Найкраща мівіна - зварена з топленого снігу!
Подорож в гори на озеро несамовите
Найкращі подорожі - ті, які виникають спонтанно. Наперед запланований відпочинок, як правило, не збігається з вимріяними подіями, а тому часто приносить розчарування. А ще, найкращі мандрівки завжди ведуть в гори. Там немає міських будівель, загазованих вулиць, метушливих людей. Там свобода.
Саме тому у першу весняно-літню подорож з друзями вирішили поїхати в Карпати. Але не на туристичну базу, щоб повалятися на матраці і вигріти пупок, а в реальні гори - з наметами. Довго не думаючи, кінцевою метою вибрали озеро Несамовите. Це озеро льодовикового походження, яке розташоване на висоті 1750 метрів над рівнем моря на схилі гори Туркул (1933 м.), що на гірському масиві Чорногора, Рахівського району Закарпатської області.
Легендарне озеро
Немає в горах вершини чи водойми, про яку б не було складено бодай однієї легенди. Не виняток і Несамовите. Отже, байка перша. Кажуть, що колись давно в озері втопилася молода дівчина і що вона дуже гнівається, якщо хтось у ньому купається. Той же, хто насмілиться, обов’язково отримає в «подарунок» негоду. Байка друга розповідає, що в Несамовите не можна кидати каміння, бо озеро закипить і почнеться буря, що може завадити порушникам спокою повернутися додому. Байка третя твердить, що вночі довкола озера танцюють душі самогубць, які можуть затягнути в озеро тих, хто попадеться їм в руки. Єдине, що може врятувати від злих духів - звук трембіти.
Важкий маршрут
Мандрівка на Несамовите - за визначенням мала бути важкою і на це було кілька причин. Перша - протяжність шляху по горах більше ніж 22 кілометра в одну сторону. Друга - це перша подорож в гори за більше ніж півроку. Третя - усі четверо учасників походу в ніч перед мандрівкою спали менше двох годин. Четверта - подорож не може тривати більше ніж 2 дні.
Поїхали!
Їхати вирішили машиною, бо так менше залежиш від залізниці. Щоправда обійшлося це у двічі дорожче - по 80 грн. з людини. Перші незручності з’явилися у селі Лазещина. Дорога по селу виявилася не під силу навантаженому наплічниками та людьми Ланосу. Тому час від часу пасажирам доводилося йти пішки. І так до урочища Козьменщик, звідки починається підйом на Говерлу. Там ми залишили авто, взяли наплічники і пішли плаєм вгору.
«Іду я плаєм в синю даль…»
Перші кількасот метрів, як завше, були найважчими. Коли зайшли в ліс, почався дощ. Чорні хмари, якими затягнуло небо не віщували нічого хорошого. А на той час не було пройдено навіть однієї десятої частини шляху. Туристи, які обігнали нашу групу раніше, вирішили не жартувати з погодою і, не дійшовши до вершини Говерли, верталися назад. Тож, добряче змокнувши, вирішили зробити привал.
Після нього закарбувалося в голові кілька висновків: перший - ідея взяти в гори триметрову церату виявилася воістину геніальною; другий - шоколадні батончики з горіхами - це саме те, що потрібно в умовах, коли не можна/не варто повноцінно поїсти; третій - кава з термоса, навіть якщо ти змок і тобі холодно - не найкращий вибір перед довгою мандрівкою на вершину.
Оскільки немає в цьому світі нічого мінливішого за карпатську погоду, то через дощ переривати мандрівку не стали. Натомість кава, принаймні мені, відгукувалася ще довго. Йти в гору з 20 кілограмовим рюкзаком і з висолопленим від неймовірної задишки язиком - не ті почуття, які хотілось би пережити знову. А дощ, як і передбачалося, незадовго змінився сонцем.
Ще пів години ходу і очам відкрився неймовірний краєвид вирубаних карпатських лісів. Чудовий приклад, як люди майстерно навчилися паскудити все, що створила природа.
