(no subject)
Колись писала, що неприємно впізнавати себе, свій спосіб мислення у ниючих, озлоблених постах інших інвалідів. Ніби збільшуване дзеркало підкреслює твої особистісні недоліки. Але з іншого боку у постах оптимістично налаштованих людей я теж впізнаю себе.
Ось черговий пост Яни Кучиної про її реабілітацію. І ця історія така оптимістична в своїй правдивості. Нам так довго говорили, що дцп не можна вилікувати. І, блін, так, реально не можна. Але можна ціною важкої (а головне правильної) праці відновити маленький навик. А потім ще один. А потім ще. У будь-якому віці.
Ні, так само поки що залишається неможливим стати одного для здоровим. Але те, що цю байду можна здвинути з мертвої точки - це вже важливо.
На жаль, у Києві ніхто не займається реабілітацією по Фельденкрайзу. А це значить, що не можна отримати кваліфікованої поради по своєму фізичному розвитку, і доводиться діяти наосліп.
Колись я жалілася, що втратила можливість ходити по сходах без перил. Мовляв, калавур, я старію, втрачаю необхідні навики, що буде, коли я деградую так, що не зможу ходити на роботу. Мені порекомендували робити вправи на рівновагу. Я їх погуглила, зрозуміла, що розраховані вони на здорових, і при їх виконанні я навернуся. Псіханула, плюнула, забила.
І ось недавно прочитала в одній групі допис, про те, як людина з дцп стала боятися виходити з дому просто тому, що довго цього не робила. В мене такого прям страху немає, але я розумію про що це: мені теж, наприклад дуже некомфортно переходити дорогу. Але ця історія привела мене до тієї думки (не сильно оригінальної), що свій навик я втратила не стільки через старість чи об’єктивні причини, скільки через його невикористання. А значить, якщо я буду продовжувати ходити на роботу, то принаймні здатність ходити по льоду і по сходах з перилами зберігатиметься.
Ну і крім того я спробувала діяти як у випадку із тарілкою: потрошку і максимально безпечно пробувати таки спускатися без перил. Наприклад на сухих сходах відпускать перила на пару сходинок. Крім того на нашій станції метро є додаткові сходи, якими ніхто не користується і там можна експериментувати, не боячись, що затримуєш інших. І воно якось пішло. Не все ідеально, звичайно, але буквально на днях зловила себе на думці, що спустилася по доволі кривих сходах навіть не страхуючи себе рукою. Просто влом було перекладати сумку в іншу руку))) Ну невеликий відкат погіршення можна вважати покращенням.
Схожа ситуація була із опануванням сенсорного екрану. Коли я мала справу з ним вперше - я не могла самостійно вбити пароль (є люди, що не дадуть збрехати). А також відсканувати QR код. Тепер я це роблю і навіть пишу невеличкі коментарі (хоч і «при помощи лома и такой-то матери»).
Словом, можна, можна щось зробити. Але дуже прикро що в цій справі доводиться розраховувати тільки на себе і поки що неможливо скористатися знаннями і навиками спеціалістів.
https://marynochka.dreamwidth.org/657708.html
Ось черговий пост Яни Кучиної про її реабілітацію. І ця історія така оптимістична в своїй правдивості. Нам так довго говорили, що дцп не можна вилікувати. І, блін, так, реально не можна. Але можна ціною важкої (а головне правильної) праці відновити маленький навик. А потім ще один. А потім ще. У будь-якому віці.
Ні, так само поки що залишається неможливим стати одного для здоровим. Але те, що цю байду можна здвинути з мертвої точки - це вже важливо.
На жаль, у Києві ніхто не займається реабілітацією по Фельденкрайзу. А це значить, що не можна отримати кваліфікованої поради по своєму фізичному розвитку, і доводиться діяти наосліп.
Колись я жалілася, що втратила можливість ходити по сходах без перил. Мовляв, калавур, я старію, втрачаю необхідні навики, що буде, коли я деградую так, що не зможу ходити на роботу. Мені порекомендували робити вправи на рівновагу. Я їх погуглила, зрозуміла, що розраховані вони на здорових, і при їх виконанні я навернуся. Псіханула, плюнула, забила.
І ось недавно прочитала в одній групі допис, про те, як людина з дцп стала боятися виходити з дому просто тому, що довго цього не робила. В мене такого прям страху немає, але я розумію про що це: мені теж, наприклад дуже некомфортно переходити дорогу. Але ця історія привела мене до тієї думки (не сильно оригінальної), що свій навик я втратила не стільки через старість чи об’єктивні причини, скільки через його невикористання. А значить, якщо я буду продовжувати ходити на роботу, то принаймні здатність ходити по льоду і по сходах з перилами зберігатиметься.
Ну і крім того я спробувала діяти як у випадку із тарілкою: потрошку і максимально безпечно пробувати таки спускатися без перил. Наприклад на сухих сходах відпускать перила на пару сходинок. Крім того на нашій станції метро є додаткові сходи, якими ніхто не користується і там можна експериментувати, не боячись, що затримуєш інших. І воно якось пішло. Не все ідеально, звичайно, але буквально на днях зловила себе на думці, що спустилася по доволі кривих сходах навіть не страхуючи себе рукою. Просто влом було перекладати сумку в іншу руку))) Ну невеликий відкат погіршення можна вважати покращенням.
Схожа ситуація була із опануванням сенсорного екрану. Коли я мала справу з ним вперше - я не могла самостійно вбити пароль (є люди, що не дадуть збрехати). А також відсканувати QR код. Тепер я це роблю і навіть пишу невеличкі коментарі (хоч і «при помощи лома и такой-то матери»).
Словом, можна, можна щось зробити. Але дуже прикро що в цій справі доводиться розраховувати тільки на себе і поки що неможливо скористатися знаннями і навиками спеціалістів.
https://marynochka.dreamwidth.org/657708.html