20-го століття однією з центральних проблем цього напряму став аналіз хатньої роботи і догляду за дітьми, старими і хворими - неоплачуваної щоденної праці жінок, котра лишається непомітною чи ігнорованою, але без якої неможлива ані експлуатація робітників капіталістами, ані відтворення населення. Чимало сучасних лівих (чоловіків) на словах підтримують звільнення жінок і навіть проголошують себе феміністами, але геть не поспішають взяти на себе половину хатніх обов’язків і продовжують користуватися тими перевагами, котрі їм забезпечує в умовах патріархату належність до чоловічої статі (чи за рахунок мами: безплатне побутове обслуговування, чи за рахунок подруги чи дружини: те саме плюс секс), що звільняє їм час на високочолі бесіди про експлуатацію робітників. Відповідно, теоретикині марксистського фемінізму наполягають, що боротьба проти капіталізму, яка ігнорує експлуатацію жінок чоловіками в родині, є в кращому випадку наївною, а в гіршому - лицемірною.
Марксистський / соціалістичний фемінізм:
- центральне питання - класова боротьба.
- центральна сфера уваги - сфера праці - оплачуваної і неоплачуваної.
І тут ми переходимо до найжахливішого з усіх відомих людству фемінізмів - фемінізму радикального. У назві цього напряму слово „радикальний” позначає не ступінь відданості феміністським ідеям (і не прагнення винищити чоловіків як клас, як це часом пропонують розуміти антифеміністи); слово „радикальний” (від латинського ‘radix’ - “корінь”) позначає прагнення знайти коріння утиску жінок, адже інші напрямки фемінізму посутньо працюють із наслідками такого утиску.
Головна ідея радикального фемінізму - що ми живемо в умовах патріархату: системи панування чоловіків над жінками. В рамках цієї системи чоловікам належать політичні, економічні та військові ресурси, і за рахунок солідарності між собою чоловіки контролюють продуктивну (робочу) і репродуктивну силу жінок (і їх сексуальність як частину репродуктивної сфери і як частину ідентичності) і продукти їхньої праці. Для підтримки такого контролю чоловіки використовують подвійну мораль - коли однакові дії оцінюються по-різному залежно від статі людини. Наприклад, стосовно сексуальності подвійна мораль передбачає для чоловіків, які мали секс з багатьма партнерками, оцінку „жеребець”, „мачо”, „крутий”, а для жінок, в яких було багато сексуальних партнерів, оцінку „шльондра”, „повія” - із відповідними наслідками.
Патріархат є всепроникним та існує і підтримується на всіх рівнях - від уряду до ринку праці, суспільних інститутів і до кожної окремої родини і кожної окремої голови. Відповідно, починати чинити спротив йому потрібно з кожної окремої людини - ставити під питання ті ролі, що культура приписує нам на основі нашої статі, класу, кольору шкіри, релігії та інших соціальних параметрів, і, зокрема, норми сексуальної поведінки. Зрозуміло, це стосується як жінок, так і чоловіків.
Радикальний фемінізм:
- центральне питання - сексизм і мізогінія.
- центральна сфера уваги - патріархатний устрій суспільства.
