Як я воювала на любовному фронті...
Мені дуже шкода,що колись я не читала любовні романи; та й зараз руки до них не тягнуться. А як би читала, то знала б як себе поводити у складних, заплутаних ситуаціях, короче кажучи, у стосунках, чи краще сказати, знала б як діяти і маневрувати на любовному фронті.
А то я схожа на недосвідченого солдата, якому дали гранату і бушлат та відправили на поле бою. Один день чекаю чогось страшного те, що розповідали про цю війну - нічого. Другий, теж глухо. Так уже і третій день… аж раптом під вечір почали наступати війська, незначні, з того боку фронту…а я, чи то з того переляку, чи з того, що так довго чекала на щось страшне, і подумала, що то, ось саме воно - взяла і підірвала гранату! Бабахххххх….!!!!
А вороги, тобто пардон, ті що по іншу сторону (це я про чоловіків) ще близько не підійшли. Ну деякі були збоку - спостерігали, хтось робив до мене підкоп… Але всі вони були далеко! І від вибуху моєї граната навіть не постраждали, тільки мені осколок розбив серце.
А чого серце, попитаєте ви. Чого не голову? Бо гола заживати пола, а серце ніяк не хоче. Значить, воно не ранине, а розбите.
Та граната була саме для одного, який весь час був на відстані, і вивчив мене, дуже добре, дуже і дуже добре. Перед ним я була найбільш беззахисна…І сама проти нього, чи вже швидше, разом з ним, я готова була діяти - воювати проти усіх решта!
…От де б знадобилися мені знання, про тактику , поведінку та ведення бойових бій з чоловіками! … І я була готова, що він почне наступ, і я була готова захищатися!, але звісно ж програти і здатися у полон. І навіть ще трохи почекати на полі бою, незважаючи на те, що мій бушлат мене уже не грів… Але він почав робити кроки назад, почало смеркати і він почав зникати. В той момент почали наступ інші, менш помітніші мені персони. А я все дивилася в слід тому одному…а всі решта були зовсім близенько, і певно з переляку…я не була готова до того ,я була готова тільки до того одного…і я підірвала гранату у цілях самозахисту, щоб полякати решту.
Спершу я не вірила, що зі мною щось таке сталося. Завжди відзначалася обережністю. ОСОБЛИВОЮ ОБЕРЕЖНІСТЮ ЩОДО ЧОЛОВІКІВ! Потім, лежачи у своєму окопі і потрохи відчуваючи біль, він мені ще марився. Коли я не бачила його ні на яву, ні у снах почала плакати і проситися назад, на поле бою. Не для того щоб воювати, ні звичайно! Та який вояка буде із раненого солдата-початківця на любовному фронті? Та ніяк! А для того, щоб капітулювати.
Інколи було затишшя, а це переважно у ночі, я виходила подивитися чи немає його. Але дивлячись на те місце, де він був колись і не бачачи його, ставало дуже боляче. Рана давала все більше про себе знати, вона не заживала. А я тонула у солоній воді своїх сліз… Я і досі інколи схлипую.
А якби я читала любовні романи, то знала треба використовувати інші методи боротьби - атаку та захоплення. Захоплення має бути швидким та динамічним! І нікому, нікому не дати ранити серце…особливо самій собі.
Click to view