welcome to the real life
Починаю страшенно не любити зустрічати колишніх однокласників/одногрупників. Виглядає як якесь змагання, про участь в якому мене забули повідомити. А починається воно відразу після слів: Як справи? Далі треба назвати якомога вражаюче місце своєї роботи, бо якщо ти або безробітний, або місце праці гірше за те, яке називає суперник - ти програєш. От і я програю. Особливо перед людьми, з якими вчилася в школі, а потім в університеті, бо сказавши, що тепер працюю в нашій школі, даю їм безперечний доказ того, яка я невдаха. А далі звісно чути псевдо втішаючі іронічні слова типу як я роблю благородну справу плекаючи тендітні (ага, ще скажіть "безневинні") дитячі юні душі і подібну фігню взагалі образливо. Bloody bastards.
Та все ж, я хотіла викладати, і аж ніяк мені від цього не соромно, бо I'm gonna bring so much swagger there, it will completely blow their minds and will bring being-a-teacher to the whole new level of awesomeness. До речі, Стівен Дедалус теж вчителював. Та поки мені більше виходить рівнятися на Бредлі Купера з Похмілля в Вегасі.
Дуже надіюся, що діти, як і інші вчителі, ще мене не гуглять. А то доведеться позакривати всі свої соцмережі від ворожого ока :))