Різун і вінок або Зі студентами так не говорять
Історія з президентським вінком - коли спроба контролювати призвела до ще більшого розголосу - днями повторилася на рівні столичного вишу.
Коротка фабула: у гуртожитку Інституту журналістики розпочинається ремонт, зі студентів збирають гроші, шириться чутка, що ремонт приурочений до Євро-2012, а влітку гуртожиток звільнять для іноземних туристів. На цю тему виходить матеріал в одній з газет, після чого директор ІЖ Різун скликає весь інститут на зібрання, де півтори години розпікає статтю та студентів, яких називає «павліками морозовими», котрі виносять «внутрішньосімейні» конфлікти назовні. Десь перед цим можна уявити «теплу» розмову, яка вочевидь сталася у Володимира Володимировича з керівництвом Університету Шевченка (наприклад, з Губерським).
На даний момент історія завершується спростуванням у радянському стилі на сайті університету (під яким розміщено підписи студентів, які насправді там не підписувалися) та шквалом обурення студентів у соціальних мережах.
Аргументи адміністрації інституту: ремонт не стосується Євро, інститут не вповноважував журналіста оголошувати внутрішню інформацію, підпис псевдонімом є доказом «заказухи». Та й взагалі: як це студент Інституту журналістики може писати погано про Інститут журналістики?!
Особисто я не живу в гуртожитку, не складався грошима, навіть скандальну статтю читав хіба по діагоналі - якось не схильний переоцінювати важливість тексту в «Україні молодій». Словом, я не компетентний міркувати про те, на чому боці правда в цьому конкретному випадку з ремонтом.
Однак я був на сумнозвісному зібранні в актовій залі інституту, і можу точно сказати, що методи, які керівництво обрало для виходу неприємної ситуації, нагадують фарс та радянське «осуждение коллективом трудящихся своего нерадивого товарища». Коли цілий інститут знімають з навчання, аби публічно «розбомбити» статтю одного студента - це ненормально. Коли це «викриття» відбувається під виглядом дружньої розмови для підвищення професійної свідомості - це смішно. Якщо для директора Інституту журналістики (!) псевдонім неодмінно означає наявність «джинси» - це безглуздо. Коли цей же директор стверджує, що журналіст не має морального права висвітлювати у текстах внутрішні проблеми установ та колективів - це, вибачте, вже соромно.
Очевидно, що на локальному рівні куца публікація в «Україні молодій» для Володимира Різуна стала чимось на кшталт урочистого вінка, що торік не менш урочисто поцілував маківку нашого президента. Неочікувано, безглуздо, і «перед пацанами как-то неудобно». Але навіть Віктор Федорович не опустився до того, аби виїжджати у сосновий ліс та читати деревам лекцію про неприпустимість таких дій. А от керівник вишу, де вчать (мали би вчити) журналістських стандартів та незалежності від цензури, це зробив.
А студенти, до речі, сумирно проковтнули - відкрито висловитися проти вчорашнього цирку не зважився ніхто, включно з автором цих рядків. Схоже, до студентів тільки надвечір у Фейсбуку дійшло, що саме відбулося. Що ж, їм ще відпрацьовувати пропущену пару. А стаття, через яку усе почалося, замість осісти в архіві, тепер шалено поширюється Інтернетом.
P.S. У гардеробі ІЖ за шторкою заховані два велетенські бюсти Леніна, які залишилися ще з часів Вищої Партійної Школи. Гадаю, вчора у них була чудова нагода відволіктися від справ, перезирнутися та крадькома всміхнутися один одному.
P.P.S. 13 грудня в тій же Актовій залі - повторна зустріч з директором. Цього разу не ловімо гав, окєй?