something good?

[maria_rosil]

Людей в світі можна поділити на дві категорії - на тих, які не ділять людей на дві категорії, і на тих, що ділять. Я, звісно, належу до останньої, тому почну спочатку. Отже, є дві категорії людей - ті, які вміють задовільнятися тим, що мають і є оптимістичними та щасливими завжди, і ті - кому ніколи не вгодити, і всього завжди для них є мало і є лише багато часу для нарікань. На жаль, нарікати - це те, що я відмінно вмію робити. І навіть тоді/якщо щось хороше справді трапляється, я настільки боюся, аби це не було часом неправдою, що все одно знахожу якісь недоліки та страхи аби мати чим перейматися та жалітися. Але насправді, нічого аж дуже хорошого поки не трапилося, зате появилося стільки всього, що можна занести до мінусів, що руки опускаються. Не хочеться обтяжувати пару очей, яка пробіжить повз ці рядки моїми проблемами, тому скажу лиш наступне. Якби я не порівнювала себе до інших, не заздрила (як казав класик: заздрість - найдурніша з усіх вад, адже вона не дає нічого, хоча я не погоджуюся - заздрість дає купу неприємних відчуттів), не хотіла більшого і не думала про погане - моє життя було б терпимим. Можливо, я б навіть навчилася насолоджуватися тими приємними митями нечастого відпочинку, які невибагливі люди можуть назвати щастям.

А зараз я мрію про повернення в часі назад - до того листопаду, коли гулялося зранку затуманеним Високим Замком, багато читалося і не переймалося про буденне теперішнє і невідоме завтрашнє.
Або просто - зміцнити свій імунітет настільки, щоб три простуди за два з окрайцем місяців більше не повторялися ніколи, і взагалі  - щоб усі можливі хвороби оминали всіх людей, та й мене в тому ж числі. А ще, хочеться мати вільного часу настільки, щоб спонтанно у це "віконце" між школою і позашкільним вчителюванням у понеділок чи четвер таки заглянути у кав'ярню і просто посидіти там з книжкою...