Ще трохи часу і стало зимно. Що вище, то сильнішав вітер і падала температура повітря. Пити дуже холодну джерельну воду спершу здавалося не надто розумною ідеєю, але за наявності спраги і відсутності вибору ця думка була визнана прийнятною. Біля екологічного пункту під вершиною Говерли починався траверсний шлях по схилах гір, який за години три мав привести нас до Несамовитого.
Але була одна проблема. З Козьменщика(урочище біля підніжжя Говерли) ми вийшли 14:00 і майже до вершини Говерли зайшли за 4,5 години. А відтак до заходу сонця часу залишалося дуже мало. Йти ж на озеро вночі, де лише один член групи був 6 років тому, ми не наважилися. Та й дорога виявилася не такою вже легкою. На схилах гір лежали снігові пласти, в які подекуди можна було провалитися по коліна. Якщо додати сюди важко прохідні скелясті місця з обривами і невпевненість у правильності шляху, то ідея йти на Несамовите вночі відпала одразу без обговорення.
Вимушений привал
Намети вирішили розбити на схилі гори Пожижевська(1822м.). Попереду залишалася Данціж(1848м.) і Туркул(1933м.). Частина схилу була в снігу, а частина в кущах і гірських квітах. Складність розташування на схилі цієї гори полягала у відсутності джерела (а можливо, незнанні, де воно) та відсутності дров. І якщо від останнього нас врятував примус із незначним запасом гасу, то відсутність води довелося замінити топленим снігом.
Мокрі, втомлені і змерзлі, ми розклали намети і почали топити сніг, щоб зробити вечерю. Забігаючи наперед, мушу сказати, що смачнішої «мівіни» я не куштував у своєму житті! Принаймні тоді в перемішку з кількою, сардиною і хлібом це було щось неймовірне. Вночі, зрозуміло, було холодно і вітряно, тож намет збоку трохи продувало. Рятував спальник і шапка на голові.
Ранок наступного дня почався із сушіння мокрого взуття, одягу та спроб заварити чаю із залишків гасу та свіжого снігу. Спроба була майже вдалою, бо взуття до кінця так і не висохло, а чаю було рівно по горнятку на брата. Щоб не замочити одразу ноги, на шкарпетки одягнув кульки і тоді вже запхав у ще вогкі черевики. На кілька годин це допомогло.
Проблему з відсутністю води вирішили просто - набили у півтора літрову пляшку снігу. Неповторний смак крижаної води з частинками мокрого снігу час до часу навіював роздуми про простуду чи ще гірше - запалення легень. Але як, виявилося, можна у вітряну погоду з мокрими ногами пити крижану воду і не захворіти. Узагалі, після цієї поїздки вкотре зрозумів, що людський організм може пристосуватися фактично до будь-яких навантажень і погодних умов.
А вийшовши на хребет гори відкривається такий краєвид, який описати неможливо. Його можна лише побачити і лише тоді зрозуміти, що все це знущання з власного тіла того вартувало.
Останній бар’єр
До Туркула дійшли без проблем, але коли з вершини відкрилася панорама на Несамовите, усі трохи розчарувалися. «По дорозі були гарніші озера, чого ми так довго йшли до цієї калабані?», -- почулося за спиною. І справді, з гори Несамовите виглядало, як калюжа, з одного боку присипана снігом, а з іншого покрита пліснявою. А ще 6 років тому, коли я був там вперше, воно було більше.
І купи сміття з-під консервів та горілки там теж не було. Очевидно, з того часу озеро відвідала не одна група бидлуватих туристів.
Попри перше враження, все ж вирішили спуститися, завбачливо залишивши наплічники на Туркулі. По-перше, нас чекала 8-ми годинна дорога назад тим же шляхом, а, по-друге, спуск до озера був дуже крутий і таскати рюкзаки туди-сюди не було сенсу.