Підвалини цього напряму заклала ще Сімона де Бовуар своєю книжкою „Друга стать”, в якій вона проаналізувала панівні у західній культурі міфи про те, якою начебто є жінка (які насправді описують, якою вона має бути, щоб лишатися максимально зручною у користуванні для чоловіків), та уявлення, на котрі ці міфи спираються, зокрема, уявлення про чоловіка як норму людини і жінку як відхилення від цієї норми (що, до речі, прямим текстом проговорювали чоловіки-філософи від Античної Греції аж до часів Просвітництва). Порівняння із чоловіком для жінки є похвалою - наприклад, в неї чоловічий розум чи баба з яйцями. Порівняння з жінкою для чоловіка є приниженням і ганьбою. Як наслідок, будь-які види діяльності, приписані культурою чоловікам, стають престижними і важливими, а те, що мають робити жінки, сприймається як вторинне, що не вимагає ані знань, ані зусиль. В такий спосіб дуже легко знецінювати роботу жінок - як культурно, так і фінансово, і байдуже, йдеться тут про оплачувану працю чи про хатні обов’язки, що значно спрощує примус жінок до обслуговування чоловіків - побутового, сексуального, емоційного. З іншого боку, в таких умовах чоловіки з дитинства ростуть із переконанням, що вони - чоловіки, від природи кращі, розумніші, сильніші, а отже, мають право на задоволення своїх потреб коштом інших і вони вправі цього не лише чекати, а й вимагати чи просто до цього примушувати. Відповідно, одним з інструментів, яким в умовах патріархату жінок примушують до покори, є насильство загалом і сексуальне насильство зокрема - чи просто його загроза. А от чоловіків насильством чи його загрозою примушують до панування над жінками. Щоправда, для чоловіків небажання чи відмова слідувати прийнятим у суспільстві нормам чоловічої поведінки може так само призвести до каральних санкцій - від простого несхвалення до звинувачення у „перетворенні на бабу”, адже в житті з людиною не може статися нічого гіршого, як бути бабою.
Упередженість до жінок називається сексизм, а зневага і ненависть до жінок називається мізогінія. Саме сексизм і мізогінія виправдовують в очах і чоловіків, і суспільства експлуатацію жінок і їх упосліджене положення. Жінки як пригноблена група засвоюють панівні в культурі уявлення про себе і тому мізогінія серед жінок не менш поширена, ніж серед чоловіків.
Власне, потреба в аналізі таких культурних норм і уявлень стала нагальною вже після Другої світової, коли стало очевидно, що сама лише законодавча фіксація рівних прав і обов’язків - і навіть освіта - аж ніяк не гарантує рівного доступу до ресурсів і можливостей. Однак перші тексти радикального фемінізму з’явилися на гребені Другої хвилі фемінізму - кінець 1960-их - 1970-ті роки. Серед найважливіших текстів того періоду варто згадати книжку Кейт Міллет „Сексуальна політика”, в якій вона першою запропонувала використовувати поняття патріархату для аналізу культури, та роботу Шуламіт Фаєрстоун „Діалектика статі”, в якій вона розглядає біологічну здатність жінок виношувати і народжувати дітей і годувати їх грудьми як причину їх підкореного становища.
Саме з того періоду починається формування і розвиток гендерної теорії як інструменту для аналізу розмаїтих і мінливих культурних уявлень про „справжніх” чоловіків і жінок, а також взаємин між чоловіками, жінками і владою.
Саме тоді за рахунок революційного потенціалу радикального фемінізму починають виникати кафедри жіночих досліджень, а феміністський підхід здобуває академічне визнання і поширюється саме як нова наукова парадигма.
На сучасний момент, коли йдеться про теоретичні напрацювання, радикальний фемінізм є найвпливовішим серед усіх напрямів фемінізму, а значна частка розроблених в його рамках понять і концепцій використовується і поза межами фемінізму.
Щоправда, для прихильників патріархату (вони часто називають себе захисниками традиційних цінностей) геть байдуже, чи ви ліберальна феміністка, радикальна чи соціалістична. В умовах патріархату будь-яка жінка, яка ставить під сумнів своє призначення обслуговувати чоловіків, стає небезпечною, а отже, підлягає негайному висміюванню і приниженню. Добре, що в нас за феміністичні погляди не ув’язнюють - принаймні, поки що.
Наступного разу ми поговоримо про психоаналітичний фемінізм, постколоніальний фемінізм, сепаратистський фемінізм, екофемінізм і навіть чоловічий фемінізм.
Марія Дмитрієва
Фемінізми на всі смаки
За більше ніж двісті років існування фемінізму як ідеології та школи наукової думки було розроблене таке розмаїття концепцій та підходів, що люди, які знаються на фемінізмові, часом жартують, що фемінізмів стільки, скільки феміністок. Поговорімо про основні з напрямків фемінізму.
