Очерки
~ Хірурги та медсестри ~
Люди, якщо вже вам довелося лягти під ніж хірурга, то в жодному разі не погоджуйтесь, аби вас оперував хірург з червоними очима. Адже є хірурги, які працюють на суцільне виснаження. В моєму хірургічному відділенні був один такий спеціаліст своєї справи: В. В. ( не буду розкривати його ім’я та прізвища задля втаємниченості його Святого завдання - рятування людей.
Так він оперував більше двадцяти чотирьох годин. Це ж треба мати стільки зосередженості, концентрації та уваги. А яка ж може бути увага, якщо людина займається своєю справою більше доби та безперервно. Ось де вони - герої нашого часу : непрославлені, втаємничені та віддалені від загального відома. Ось про кого треба писати : про людей, які щоденно рятують найголовніше - людське життя!
І врешті-решт, яким би не був гарний спеціаліст своєї справи, в даному випадку - хірург, краще дати йому відпочити аби операція пройшла як треба.
А наразі, - про медсестер. Ой, це взагалі окрема тема! Все в них залежить від настрою. Хоч так можна судити про кожну людину. Але, якщо вам необхідно вколоти певний укол та ще й антибіотик, а медсестра не в дусі - ховайтеся люди, бережіть свої п яті точки та свідомість.
В моїй палаті лежала одна дамочка, якій необхідно було ввечері вколоти антибіотик. Прийшла сувора медсестра, рухи якої були різкими, голос грізний, чоловічий. Я б навіть, якщо її не побачила б, а тільки почула - не повірила б, що вона - жінка. Вона різким рухом взяла ампулу, відкрила її, набрала рідину у шприц. А найстрашнішим було - те підняття лівої брови, неначе з фільму жахів : сигнал, що от-от почнеться…Тож, Євгенія, так звали медсестру, швидко підійшла до пацієнтки та як вколола їй антибіотик, та так з усього розмаху, що бідна жіночка втратила свідомість.
Ось так буває, коли медсестри занадто самовпевнені, різкі в поведінці. Причому, це не залежало від її настрою. Як кажуть пацієнти : «Вона така завжди!».
~ А на десерт в нас - анекдот ~
Чимало людей, які потрапляють у лікарню, бажають відволіктися від дійсності. Ой, скільки ж я наслухалась історій з життя звичайних людей із незвичайним минулим, сповненим різними дивацькими пригодами. Та більш за все мені запам’ятався анекдот, хоч це вже я так його називаю. Але загалом - це реальна історія. ЇЇ мені розповіла бабуся Ядвіга. А саме дійство відбувалося відбулося в її рідному місті, суворою холодною зимою…
Одного разу в Гостомелі молодий чоловік, років тридцяти, вирішив пробігтися голяка. Біг він біля посадки, де електропоїзди їздять. Біг в самих трусах? та кросівках. А на посадці стояли бомжі, п’яні до чортиків. Один з них ледь - ледь тримався, щоб не впасти…Побачив напівголого чоловіка та й каже іншому бомжу :
- Слухай, Вась, чи це в мене вже білка чи біла гарячка? Я вже бачу напівголого чоловіка, в кросівках та в самих трусах.
- А я його не бачу! Кидай пити, Толя! - сказав геть п’яний Вася.
- Таки треба! - сумно промямлив Толя.
І після цього випадку Анатолій кинув пити. Та коли йому сказали, що тоді й справді бігав напівголий чоловік, то Толя знов почав пити.
Після такої історії в палаті № 8 стало дійсно гамірно. І як це здорово, що не від стогнань, а від сміху.
Більшість людей, які лежать в лікарні, відносяться один до одного із співчуттям. В лікарні немає заздрощів та іншого непотребу світу цього. Адже пацієнтів поєднує сумне теперішнє і всі неначе знаходяться на одному рівні.
Палати лікарень - не вагони метро, де всім до всіх байдуже! В цілому, у кімнатах із білими стінами - люди стають щирішими, неначе духовно самоочищаються. А коли хтось виписується з лікарні - всі дружно бажають : ніколи більше не хворіти і не повертатися у медичне середовище. Хіба що у стані вагітності.
Галамідова Марина