Несамовито красиве озеро
Уже за кілька хвилин розчарування зникло. Спершу ми прокаталися вниз по снігу на черевиках, потім вийшли на поляну всіяну фіолетовими квітками, які щойно починають цвісти. А коли підійшли до озера, то побачили зовсім іншу картину. Вода була прозора, сніг зі схилу наступної гори плавно переходив у лід, а потім в озеро. Шкода, що часу тут отаборитися не було.
Усі легенди пов’язані з цією водоймою перевірити не вдалося, але одну спробували. Кидали в озеро сніжки і на щастя, в дорозі назад негода нас не застала. А от 6 років тому, коли я вперше відвідав Несамовите, один з учасників того походу таки скупався в озері. Те, що відбувалося далі підтвердило легенду: вночі здійнялася буря, падав сильний дощ, а вітер був такий, що перекидав недбало закріплені намети. Цього разу пронесло. Купатися не стали, бо вода в озері була крижана. Зате бігали напівголяка по снігу і кидалися сніжками. Варто додати, що температура повітря при цьому була приблизно +20.
«Я їду додому…»
Дорога назад здалася легшою навіть попри те, що гори не траверсу вали, а йшли по хребту, заходячи фактично на всі вершини, крім Говерли. Вертатися на базу було трішки сумно. Це як в пісні «Бо там де кінчаються гори - там щастя нема. У горах свої закони, - а навколо тюрма!»
Сходження з Говерли нагадало ще одну гірські істину - спускатися з гори інколи буває важче, ніж підійматися на неї. Втомлені м’язи відмовлялися тримати ноги рівно і виникала небезпека просто скотитися вниз.
А тим часом, доки ми ходили горами і милувалися краєвидами, сонце абсолютно невідчутно спікало руки і обличчя. Тож до Львова усі приїхали червоні від загару, який за кілька днів зійшов разом з шкірою.
Утім, від цього ніхто не засмутився. Попри те, що кожна клітинка тіла боліла від пережитих навантажень, у свідомості закарбувалася істина, що кращого відпочинку - годі придумати.
Львів-Несамовите-Львів
Найкращі подорожі - ті, які виникають спонтанно. Наперед запланований відпочинок, як правило, не збігається з вимріяними подіями, а тому часто приносить розчарування. А ще, найкращі мандрівки завжди ведуть в гори. Там немає міських будівель, загазованих вулиць, метушливих людей. Там свобода.
Саме тому у першу весняно-літню подорож з друзями вирішили поїхати в Карпати. Але не на туристичну базу, щоб повалятися на матраці і вигріти пупок, а в реальні гори - з наметами. Довго не думаючи, кінцевою метою вибрали озеро Несамовите. Це озеро льодовикового походження, яке розташоване на висоті 1750 метрів над рівнем моря на схилі гори Туркул (1933 м.), що на гірському масиві Чорногора, Рахівського району Закарпатської області.
Легендарне озеро
Немає в горах вершини чи водойми, про яку б не було складено бодай однієї легенди. Не виняток і Несамовите. Отже, байка перша. Кажуть, що колись давно в озері втопилася молода дівчина і що вона дуже гнівається, якщо хтось у ньому купається. Той же, хто насмілиться, обов’язково отримає в «подарунок» негоду. Байка друга розповідає, що в Несамовите не можна кидати каміння, бо озеро закипить і почнеться буря, що може завадити порушникам спокою повернутися додому. Байка третя твердить, що вночі довкола озера танцюють душі самогубць, які можуть затягнути в озеро тих, хто попадеться їм в руки. Єдине, що може врятувати від злих духів - звук трембіти.
Важкий маршрут
Мандрівка на Несамовите - за визначенням мала бути важкою і на це було кілька причин. Перша - протяжність шляху по горах більше ніж 22 кілометра в одну сторону. Друга - це перша подорож в гори за більше ніж півроку. Третя - усі четверо учасників походу в ніч перед мандрівкою спали менше двох годин. Четверта - подорож не може тривати більше ніж 2 дні.
