Я і слова, слова і я
Це я сиджу на клавіатурі друкарської машинки "Ремінгтон". Цього лютневого вечора, поміщаючись на двох круглих металевих клавішах, і все навколо дійсно є не більше, ніж гамою чорно-білих тонів і відтінків. Коли простір звужується тільки до чорно і білого, добра і зла, істини і брехні, під ногами земля починає обвалюватись під вагою цієї ясності.
В такі моменти я шукаю порятунку в словах. Писав Шевченко, "ну що б, здавалося, слова"... І я стараюся скласти слова в новий текст, зготувати на папері якийсь цілющий еліксир, що врятує мене і знову поверне речі на свої місця.
І чи треба дивуватись, коли не я, а слова стають володарями ситуації? В мені ваги, як в порошині, я поміщаюсь на двох клавішах друкарської машинки "Ремінгтон", і вони не прогинаються під моєю вагою. Я не можу писати те, що збиралась. Натомість слова накопичуються в голові, їх стає більше і більше, вони поглинають мене повністю - включно з серцем, вони бурлять і шумують, як молоді вина в бочках, і чорно-біла дійсність простягається вздовж і вшир до безмежності, вселяючи в мене відчуття "маленької людини".
Я обурююсь, хто посмів зменшити мене до таких розмірів, і стараюсь згадати, в якийсь момент в просторі і часі це відбулось. З жахом розумію, що правда в тому, що я завжди була такого розміру - набагато меншою за те, що пишу. Я володію словами тільки тоді, коли не стараюся їх підкорити. Тільки тоді, коли дозволяю собі просто записувати те, що приходить із-за межі, яку людині не перетнути.
Після цієї думки розумію, що сиджу на стільці, а під моїми пальцями зникають то одні, то інші клавіші.