Перший кардинальний напрям феміністської теорії - це ліберальний фемінізм, заснований на ідеях лібералізму та демократії. Його появою ми завдячуємо суфражисткам - жінкам, які боролися за те, аби жінки отримали право голосу (від слова suffrage - виборче право). Їхня боротьба тривала з кінця 18-го до початку 20-го століття (цей період описують як Першу хвилю фемінізму). Однак навіть в деяких країнах Європи закони, котрі дозволяли жінкам брати участь у виборах, були прийняті лише у другій половині 20-го століття. На їхнє переконання, якщо жінки матимуть право голосу, вони зможуть обирати на позиції влади тих політиків, які обстоюватимуть їхні інтереси.
Рух суфражисток виник паралельно у Великій Британії, США та Франції і поширився на весь світ, в тому числі і на Російську імперію. Дискусія про так зване „жіноче питання” була однією з центральних в інтелектуальному житті російської інтелігенції і різночинців. Головна ідея ліберального фемінізму полягала у тому, що закони повинні передбачати для жінок такі ж права і можливості, як і для чоловіків. Суфражистський рух розвивався у тісному зв’язку із аболіціонізмом, або рухом за скасування інституту рабства (однак чорношкірим чоловікам право голосу було надане на 60 років раніше, ніж жінкам - білим чи чорним). Як казала видатна американка Абігайл Адамс (дружина другого президента США, Джона Адамса), жінки не повинні підкорюватись законам, в прийнятті котрих вони не брали участі та котрі не враховують їхніх інтересів. Цей напрям фемінізму і понині є найпоширенішим і найвпливовішим.
Саме цю форму фемінізму часто називають „притомним”, чи „розумним” фемінізмом, наголошуючи, що жінки вже давно отримали всі права і боротися вже більше нема за що. Однак за часів боротьби суфражисток за право голосу їх вважали божевільними і чоловіки, і жінки, їх висміювали, ув’язнювали, а при спробах голодування в знак протесту примусово годували - що час від часу закінчувалося пробитим стравоходом і смертю жінки.
Ліберальний фемінізм:
- центральне питання - рівність прав і обов’язків.
- центральна сфера уваги - юридичні стосунки.
Щоправда, так само, як законодавче скасування рабства не захистило колишніх рабів від сегрегації, утиску й експлуатації, так і надання жінкам права голосу - завжди і всюди виборене у важкій і тривалій боротьбі із очільниками і законотворцями-чоловіками - не стало чарівною паличкою: можливості жінок розширились, але дискримінація і гноблення нікуди не ділися. Як приклад цього можна згадати положення жінок у Радянському Союзі після Жовтневої революції. Ми звикли вірити, що всі права радянським жінкам дала саме радянська влада, але жінки здобули право голосу в результаті власної тривалої боротьби - саме масовий виступ жінок з вимогами права голосу став початком Лютневої революції, невдовзі після котрої Тимчасовий уряд видав закон, за яким жінки могли брати участь у виборах. Власне, радянська влада використала напрацювання російських феміністок - але не для того, щоб звільнити жінок від щоденного і постійного гноблення, а для того, щоб ширше і активніше використовувати їх як робочу силу. Наслідком цього стала так звана подвійна зайнятість - робота для заробітку і побутове обслуговування родини, яке в умовах планової економіки і постійних дефіцитів всього було саме по собі вкрай складним завданням. На папері рівні чоловікам у всьому, радянські жінки не мали доступу до прийняття рішень і справжньої влади - при тому, що ані рівнем освіти, ані професійністю вони чоловікам не поступалися.