Поїхали!
Їхати вирішили машиною, бо так менше залежиш від залізниці. Щоправда обійшлося це у двічі дорожче - по 80 грн. з людини. Перші незручності з’явилися у селі Лазещина. Дорога по селу виявилася не під силу навантаженому наплічниками та людьми Ланосу. Тому час від часу пасажирам доводилося йти пішки. І так до урочища Козьменщик, звідки починається підйом на Говерлу. Там ми залишили авто, взяли наплічники і пішли плаєм вгору.
«Іду я плаєм в синю даль…»
Перші кількасот метрів, як завше, були найважчими. Коли зайшли в ліс, почався дощ. Чорні хмари, якими затягнуло небо не віщували нічого хорошого. А на той час не було пройдено навіть однієї десятої частини шляху. Туристи, які обігнали нашу групу раніше, вирішили не жартувати з погодою і, не дійшовши до вершини Говерли, верталися назад. Тож, добряче змокнувши, вирішили зробити привал.
Після нього закарбувалося в голові кілька висновків: перший - ідея взяти в гори триметрову церату виявилася воістину геніальною; другий - шоколадні батончики з горіхами - це саме те, що потрібно в умовах, коли не можна/не варто повноцінно поїсти; третій - кава з термоса, навіть якщо ти змок і тобі холодно - не найкращий вибір перед довгою мандрівкою на вершину.
Оскільки немає в цьому світі нічого мінливішого за карпатську погоду, то через дощ переривати мандрівку не стали. Натомість кава, принаймні мені, відгукувалася ще довго. Йти в гору з 20 кілограмовим рюкзаком і з висолопленим від неймовірної задишки язиком - не ті почуття, які хотілось би пережити знову. А дощ, як і передбачалося, незадовго змінився сонцем.
Ще пів години ходу і очам відкрився неймовірний краєвид вирубаних карпатських лісів. Чудовий приклад, як люди майстерно навчилися паскудити все, що створила природа.
Ще трохи часу і стало зимно. Що вище, то сильнішав вітер і падала температура повітря. Пити дуже холодну джерельну воду спершу здавалося не надто розумною ідеєю, але за наявності спраги і відсутності вибору ця думка була визнана прийнятною. Біля екологічного пункту під вершиною Говерли починався траверсний шлях по схилах гір, який за години три мав привести нас до Несамовитого.
Але була одна проблема. З Козьменщика(урочище біля підніжжя Говерли) ми вийшли 14:00 і майже до вершини Говерли зайшли за 4,5 години. А відтак до заходу сонця часу залишалося дуже мало. Йти ж на озеро вночі, де лише один член групи був 6 років тому, ми не наважилися. Та й дорога виявилася не такою вже легкою. На схилах гір лежали снігові пласти, в які подекуди можна було провалитися по коліна. Якщо додати сюди важко прохідні скелясті місця з обривами і невпевненість у правильності шляху, то ідея йти на Несамовите вночі відпала одразу без обговорення.
Вимушений привал
Намети вирішили розбити на схилі гори Пожижевська(1822м.). Попереду залишалася Данціж(1848м.) і Туркул(1933м.). Частина схилу була в снігу, а частина в кущах і гірських квітах. Складність розташування на схилі цієї гори полягала у відсутності джерела (а можливо, незнанні, де воно) та відсутності дров. І якщо від останнього нас врятував примус із незначним запасом гасу, то відсутність води довелося замінити топленим снігом.
Мокрі, втомлені і змерзлі, ми розклали намети і почали топити сніг, щоб зробити вечерю. Забігаючи наперед, мушу сказати, що смачнішої «мівіни» я не куштував у своєму житті! Принаймні тоді в перемішку з кількою, сардиною і хлібом це було щось неймовірне. Вночі, зрозуміло, було холодно і вітряно, тож намет збоку трохи продувало. Рятував спальник і шапка на голові.
