Лікування ненавистю
Найшкідливіша ментальна звичка, нав’язана нам культурою - це заборона на ненависть та інші негативні емоції. Чомусь вважається, що ненависть до іншої людини може їй зашкодити, тому ми забороняємо собі ненавидіти близьких людей. Ясно, що це твердження абсолютно хибне, думки без дій не шкодять іншим людям, інакше всі тирани здихали б у страшних муках після першої сотні замучених від прокльонів своїх жертв.
Насправді якщо дозволити собі будь-які, навіть найогидніші думки (наголошую, думки, не дії) навіть до найрідніших людей - це може значно покращити стосунки з ними, як не парадоксально це звучить.
Наведу приклад. Допустимо я не люблю ходити на прогулянку з дитиною. Але ж треба, всі кажуть, що це корисно. І мама повинна любити спілкуватися з дитиною і дбати про неї. А я не люблю, яка я все-таки сволота, а-а-а-а! Але якщо сказати собі: як же я все-таки ненавиджу ці прогулянки, цю необхідність гратися постійно, це так нудно. Але ж я все-одно веду дитину гулять, їй же так хочеться, я дбаю про неї, навіть якщо це мені не подобається, значить я хороша мати! Ситуація та ж сама: але внутрішня картина повністю протилежна.
Та само ситуація із батьками. Вони часто стають нестерпними на старості років. Та й в нашому дитинстві вони сто процентів наробили купу фігні. Якщо намагатися концентруватися на хорошому (а воно теж було) - це лише посилить почуття провини бо викликає таку картину: «батьки стільки зробили для мене, а я на них ображаюся за якусь дурницю, яка я погана дочка». А можна згадати всі ті образи, справжні і вигадані (між ними немає різниці), розізлися на батьків за все те, що вони робили і роблять, дозволити собі усю цю ненависть і образу, визнати, що вони не мали ніякого права так зі мною поводитись. А потім згадати, що не дивлячись на все це, я намагалася поважати батьків, дбати і любити (хоч вони не завжди це цінували). Значить я хороша дочка.
https://marynochka.dreamwidth.org/694038.html
Насправді якщо дозволити собі будь-які, навіть найогидніші думки (наголошую, думки, не дії) навіть до найрідніших людей - це може значно покращити стосунки з ними, як не парадоксально це звучить.
Наведу приклад. Допустимо я не люблю ходити на прогулянку з дитиною. Але ж треба, всі кажуть, що це корисно. І мама повинна любити спілкуватися з дитиною і дбати про неї. А я не люблю, яка я все-таки сволота, а-а-а-а! Але якщо сказати собі: як же я все-таки ненавиджу ці прогулянки, цю необхідність гратися постійно, це так нудно. Але ж я все-одно веду дитину гулять, їй же так хочеться, я дбаю про неї, навіть якщо це мені не подобається, значить я хороша мати! Ситуація та ж сама: але внутрішня картина повністю протилежна.
Та само ситуація із батьками. Вони часто стають нестерпними на старості років. Та й в нашому дитинстві вони сто процентів наробили купу фігні. Якщо намагатися концентруватися на хорошому (а воно теж було) - це лише посилить почуття провини бо викликає таку картину: «батьки стільки зробили для мене, а я на них ображаюся за якусь дурницю, яка я погана дочка». А можна згадати всі ті образи, справжні і вигадані (між ними немає різниці), розізлися на батьків за все те, що вони робили і роблять, дозволити собі усю цю ненависть і образу, визнати, що вони не мали ніякого права так зі мною поводитись. А потім згадати, що не дивлячись на все це, я намагалася поважати батьків, дбати і любити (хоч вони не завжди це цінували). Значить я хороша дочка.
https://marynochka.dreamwidth.org/694038.html