Наступним великим напрямом феміністської думки став марксистський (або ж соціалістичний) фемінізм (насправді це два напрями, але вони мають багато спільного) - в рамках якого утиск жінок розглядався в поняттях марксистської класової теорії. До його розробки доклали руку саме російські феміністки - зокрема, Олександра Коллонтай, майже забута у нас, але добре знана і шанована за кордоном, особливо у країнах Скандинавії. Центральною ідеєю цього напряму є класова боротьба і подолання капіталістичного способу виробництва, котра має звільнити від експлуатації робітників - і жінок зокрема. У другій половині 20-го століття однією з центральних проблем цього напряму став аналіз хатньої роботи і догляду за дітьми, старими і хворими - неоплачуваної щоденної праці жінок, котра лишається непомітною чи ігнорованою, але без якої неможлива ані експлуатація робітників капіталістами, ані відтворення населення. Чимало сучасних лівих (чоловіків) на словах підтримують звільнення жінок і навіть проголошують себе феміністами, але геть не поспішають взяти на себе половину хатніх обов’язків і продовжують користуватися тими перевагами, котрі їм забезпечує в умовах патріархату належність до чоловічої статі (чи за рахунок мами: безплатне побутове обслуговування, чи за рахунок подруги чи дружини: те саме плюс секс), що звільняє їм час на високочолі бесіди про експлуатацію робітників. Відповідно, теоретикині марксистського фемінізму наполягають, що боротьба проти капіталізму, яка ігнорує експлуатацію жінок чоловіками в родині, є в кращому випадку наївною, а в гіршому - лицемірною.
Марксистський / соціалістичний фемінізм:
- центральне питання - класова боротьба.
- центральна сфера уваги - сфера праці - оплачуваної і неоплачуваної.
І тут ми переходимо до найжахливішого з усіх відомих людству фемінізмів - фемінізму радикального. У назві цього напряму слово „радикальний” позначає не ступінь відданості феміністським ідеям (і не прагнення винищити чоловіків як клас, як це часом пропонують розуміти антифеміністи); слово „радикальний” (від латинського ‘radix’ - “корінь”) позначає прагнення знайти коріння утиску жінок, адже інші напрямки фемінізму посутньо працюють із наслідками такого утиску.
Головна ідея радикального фемінізму - що ми живемо в умовах патріархату: системи панування чоловіків над жінками. В рамках цієї системи чоловікам належать політичні, економічні та військові ресурси, і за рахунок солідарності між собою чоловіки контролюють продуктивну (робочу) і репродуктивну силу жінок (і їх сексуальність як частину репродуктивної сфери і як частину ідентичності) і продукти їхньої праці. Для підтримки такого контролю чоловіки використовують подвійну мораль - коли однакові дії оцінюються по-різному залежно від статі людини. Наприклад, стосовно сексуальності подвійна мораль передбачає для чоловіків, які мали секс з багатьма партнерками, оцінку „жеребець”, „мачо”, „крутий”, а для жінок, в яких було багато сексуальних партнерів, оцінку „шльондра”, „повія” - із відповідними наслідками.
Патріархат є всепроникним та існує і підтримується на всіх рівнях - від уряду до ринку праці, суспільних інститутів і до кожної окремої родини і кожної окремої голови. Відповідно, починати чинити спротив йому потрібно з кожної окремої людини - ставити під питання ті ролі, що культура приписує нам на основі нашої статі, класу, кольору шкіри, релігії та інших соціальних параметрів, і, зокрема, норми сексуальної поведінки. Зрозуміло, це стосується як жінок, так і чоловіків.
Радикальний фемінізм:
- центральне питання - сексизм і мізогінія.
- центральна сфера уваги - патріархатний устрій суспільства.
