В пошуках себе іноді натикаєшся на ТАКІ несподіванки...
Я думала. що там, в нових і старих обличчях, в чужому метро та в незнайомих кварталах мені вдасться знайти себе.
Я думала, що слухаючи сумну музику, почую щось нове та корисне в словах та нотах.
Я думала, що посміхатися так просто, а виявилося, що зовсім "не можеться".
Я поїхала туди, куди запропонувало життя --- аби знайти себе, зрозуміти та почати посміхатися, а натомість отримала шалене бажання бути вдома, відчуття самотності та непотрібності світу... та яка різниться, хай котиться світ під три чорти -- непотрібності тим, з ким хочеться бути.
Я слухаю ту музику, яка наче потрібна і не чую слів. по три рази ставлю пісню і не чую слів.
Я змушую себе посміхатися, і знаю, що не дарма, бо колись вже таке робила. Я вирішила, що багато чого зараз себе "змушу"... Набридло. Хочу бути веселою, дуже щасливою, закоханою та в обіймах. Хочу прокидатися і посміхатися, і щоб у вікна світило сонечко!
P.S.: їздила я таки не дарма. Я багато чого там не знайшла, але таки відшукала кінець ниточки, за який маю тепер тягти.
тепер я дещо зрозуміла. Не все, але..
тепер я знаю, як люблю бути вдома.
тепер у мене є пару смішних одновіршів Володимира Вишневського, подарункові штани шаленого крою, але дуже зручні та стійке бажання плакать і змінювать життя.
P.P.S.Хтось називає це стражданням. Мені не подобається, тому мабуть то правда. ;)
Але, якщо хочеться --- то нехай. колись стану розумніше)))))
Я думала, що слухаючи сумну музику, почую щось нове та корисне в словах та нотах.
Я думала, що посміхатися так просто, а виявилося, що зовсім "не можеться".
Я поїхала туди, куди запропонувало життя --- аби знайти себе, зрозуміти та почати посміхатися, а натомість отримала шалене бажання бути вдома, відчуття самотності та непотрібності світу... та яка різниться, хай котиться світ під три чорти -- непотрібності тим, з ким хочеться бути.
Я слухаю ту музику, яка наче потрібна і не чую слів. по три рази ставлю пісню і не чую слів.
Я змушую себе посміхатися, і знаю, що не дарма, бо колись вже таке робила. Я вирішила, що багато чого зараз себе "змушу"... Набридло. Хочу бути веселою, дуже щасливою, закоханою та в обіймах. Хочу прокидатися і посміхатися, і щоб у вікна світило сонечко!
P.S.: їздила я таки не дарма. Я багато чого там не знайшла, але таки відшукала кінець ниточки, за який маю тепер тягти.
тепер я дещо зрозуміла. Не все, але..
тепер я знаю, як люблю бути вдома.
тепер у мене є пару смішних одновіршів Володимира Вишневського, подарункові штани шаленого крою, але дуже зручні та стійке бажання плакать і змінювать життя.
P.P.S.Хтось називає це стражданням. Мені не подобається, тому мабуть то правда. ;)
Але, якщо хочеться --- то нехай. колись стану розумніше)))))