Ранок наступного дня почався із сушіння мокрого взуття, одягу та спроб заварити чаю із залишків гасу та свіжого снігу. Спроба була майже вдалою, бо взуття до кінця так і не висохло, а чаю було рівно по горнятку на брата. Щоб не замочити одразу ноги, на шкарпетки одягнув кульки і тоді вже запхав у ще вогкі черевики. На кілька годин це допомогло.
Проблему з відсутністю води вирішили просто - набили у півтора літрову пляшку снігу. Неповторний смак крижаної води з частинками мокрого снігу час до часу навіював роздуми про простуду чи ще гірше - запалення легень. Але як, виявилося, можна у вітряну погоду з мокрими ногами пити крижану воду і не захворіти. Узагалі, після цієї поїздки вкотре зрозумів, що людський організм може пристосуватися фактично до будь-яких навантажень і погодних умов.
А вийшовши на хребет гори відкривається такий краєвид, який описати неможливо. Його можна лише побачити і лише тоді зрозуміти, що все це знущання з власного тіла того вартувало.
Останній бар’єр
До Туркула дійшли без проблем, але коли з вершини відкрилася панорама на Несамовите, усі трохи розчарувалися. «По дорозі були гарніші озера, чого ми так довго йшли до цієї калабані?», -- почулося за спиною. І справді, з гори Несамовите виглядало, як калюжа, з одного боку присипана снігом, а з іншого покрита пліснявою. А ще 6 років тому, коли я був там вперше, воно було більше.
І купи сміття з-під консервів та горілки там теж не було. Очевидно, з того часу озеро відвідала не одна група бидлуватих туристів.
Попри перше враження, все ж вирішили спуститися, завбачливо залишивши наплічники на Туркулі. По-перше, нас чекала 8-ми годинна дорога назад тим же шляхом, а, по-друге, спуск до озера був дуже крутий і таскати рюкзаки туди-сюди не було сенсу.
Несамовито красиве озеро
Уже за кілька хвилин розчарування зникло. Спершу ми прокаталися вниз по снігу на черевиках, потім вийшли на поляну всіяну фіолетовими квітками, які щойно починають цвісти. А коли підійшли до озера, то побачили зовсім іншу картину. Вода була прозора, сніг зі схилу наступної гори плавно переходив у лід, а потім в озеро. Шкода, що часу тут отаборитися не було.
Усі легенди пов’язані з цією водоймою перевірити не вдалося, але одну спробували. Кидали в озеро сніжки і на щастя, в дорозі назад негода нас не застала. А от 6 років тому, коли я вперше відвідав Несамовите, один з учасників того походу таки скупався в озері. Те, що відбувалося далі підтвердило легенду: вночі здійнялася буря, падав сильний дощ, а вітер був такий, що перекидав недбало закріплені намети. Цього разу пронесло. Купатися не стали, бо вода в озері була крижана. Зате бігали напівголяка по снігу і кидалися сніжками. Варто додати, що температура повітря при цьому була приблизно +20.
«Я їду додому…»
Дорога назад здалася легшою навіть попри те, що гори не траверсу вали, а йшли по хребту, заходячи фактично на всі вершини, крім Говерли. Вертатися на базу було трішки сумно. Це як в пісні «Бо там де кінчаються гори - там щастя нема. У горах свої закони, - а навколо тюрма!»
Сходження з Говерли нагадало ще одну гірські істину - спускатися з гори інколи буває важче, ніж підійматися на неї. Втомлені м’язи відмовлялися тримати ноги рівно і виникала небезпека просто скотитися вниз.
А тим часом, доки ми ходили горами і милувалися краєвидами, сонце абсолютно невідчутно спікало руки і обличчя. Тож до Львова усі приїхали червоні від загару, який за кілька днів зійшов разом з шкірою.
Утім, від цього ніхто не засмутився. Попри те, що кожна клітинка тіла боліла від пережитих навантажень, у свідомості закарбувалася істина, що кращого відпочинку - годі придумати.
Львів-Несамовите-Львів