Підвалини цього напряму заклала ще Сімона де Бовуар своєю книжкою „Друга стать”, в якій вона проаналізувала панівні у західній культурі міфи про те, якою начебто є жінка (які насправді описують, якою вона має бути, щоб лишатися максимально зручною у користуванні для чоловіків), та уявлення, на котрі ці міфи спираються, зокрема, уявлення про чоловіка як норму людини і жінку як відхилення від цієї норми (що, до речі, прямим текстом проговорювали чоловіки-філософи від Античної Греції аж до часів Просвітництва). Порівняння із чоловіком для жінки є похвалою - наприклад, в неї чоловічий розум чи баба з яйцями. Порівняння з жінкою для чоловіка є приниженням і ганьбою. Як наслідок, будь-які види діяльності, приписані культурою чоловікам, стають престижними і важливими, а те, що мають робити жінки, сприймається як вторинне, що не вимагає ані знань, ані зусиль. В такий спосіб дуже легко знецінювати роботу жінок - як культурно, так і фінансово, і байдуже, йдеться тут про оплачувану працю чи про хатні обов’язки, що значно спрощує примус жінок до обслуговування чоловіків - побутового, сексуального, емоційного. З іншого боку, в таких умовах чоловіки з дитинства ростуть із переконанням, що вони - чоловіки, від природи кращі, розумніші, сильніші, а отже, мають право на задоволення своїх потреб коштом інших і вони вправі цього не лише чекати, а й вимагати чи просто до цього примушувати. Відповідно, одним з інструментів, яким в умовах патріархату жінок примушують до покори, є насильство загалом і сексуальне насильство зокрема - чи просто його загроза. А от чоловіків насильством чи його загрозою примушують до панування над жінками. Щоправда, для чоловіків небажання чи відмова слідувати прийнятим у суспільстві нормам чоловічої поведінки може так само призвести до каральних санкцій - від простого несхвалення до звинувачення у „перетворенні на бабу”, адже в житті з людиною не може статися нічого гіршого, як бути бабою.
Упередженість до жінок називається сексизм, а зневага і ненависть до жінок називається мізогінія. Саме сексизм і мізогінія виправдовують в очах і чоловіків, і суспільства експлуатацію жінок і їх упосліджене положення. Жінки як пригноблена група засвоюють панівні в культурі уявлення про себе і тому мізогінія серед жінок не менш поширена, ніж серед чоловіків.
Власне, потреба в аналізі таких культурних норм і уявлень стала нагальною вже після Другої світової, коли стало очевидно, що сама лише законодавча фіксація рівних прав і обов’язків - і навіть освіта - аж ніяк не гарантує рівного доступу до ресурсів і можливостей. Однак перші тексти радикального фемінізму з’явилися на гребені Другої хвилі фемінізму - кінець 1960-их - 1970-ті роки. Серед найважливіших текстів того періоду варто згадати книжку Кейт Міллет „Сексуальна політика”, в якій вона першою запропонувала використовувати поняття патріархату для аналізу культури, та роботу Шуламіт Фаєрстоун „Діалектика статі”, в якій вона розглядає біологічну здатність жінок виношувати і народжувати дітей і годувати їх грудьми як причину їх підкореного становища.
Саме з того періоду починається формування і розвиток гендерної теорії як інструменту для аналізу розмаїтих і мінливих культурних уявлень про „справжніх” чоловіків і жінок, а також взаємин між чоловіками, жінками і владою.
Саме тоді за рахунок революційного потенціалу радикального фемінізму починають виникати кафедри жіночих досліджень, а феміністський підхід здобуває академічне визнання і поширюється саме як нова наукова парадигма.
На сучасний момент, коли йдеться про теоретичні напрацювання, радикальний фемінізм є найвпливовішим серед усіх напрямів фемінізму, а значна частка розроблених в його рамках понять і концепцій використовується і поза межами фемінізму.
Щоправда, для прихильників патріархату (вони часто називають себе захисниками традиційних цінностей) геть байдуже, чи ви ліберальна феміністка, радикальна чи соціалістична. В умовах патріархату будь-яка жінка, яка ставить під сумнів своє призначення обслуговувати чоловіків, стає небезпечною, а отже, підлягає негайному висміюванню і приниженню. Добре, що в нас за феміністичні погляди не ув’язнюють - принаймні, поки що.
Наступного разу ми поговоримо про психоаналітичний фемінізм, постколоніальний фемінізм, сепаратистський фемінізм, екофемінізм і навіть чоловічий фемінізм.